Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 19.02.2018 року у справі №752/3337/17

Постанова

Іменем України

21 березня 2018 року

м. Київ

справа № 752/3337/17

провадження № 61-3825св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_3,

заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Міністерства соціальної політики України на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року у складі судді Колдіної О. О. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2017 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Українець Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація.

Заяву ОСОБА_3 мотивовано тим, що її чоловік ОСОБА_4 із 9 липня 2014 року проходив службу в Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Київській області (далі - ГУ МВС України в Київській області) на посаді міліціонера батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» (далі - БПСМОП «Митротворець»), рядового міліції. У подальшому відповідно до наказу ГУ МВС України в Київській області від 17 липня 2014 року № 652 дско/с для виконання завдань, визначених Законом України «Про боротьбу з тероризмом» та несенням служби з охорони громадського порядку у зоні бойових дій, ОСОБА_4 було відправлено у відрядження на територію Луганської і Донецької областей у складі БПСМОП «Митротворець» ГУ МВС України в Київській області. У період із 11 липня по ІНФОРМАЦІЯ_2 року він безпосередньо брав участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей у складі БПСМОП «Митротворець» ГУ МВС України в Київській області. Згідно з оперативною інформацією, опублікованою в Інформаційно-аналітичному центрі Ради національної безпеки і оборони України, станом на 1 вересня 2014 року російські військові регулярно обстрілюють блокпости Збройних Сил України та цивільний транспорт на сході України. Крім того, посилалася на статтю «20 фактів російського вторгнення в Україну», розміщену на офіційному сайті Міністерства закордонних справ України. Водночас зазначила, що в мережі Інтернет міститься низка іншої інформації на підтвердження участі в бойових діях регулярних військ Російської Федерації у районі с. Новокатеринівка Донецької області, і саме цим військам протистояли українські військовослужбовці, зокрема із БПСМОП «Митротворець» ГУ МВС України в Київській області, в якій ОСОБА_4 проходив військову службу. У результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який розпочато Російською Федерацією, її чоловік ОСОБА_4 загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 року у районі с. Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області. Посилаючись на частину другу статті 256 ЦПК України, зазначила, що звернення з указаною заявою до суду обумовлено тим, що вона має на меті визначити статус ОСОБА_4 як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених Конвенцією та іншими нормами міжнародного права.

Посилаючись на викладене,ОСОБА_3 просила встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, при виконанні обов'язку військової служби ІНФОРМАЦІЯ_2 року на території Донецької області в районі с. Новокатеринівка Старобешівського району, Україна, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 20 лютого 2017 року вищевказану заяву ОСОБА_3 залишено без руху з наданням заявнику строку для усунення недоліків протягом 5 днів з дня отримання ухвали.

Ухвалу мотивовано тим, що заявником у вищевказаній заяві не зазначено, з якою метою вона просить встановити цей юридичний факт та відповідно, виникнення яких безпосередньо прав у неї пов'язано зі встановленням цього факту.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року заяву ОСОБА_3 визнано неподаною та повернуто заявнику.

Ухвалу мотивовано тим, що на виконання ухвали суду заявником подано заяву, відповідно до якої вона зазначає, що встановлення вказаного факту необхідно для підтвердження статусу ОСОБА_4 як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених Конвенцією та іншими нормами міжнародного права. Однак, як зазначив суд, посилання на зазначені обставини містяться безпосередньо в самій заяві та не можуть розцінюватися як виконання ухвали суду. Суд вважав, що заявник так і не зазначила, які безпосередньо права, пов'язані зі встановленням цього факту, у неї виникають, чому зазначені обставини не можуть бути підтверджені в інший спосіб. Відсутність зазначених відомостей, за твердженням місцевого суду, позбавляє його можливості прийняти рішення щодо наявності підстав для відкриття провадження за заявою ОСОБА_3, враховуючи, що заявником не виконано вимог ухвали про залишення заяви без руху. Посилаючись на викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав, передбачених частиною другою статті 121 ЦПК України, для визнання неподаною та повернення заяви ОСОБА_3, оскільки недоліків заяви на виконання вимог ухвали суду заявником не усунуто.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року залишено без змін.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про залишення заяви ОСОБА_3 без руху, а в подальшому - повернення заявнику. При цьому апеляційний суд вважав відсутніми підстави для висновків про порушення судом першої інстанції норм процесуального права та підстав для скасування оскаржуваної ухвали місцевого суду. Апеляційний суд дійшов висновку, що недоліки заяви ОСОБА_3 унеможливлюють вирішення судом питання, чи дійсно встановлення юридичного факту потрібно для охорони прав та законних інтересів заявника або чи є встановлення факту, який не має юридичного значення, безпредметним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня 2017 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2017 року у вищевказаній справі відмовлено на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою і викладені у ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2017 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2017 року відмовлено на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 ЦПК України, оскільки є ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на ці самі судові рішення.

У вересні 2017 року Міністерством соціальної політики України подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2017 року, які заявник просить скасувати, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, та передати справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки судів першої й апеляційної інстанцій є надуманими, необґрунтованими та не відповідають матеріалам справи. Заявник посилається на те, що подана заява ОСОБА_3 за формою та змістом відповідає вимогам статей 121, 258 ЦПК України, а тому наслідком повинно бути відкриття провадження у справі. У заяві ОСОБА_3 просила встановити факт загибелі ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, при виконанні обов'язку військової служби ІНФОРМАЦІЯ_2 року на території Донецької області в районі с. Новокатеринівка Старобешівського району, Україна, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Встановлення цього факту заявник пов'язує з набуттям статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, особи, яка перебуває під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року. Крім того, статус жертви міжнародного збройного конфлікту обумовлює виникнення права на отримання заявником різного виду допомоги, у тому числі психологічної, від гуманітарних організацій, а саме: Міжнародного комітету Червоного Хреста, Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Товариства Червоного Хреста України. Юридичним наслідком отримання такого статусу визначено виникнення права на отримання заявником допомоги від указаних гуманітарних організацій. Вважає, що встановлення факту загибелі ОСОБА_4. унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України є передумовою настання таких юридичних наслідків, проте такі твердження заявника ні судом першої, ні судом апеляційної інстанцій не взято до уваги. Крім того, законодавством не визначено іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між пораненням, загибеллю військовослужбовців у зоні проведення бойових дій на сході України та збройною агресією Російської Федерації. Вважає необґрунтованими висновки суду про те, що із заяви ОСОБА_3 не вбачається, який передбачений законом факт породжує певні юридичні наслідки та виключає подальше вирішення спору про право, що підвідомче судовим органам. Посилаючись на викладене, вважає, що судами не враховано, що факт, який просить встановити ОСОБА_3, є юридичним, оскільки він породжує правові наслідки для неї, і цей факт підлягає встановленню в судовому порядку, оскільки чинним законодавством не передбачено іншого порядку його встановлення, крім судового; виникнення прав та обов'язків згідно з вищевказаною Конвенцією передбачає підтвердження факту, із заявою про встановлення якого звернулася ОСОБА_3, оскільки документи, що були оформлені у зв'язку з пораненням та загибеллю ОСОБА_4, не визначають його статусу як жертви міжнародного збройного конфлікту.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою Міністерства соціальної політики України.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом статті 406 ЦПК України установлено, що ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2, 3 частини першої статті 389 цього Кодексу. Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої, пункту 5 частини другої статті 234 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час звернення ОСОБА_3 до суду з указаною заявою) окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право. Таким чином, юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Стаття 258 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_3 до суду із заявою) містила вимоги до змісту заяви про встановлення факту, а саме: у заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. Закон не містив інших вимог до змісту заяви про встановлення факту.

Залишаючи без руху заяву ОСОБА_3, суд першої інстанції зазначив, що заявником у заяві не зазначено, з якою метою вона просить встановити вказаний юридичний факт та, відповідно, виникнення яких безпосередньо прав у неї пов'язано зі встановленням цього факту. Визнаючи неподаною та повертаючи заяву, суд першої інстанції також указував на те, що заявник так і не зазначила, які безпосередньо права, пов'язані зі встановленням цього факту, у неї виникають, чому зазначені обставини не можуть бути підтверджені в інший спосіб, що унеможливлює прийняття рішення щодо наявності підстав для відкриття провадження за заявою ОСОБА_3

Проте такий висновок суду першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, є помилковим, оскільки у заяві ОСОБА_3 про встановлення факту, що має юридичне значення, зазначено, що цю заяву подано до суду в порядку окремого провадження для підтвердження наявності в неї прав, передбачених Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, ратифікованою Україною 3 липня 1954 року, тобто з метою захисту своїх прав та інтересів. Заяву мотивовано належним чином, а саме: ОСОБА_3 зазначено, що вона має на меті визначити статус ОСОБА_4 як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених Конвенцією та іншими нормами міжнародного права.

Отже, у заяві було зазначено, який факт заявник просить встановити та мету встановлення такого факту, а також наведено обставини, що унеможливлюють підтвердження цього факту в інший спосіб, тому заява про встановлення факту відповідала вимогам статті 258 ЦПК України 2004 року.

Залишаючи без руху заяву ОСОБА_3, а потім визнаючи її неподаною, суд вдався до оцінки обставин, які підлягають встановленню під час розгляду такої заяви по суті, а не під час вирішення процесуального питання про відкриття провадження за заявою про встановлення факту.

При цьому судом залишено поза увагою, що згідно з вимогами частин першої, другої, третьої статті 235 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час звернення ОСОБА_3 до суду з указаною скаргою) саме під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцієюі законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. З метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом (аналогічні положення міститься у статті 294 ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року).

Відповідно до положень статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься й у статті 2 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України 2004 року (нині - стаття 5 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року)).

Разом із тим пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Вищевикладене свідчить про те, що суд першої інстанції усупереч вимогам статей 234, 235, 256 ЦПК України 2004 року не перевірив належним чином змісту заяви ОСОБА_3, тому дійшов помилкового висновку спочатку про залишення цієї заяви без руху, а в подальшому - визнання неподаною та повернення заяви.

Апеляційний суд на порушення вимог статей 303, 315 ЦПК України 2004 року належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги та не навів конкретних мотивів на їх відхилення, тому помилково залишив ухвалу суду першої інстанції без змін.

Такі помилкові висновки судів не можуть бути підставою для позбавлення заявника права на захист порушених прав, свобод та інтересів, розгляд її справи судом.

Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Разом із тим оскільки згідно з пунктом 7 частини першої статті 409 ЦПК України у передбачених цим Кодексом випадках суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати свою постанову (повністю або частково), то Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне скасувати вищевказані ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 та 24 липня 2017 року, якими відмовлено ОСОБА_3 та її представнику ОСОБА_5 у відкритті касаційного провадження у справі за касаційними скаргами на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2017 року.

Керуючись статтями 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства соціальної політики України задовольнити.

Ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2017 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Скасувати ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 та 24 липня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: А. С. Олійник

С.О. Погрібний

О.В. Ступак

Г.І. Усик