Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.02.2019 року у справі №761/6337/17

Постанова

Іменем України

21 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 761/6337/17

провадження № 61-28320св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Литий камінь», Публічне акціонерне товариство «Піреус банк МКБ»,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Комарницька ОльгаВолодимирівна,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Піреус банк МКБ» на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 червня 2017 року у складі судді Осаулова В. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Панченка М. М., Волошиної В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Литий камінь» (далі - ТОВ «Литий камінь»), Публічного акціонерного товариства «Піреус банк МКБ» (далі - ПАТ «Піреус банк МКБ»), третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Комарницька О. В. (далі - ПН КМНО Комарницька О. В.), про визнання частково недійсним договору іпотеки та визнання права власності. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилалася на те, що 20 квітня 2011 року між нею та ТОВ «Литий камінь» були укладені: договір № 20/04Ж-П02Р-2 купівлі-продажу майнових прав паркінгу будівельного № 02 загальною площею 14,6 кв. м, поверх 2, адреса: АДРЕСА_1; договір № 20/04Ж-П01Р-2 купівлі-продажу майнових прав паркінгу будівельного № 01 загальною площею 21,1 кв. м, поверх 2 за вказаною вище адресою. Уточнюючі характеристики зазначених об'єктів нерухомості було змінено шляхом укладання між нею та ТОВ «Литий камінь» додаткових угод від 20 квітня 2015 року № 1. 21 квітня 2011 року вона сплатила 100 % вартості майнових прав на об'єкти будівництва і НОМЕР_4 квітня 2011 року їй були видані довідки про повну оплату вартості майнових прав - по 278 600 грн за кожен об'єкт та укладено акти прийому-передачі майнових прав. 20 грудня 2016 року вона зареєструвала своє право власності на вищезазначені об'єкти нерухомості. Під час реєстрації права власності вона дізналася, що 09 лютого 2012 року ТОВ «Литий камінь» передало майнові права на спірні об'єкти в іпотеку ПАТ «Піреус банк МКБ» з порушенням норм законодавства, остільки вона не є стороною оспорюваного договору іпотеки, а останній був укладений без її згоди. Предметом договору є майнові права, вартість яких вона оплатила в повному обсязі до укладення вказаного договору. Враховуючи наведене, ОСОБА_4 просила: визнати недійсним договір іпотеки від 09 лютого 2012 року № 813 в частині передачі в іпотеку майнових прав на машиномісце НОМЕР_3 площею 14 кв. м, машиномісце НОМЕР_4 площею 23,3 кв. м в секції 2, розташовані на цокольному поверсі в житловому будинку по АДРЕСА_1; визнати за нею право власності на зазначені об'єкти.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 20 червня 2017 року позов задоволено частково. Визнано частково недійсним договір іпотеки, укладений між ТОВ «Литий камінь» та ПАТ «Піреус банк МКБ», посвідчений 09 лютого 2012 року ПН КМНО Комарницькою О. В. і зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за № 813, а саме - в частині передачі ТОВ «Литий камінь» в іпотеку ПАТ «Піреус банк МКБ» майнових прав на машиномісце НОМЕР_3 площею 14 кв. м та машиномісце НОМЕР_4 площею 23,3 кв. м в секції 2, що розташовані на цокольному поверсі в житловому будинку АДРЕСА_1. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, позивач виконала свої грошові зобов'язання за договорами купівлі-продажу майнових прав, укладеними з ТОВ «Литий камінь», повністю сплативши вартість об'єктів нерухомості, тобто вчинивши дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкти будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт, а ТОВ «Литий камінь» передало в іпотеку ПАТ «Піреус Банк МКБ» майнові права на машиномісця в незавершеному будівництвом житловому будинку, вартість яких повністю сплачена інвестором ОСОБА_4, не отримавши її згоди.Відмовляючи в задоволенні вимог позивача про визнання за нею права власності на спірне майно місцевий суд виходив з того, що вона зареєструвала право власності на належні їй машиномісця і це право не оспорюється, а визнається відповідачами.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Піреус банк МКБ» відхилено. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 червня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У лютому 2017 року ПАТ «Піреус банк МКБ» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ПАТ «Піреус банк МКБ» мотивована нез'ясуванням судами обставин щодо передачі в іпотеку банку машиномісць, майнові права на які придбала позивач, оскільки площа машиномісць, переданих в іпотеку, значно відрізняється від площі машиномісць, які є предметом цього спору. Позивачем не надано технічних паспортів чи іншої технічної документації на підтвердження дійсної площі машиномісць. Ним не оспорюється право позивача на об'єкти інвестування за договором купівлі-продажу майнових прав від 20 квітня 2011 року, однак на момент укладення іпотечного договору від 09 лютого 2012 року будь-які права позивача не були порушені. Додаткові угоди № 1 до договорів купівлі-продажу майнових прав від 20 квітня 2015 року є нікчемними, оскільки сторони не мали права змінювати об'єкти інвестування та їх характеристики на ті, що перебувають в іпотеці банку. Також апеляційним судом безпідставно взято до уваги новий доказ - лист ТОВ «Литий камінь» від 21 червня 2013 року, який було подано без обґрунтування поважності причин його неподання до місцевого суду та який є підробленим. У зв'язку з тим, що зазначений лист наданий в останньому судовому засіданні, товариство було позбавлено можливості подати клопотання про проведення експертизи для визначення часу його складання та справжності підпису на ньому.

У листопаді 2017 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7 подала заперечення на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на те, що доводи ПАТ «Піреус банк МКБ» суперечать фактичним обставинам справи. Власником майнових прав на спірні об'єкти нерухомості на час укладення договору іпотеки була ОСОБА_4, яка не укладала жодних угод з банком та не є стороною договору іпотеки. У процесі будівництва забудовник змінив поверховість паркінгу, а після завершення будівництва другий поверх паркінгу не був побудований, там знаходяться нежитлові приміщення, у зв'язку з чим було укладено додаткові угоди з метою уточнення місця розташування та площі спірного майна.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

23 травня 2018 року справу 761/6337/17 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності не оскаржені, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Судами встановлено, що 20 квітня 2011 року між ТОВ «Литий камінь» та ОСОБА_4 було укладено два договори: 1) договір № 20/04Ж-П02Р-2 купівлі-продажу майнових прав, об'єктом нерухомості, майнові права на який передаються за цим договором, є паркінг будівельний № 02 загальною площею 14,6 кв. м, поверх 2, адреса: АДРЕСА_1; 2) договір № 20/04Ж-П01Р-2 купівлі-продажу майнових прав, об'єктом нерухомості, майнові права на який передаються за цим договором, є паркінг будівельний № 01 загальною площею 21,1 кв. м, поверх 2, за вказаною вище адресою.

Згідно з пунктом 3.2 договору № 20/04Ж-П01Р-2 право власності на майнові права переходять від продавця до покупця після підписання акта прийому-передачі майнових прав на об'єкт нерухомості.

Квитанціями до прибуткового касового ордера від 21 квітня 2011 року та довідками про повну оплату вартості майнових прав від НОМЕР_4 квітня 2011 року підтверджується, що позивач сплатила ТОВ «Литий камінь» 100 % вартості об'єктів нерухомості за договорами №№ 20/04Ж-П01Р-2, 20/04Ж-П02Р-2.

НОМЕР_4 квітня 2011 року ТОВ «Литий камінь» та ОСОБА_4 були підписані акти прийому-передачі майнових прав на вказані об'єкти нерухомості.

09 лютого 2012 року між ПАТ «Піреус Банк МКБ» та ТОВ «Литий камінь» було укладено кредитний договір № WCLoan/05895.

Того ж дня для забезпечення виконання своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором між ТОВ «Литий камінь» як іпотекодавцем та ПАТ «Піреус Банк МКБ» як іпотекодержателем було укладено договір іпотеки, за яким товариство передало в іпотеку банку майнові права на машиномісця в житловому будинку з нежитловими приміщеннями по АДРЕСА_1.

Додаток № 1 до договору іпотеки від 09 лютого 2012 року містить план паркінгу та розташування машиномісць. Зокрема, машиномісця НОМЕР_3 та НОМЕР_4 на цокольному поверху паркінгу, проінвестовані позивачем, були передані товариством в іпотеку банку на підставі двосторонньої угоди із зазначенням іншої їх площі - 10,2 та 12,5 кв. м.

З листа ТОВ «Литий камінь» від 21 червня 2013 року, адресованого ОСОБА_4, встановлено, що позивач повідомлялася товариством про зміну будівельних характеристик будинку внаслідок приведення будівництва до чинних норм законодавства України та про те, що інвестовані нею машиномісця НОМЕР_3 та НОМЕР_4 фактично були побудовані на цокольному поверсі. У зв'язку з цим позивачу було запропоновано з'явитися до товариства з метою укладення додаткових угод до договорів і попереджено, що в разі неукладання угод товариство залишає за собою право повернення сплачених грошових коштів.

20 квітня 2015 року між ТОВ «Литий камінь» та ОСОБА_4 були укладені додаткові угоди № 1 до договорів № 20/04Ж-П01Р-2, № 20/04Ж-П02Р-2, згідно з якими сторони домовилися, що об'єктами нерухомості, майнові права на які передаються, є машиномісця НОМЕР_3, НОМЕР_4 загальною площею 14 та 23,3 кв. м відповідно, які розташовані у 2 секції цокольного поверху будинку за адресою: АДРЕСА_1.

20 грудня 2016 року ОСОБА_4 зареєструвала за собою право власності на машиномісця НОМЕР_3, НОМЕР_4 у цокольному поверсі будинку АДРЕСА_1 загальною площею 14 та 23,3 кв. м відповідно, що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

В інформаційній довідці від 16 січня 2017 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна міститься інформація про обтяження належних позивачу машиномісць НОМЕР_3, НОМЕР_4 у цокольному поверсі будинку АДРЕСА_1 загальною площею 14 та 23,3 кв. м відповідно на підставі договору іпотеки від 09 лютого 2012 року № 813 із змінами.

Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (частина друга статті 583 ЦК України).

Частиною першою статті 575 ЦК України передбачено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом статті 5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, яка була чинною на час укладення оспорюваного договору іпотеки, предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором.

Стаття 6 Закону України «Про іпотеку» зобов'язує іпотекодавця до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі ті, що не зареєстровані в установленому законом порядку.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.

Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» дає визначення поняття «майнові права», що можуть оцінюватися, як будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (стаття 3 Закону).

Майнові права на нерухомість, що є об'єктом будівництва (інвестування), не є речовими правами на чуже майно, оскільки об'єктом цих прав не є «чуже майно», а також не є правом власності, оскільки об'єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.

Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Правовий аналіз положень ЦК України та Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку про те, що майнове право - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права, а договір іпотеки, яким забезпечено виконання зобов'язання, є правочином щодо розпорядження майновими правами інвестора.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Оскільки ОСОБА_4, виконавши взяті на себе зобов'язання за договорами №№ 20/04Ж-П01Р-2, 20/04Ж-П02Р-2 та додатковими угодами до них, набула права власності на машиномісця НОМЕР_3, НОМЕР_4 у цокольному поверсі будинку АДРЕСА_1 загальною площею 14 та 23,3 кв. м відповідно, суди правильно визнали недійсним вищевказаний договір іпотеки в частині передачі в іпотеку майнових прав на вказане вище майно з тих підстав, що укладаючи цей договір, іпотекодавець ТОВ «Литий камінь» не було власником предмета іпотеки - майнових прав на спірні машиномісця та не мало згоди власника - позивача у справі - на передачу цих майнових прав в іпотеку.

Посилання в касаційній скарзі на нез'ясування судами обставин щодо передачі в іпотеку банку машиномісць, майнові права на які придбала позивач, не заслуговують на увагу, оскільки ці обставини були з'ясовані на підставі наявних у матеріалах справи доказів та їм дано належну правову оцінку.

Доводи заявника про те, що позивачем не надано технічних паспортів чи іншої технічної документації на підтвердження дійсної площі машиномісць, є неспроможними, оскільки технічні паспорти машиномісць були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції і їм також дано належну оцінку. При цьому апеляційний суд виходив з того, що оспорюваним договором іпотеки порушено право власності ОСОБА_4 на належне їй нерухоме майно, вартість якого вона сплатила у повному обсязі, незважаючи на зміну розташування паркомісць та їх нумерації в будинку.

Аргументи заявника про те, що додаткові угоди № 1 до договорів купівлі-продажу майнових прав від 20 квітня 2015 року є нікчемними, оскільки сторони угод не мали права змінювати об'єкти інвестування та їх характеристики на ті, що перебувають в іпотеці банку, є безпідставними, так як вказані зміни були передбачені договорами від 20 квітня №№ 20/04Ж-П01Р-2, 20/04Ж-П02Р-2, за змістом яких загальна площа об'єктів нерухомості є проектною та підлягає уточненню за даними технічного паспорту, оформленого бюро технічної інвентаризації згідно з договором (пункт 2.4).

Доводи касаційної скарги про те, що в порушення норм процесуального права апеляційний суд прийняв нові докази, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частин другої, третьої статті 303 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

За змістом пункту 6 частини третьої статті 295, частини другої статті 303 та пункту 1 частини першої статті 309 ЦПК України 2004 року апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувалися з порушенням установленого порядку.

У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і безпосередньо в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати вимоги частини третьої статті 27 ЦПК України 2004 року щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Апеляційний суд дослідив новий доказ, який не подавався до суду першої інстанції, - лист ТОВ «Литий камінь» від 21 червня 2013 року, що має виключне значення для правильного вирішення справи та поданий на спростування доводів апеляційної скарги. При цьому в судовому засіданні апеляційного суду 13 вересня 2019 року представник банку не заперечував проти долучення вказаного доказу і не заявляв клопотання про відкладення розгляду справи.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Піреус банк МКБ» залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов