Історія справи

Постанова КЦС ВП від 21.11.2023 року у справі №753/15815/20
Постанова КЦС ВП від 21.11.2023 року у справі №753/15815/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 753/15815/20

провадження № 61-4432св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 листопада 2021 року у складі судді

Каліушка Ф. А.та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Мережко М. В., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини з батьком.

Позовні вимоги обґрунтував тим, що з 01 серпня 2015 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_2 інколи поводилася агресивно стосовно дитини. На думку позивача така поведінка зумовлена залежністю від ігроманії в телефоні. Вона не займалася вихованням та духовним розвитком дитини.

На час розгляду справи сторони припинили шлюбні відносини. Дитина проживає з батьком, за адресою: АДРЕСА_1 , який його забезпечує матеріально, а також займається його вихованням та розвитком.

Позивач зазначав, що він пропонував ОСОБА_2 вирішити спір у досудовому порядку, а саме щоб дитина проживала з ним, а ОСОБА_2 безперешкодно могла бачитися з сином, або щоб дитина проживала з відповідачкою, а позивач сплачував 50 % вартості оренди квартири, та міг безперешкодно бачити дитину, однак вона відмовилася, з тих підстав, що хоче забрати сина та переїхати до Російської Федерації.

Посилаючись на те, що він має стабільний дохід, за останнім місцем роботи та місцем проживання характеризується позитивно, на обліку у психіатра на нарколога не перебуває, повністю забезпечує сина всім необхідним, дитина має більшу прихильність до нього, а ОСОБА_2 не забезпечена власним житлом, майже не приймає участі у житті дитини, ОСОБА_1 просив визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з ним.

У лютому 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з нею.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з 01 серпня 2015 року сторони проживали разом з батьками ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .

Після народження дитини стосунки з позивачем та його батьками погіршилися, вони не знаходили спільної мови стосовно догляду за дитиною. Вона завжди створювала всі необхідні умови для життя сина, піклувалася та піклується про його здоров`я. З 06 листопада 2020 року вона орендує квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , у якій створено всі необхідні умови для проживання сина, є працевлаштованою та отримує стабільний дохід, а отже здатна самостійно забезпечувати себе і дитину.

ОСОБА_1 на власний розсуд визначив графік перебування сина з нею, незважаючи на те, що вона завжди вимагала щоб син постійно проживав з нею. Він створює їй перешкоди у спілкуванні з дитиною, у зв`язку з чим вона зверталася до правоохоронних органів.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_2 просила визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з нею.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 лютого

2023 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визначено місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком - ОСОБА_1 .

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що зважаючи на малий вік дитини, проживання ОСОБА_3 протягом більшого періоду свого життя від народження з батьком, за адресою: АДРЕСА_1 , визначення місця проживання дитини з батьком, відповідатиме його найкращим інтересам, сприятиме розвитку дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, де разом з ними проживають дідусь та бабуся. Суд не встановив обставин, які б давали підстави для висновку, що визначення місця проживання дитини з матір`ю, що приведе до зміни місця проживання дитини, буде мати більш позитивний вплив на дитину, ніж залишення її проживати разом з батьком, у звичному для неї середовищі.

Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 грудня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення про стягнення з ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн відмовлено.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2023 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позовних вимог.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, та постановах Верховного Суду від 14 лютого 219 року у справі № 377/128/18, від 12 січня 2022 року (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)); суди не дослідили зібрані у справі докази

(пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, з чим помилково погодився апеляційний суд, не звернув увагу на те, що висновок Служби у справах дітей Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації від 30 червня 2021 року № 101-4489/02, складений лише на підставі актів про обстеження умов проживання сторін від 16 квітня 2021 року. Однак ОСОБА_2 , діючи в найкращих інтересах дитини, змінила місце проживання. Згідно з актом обстеження умов проживання від 30 серпня 2021 року, за адресою: АДРЕСА_3 , дитині відведено окрему кімнату, в якій є іграшки та книжки для розвитку дитини. У цьому акті також зазначено, що батько дитини чинить матері перешкоди у піклуванні та вихованні дитини.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 не чинить ОСОБА_2 перешкод щодо участі у вихованні дитини. Суди не звернули увагу не те, що зазначені обставини встановлені у актах обстеження умов проживання від 16 квітня 2021 року та від 30 серпня 2021 року, висновку Служби у справах дітей Дарницької районної

у місті Києві державної адміністрації від 30 червня 2021 року № 101-4489/02, а також у рапорті патрульного поліцейського Управління патрульної поліції в місті Києві від 14 січня 2021 року.

Суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги нові докази, які мають значення для правильного вирішення справи, додані заявницею до письмових пояснень від 19 жовтня 2022 року.

Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи та ухвалив оскаржуване судове рішення за відсутності ОСОБА_2 та її представника, тим самим позбавивши її доступу до правосуддя.

У червні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, він просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 березня 2023 року касаційна скарга ОСОБА_2 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого2023 року залишено без руху, надано заявниці строк для сплати судового збору.

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2023 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 753/15815/20 із Дарницького районного суду міста Києва та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У серпні 2023 року матеріали справи № 753/15815/20 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексумежах, ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,

а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанційвстановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з

01 серпня 2015 року до 26 березня 2021 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Сторони проживали за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначена кватира на праві спільної часткової власності належить: ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

З 01 квітня 2015 року до 18 липня 2017 року ОСОБА_1 працював у Фізичної особи - підприємця ОСОБА_8 , має позитивну характеристику.

ОСОБА_2 з 23 березня 2016 року має трудовий стаж та офіційно працевлаштована, характеризується позитивно.

Згідно з відомостями Державної податкової служби України ОСОБА_1 з 01 березня 2020 року є Фізичною особою - підприємцем.

Малолітній ОСОБА_9 з 23 вересня 2020 року відвідує дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) № 31 Дарницького району м. Києва. Влаштуванням дитини до зазначеного дошкільного навчального закладу займався ОСОБА_1 . Він приймає активну участь у вихованні сина, цікавиться його активністю та його участю у заняттях, спілкуванні з дітьми та вихователями.

Дитина перебуває під наглядом Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 3 Дарницького району м. Києва з 03 липня 2018 року. Прийом здійснювався тільки у присутності батька дитини.

Малолітній ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , займається у дитячому центрі розвитку «Футбік» з 17 вересня 2020 року.

З 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 приживають окремо. Малолітній син сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає з ОСОБА_1 та його батьками, за адресою: АДРЕСА_1 .

З 06 листопада 2020 року ОСОБА_2 проживала за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору оренди від 06 листопада 2020 року.

Згідно з висновком Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, як органу опіки та піклування, від 30 червня 2021 року № 101-4489/02 з метою визначення виключно прав та інтересів дитини, Дарницька районна в м. Києві державна адміністрація вважала за доцільне визначити місце проживання ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 та недоцільним визначати місце проживання дитини з матір`ю ОСОБА_2 .

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно постанови Верховної Ради України

від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних, історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частини першої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 зазначено, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місяця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків, відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батька свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини).

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 11 липня 2017 року

у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

ЄСПЛ зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України», заява № 31111/04).

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, а отже, в першу чергу підлягають урахуванню інтереси дитини.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суди попередніх інстанцій інстанції правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку. Взявши до уваги висновок Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, як органу опіки та піклування, від 30 червня 2021 року № 101-4489/02, ставлення кожного з батьків виконання батьківських обов`язків, дійшли обґрунтованого висновку про те, що і ОСОБА_1 , і ОСОБА_2 піклуються про дитину та її майбутнє, мають можливість самостійно її утримувати.

У постанові Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17 Верховний Суд виснував, що коли батьки перебувають у рівних умовах, мають однакове ставлення до своїх батьківських обов`язків та в разі однакової прихильності дитини до обох батьків, місце проживання дитини має бути визначено з тим із батьків, яким створено більш сприятливі умови для проживання дитини.

Наведені правові висновки Верховного Суду потрібно розуміти так, що суди під час вирішення спору про визначення місця проживання дитини мають керуватися принципом якнайкращих інтересів дитини, а при однаковому ставленні батьків до виконання своїх батьківських обов`язків та забезпечення умов проживання дитини враховувати сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

Ураховувавши малий вік дитини, її проживання з народження за адресою: АДРЕСА_1 , а також, що тривалий час за цією адресою дитина проживає саме з батьком до якого має більшу прихильність, та який може забезпечити більш стабільні та звичні матеріально-побутові умови для проживання, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 , відповідатиме його найкращим інтересам.

У постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 663/724/19, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що створювані одним із батьків для іншого протягом тривалого часу перешкоди у вихованні дитини та спілкуванні з нею мають наслідком руйнування зв`язків із сім`єю, до якої належить як батько, так і мати дитини, а отже в такому разі поведінка того із батьків, хто створює перешкоди, суперечить сімейним цінностям та не відповідає найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Висновки судів попередніх інстанцій зазначеному висновку Верховного Суду не суперечать. Суди перевірили посилання заявниці на створення їй ОСОБА_1 перешкод у вихованні дитини та спілкуванні з дитини та дійшли висновку про їх недоведеність.

У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що тлумачення частини першої статті 161 СК України дає підстави для висновку, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема, особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що положення Конвенції про права дитини встановлюють, що в усіх діях стосовно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3). Ці положення Конвенції про права дитини узгоджуються з положеннями Конституції та законів України, тому її правові норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Оскаржувані судові рішення таким зазначеним висновкам Верховного Суду не суперечать. Суди вирішили питання про визначення місця проживання малолітнього сина сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , крізь призму врахування найкращих інтересів дитини. Суди встановили, що проживання дитини з батьком, відповідатиме її найкращим інтересам, сприятиме розвитку дитини у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, де разом з ними проживають дідусь та бабуся.

Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані доводи заявниці про те, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу не те, що обставини створення ОСОБА_1 перешкод у вихованні дитини та спілкуванні з нею, встановлені у актах обстеження умов проживання від 16 квітня 2021 року та від 30 серпня 2021 року, висновку Служби у справах дітей Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації від 30 червня 2021 року № 101-4489/02, а також у рапорті патрульного поліцейського Управління патрульної поліції в місті Києві від 14 січня 2021 року.

Суди дослідили зазначені докази та надали їм відповідну оцінку, зокрема вказавши, що такі не дають підстав для висновку про вчинення ОСОБА_1 перешкод у вихованні дитини та спілкуванні з нею.

У контексті наведеного Верховний Суд зауважує, що у зазначених документах не встановлено обставин, на які посилається заявниця, а лише зазначено про це з її слів.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги нові докази, які мають значення для правильного вирішення справи, додані заявницею до письмових пояснень від 19 жовтня 2022 року є безпідставними.

Відповідно до частин першої, третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц, зазначено, що «тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні».

Вирішуючи клопотання заявниці про долучення нових доказів, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вона не зазначила поважних причин неподання таких доказів до суду першої інстанції, а тому обґрунтовано не взяв їх до уваги, про що навів відповідні мотиви у оскаржуваному судовому рішенні.

Перевіряючи доводи ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи та ухвалив оскаржуване судове рішення за відсутності ОСОБА_2 та її представника, тим самим позбавивши її доступу до правосуддя, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до матеріалів 08 грудня 2022 року сторони були присутні суді апеляційної інстанції. Після надання учасниками справи пояснень, у справі було оголошено перерву до 16 лютого 2023 року.

15 лютого 2023 року до апеляційного суду надійшло клопотання ОСОБА_11 про відкладення розгляду справи, мотивоване тим, що вона та її представник адвокат Якушев С. І. не зможуть бути присутні у судовому засіданні, призначеному на 16 лютого 2023 року о 11 год 00 хв, оскільки у Дарницькому районному суді в цей же день об 12 год 00 хв призначене судове засідання у справі № 753/898/23 за позовом ОСОБА_1 до Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: Орган опіки та піклування Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_2 , про скасування розпорядження про визнання участі матері у вихованні дитини та встановлення способу спілкування з дитиною.

Діючи в межах наданих процесуальним законом повноважень, суд апеляційної інстанції у судовому засіданні 16 лютого 2023 року, перевірив аргументи заявниці, викладені у зазначеному клопотанні, урахував заперечення представника ОСОБА_12 - адвоката Новікової В. О., та дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання.

Верховний Суд зазначає, що відповідно до статті 372 ЦПК України на стадії апеляційного розгляду справи, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні.

Заявниця не виклала переконливих аргументів про неможливість вирішення справи судом апеляційної інстанції спору без її участі чи участі її представника.

В контексті дотримання прав заявниці на доступ до правосуддя, колегія суддів також враховує реалізацію нею свого права на подання зустрічної позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг із викладом позиції щодо суті спору.

Інші доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди

з оцінкою доказів, наданою судами першої та апеляційної інстанцій, а також пов`язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявниці встановлені судом неповно і неправильно, проте встановлення обставин справи

і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення

у оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Узагальнюючи наведене Верховний Суд зауважує, що у контексті забезпечення права дитини на спілкування із матір`ю, а також права матері на виховання дитини, ОСОБА_2 безсумнівно відіграє важливу роль у житті та розвитку сина, має право та обов`язок піклуватися про його здоров`я, стан розвитку, незалежно від того, з ким він буде проживати. Визначення місця проживання сина сторін ОСОБА_3 з батьком не повинно негативно впливати на його взаємовідносини з матір`ю, оскільки визначення місця проживання дітей з одним із батьків не позбавляє іншого батьківських прав та не звільняє його від виконання батьківських обов`язків, що має усвідомлювати кожен з батьків.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що за істотної зміни обставин сторони мають право ініціювати визначення іншого порядку фізичної опіки щодо дитини.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, тому Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 396 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак