Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.08.2019 року у справі №573/1677/18

Постанова

Іменем України

20 травня 2020 року

м. Київ

справа № 573/1677/18

провадження № 61-15027св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Білопільська міська рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Лев-груп»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 20 червня 2019 року у складі колегії суддів: Собини О. І., Хвостик С. Г., Орлова І. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Білопільської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Лев-груп», про визнання запису незаконним і скасування його, встановлення сервітуту та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

25 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом в якому просила: визнати незаконним та скасувати запис у Державному реєстрі речових прав № 12193420 від 24 листопада 2015 року про державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 5920610100:00:009:0982 за неукладеним договором оренди земельної ділянки від 02 січня 2015 року; зобов`язати відповідачів встановити сервітут на право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 5920610100:00:009:1060 користувача/власника земельної ділянки з кадастровим номером 5920610100:00: 009 :0982; зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 надати їй доступ до належного їй майна шляхом знесення паркану, звільнення будівель від свого майна.

Свої вимоги позивач обґрунтувала тим, що на підставі укладеного з Білопільською міською радою 02 січня 2015 року договору оренди вона користується земельною ділянкою з кадастровим номером 5920610100:00:009:0982, на якій розташовані належні їй на праві власності нежитлові будівлі площею 228,9 кв. м і 165,3 кв. м. Орендована земельна ділянка межує з ділянкою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з кадастровим номером 5920610100:00:009:1060, яку відповідачі загородили парканом, перекривши таким чином доступ до належних заявниці нежитлових будівель. Вважає, що Білопільська міська рада, не встановивши сервітутів, розподілила земельні ділянки таким чином, що заявниця не має змоги користуватись належними їй будівлями.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Білопільського районного суду Сумської області від 01 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Cуд першої інстанції вказав, що позивач про час та місце розгляду справи 01 лютого 2019 року була повідомлена належним чином. Відмовляючи у задоволенні позову в частині зобов`язання відповідачів встановити сервітут, суд вказав, що позивачем не надано доказів того, що задовольнити свої вимоги будь-яким іншим способом, як встановлення права земельного сервітуту, ОСОБА_1 не може. Також суд вважав недоведеними вимоги в частині вчинення відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 перешкод у користуванні належним заявниці на праві власності майном, зокрема, щодо розміщення в будівлях позивача майна відповідачів.

Постановою Сумського апеляційного суду від 20 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Білопільського районного суду Сумської області від 01 лютого 2019 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Білопільської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено.

Скасовуючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції вказував, що суд першої інстанції не взяв до уваги вимоги частини п`ятої статті 128 ЦПК України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд, розглянув справу за відсутності позивача, порушив право ОСОБА_1 на участь у судовому розгляді та не забезпечив їй можливість надати суду докази та навести доводи.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції виходив з того, що доказів використання відповідачами належних позивачу нежитлових будівель матеріали справи не містять, а з доданих до позовної заяви фотозображень неможливо встановити належність будівель чи земельної ділянки, на якій вони розміщені, будь-кому з учасників цієї справи. Співставити зображені на фото будівлі з наявними у справі кадастровими планами земельних ділянок неможливо.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Сумського апеляційного суду від 20 червня 2019 року в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд проігнорував клопотання позивача про витребування із відділення поліції матеріалів досудового кримінального провадження відкритого за заявою позивача про самоуправство відповідачів за фактом загородження ними парканом належної позивачу нежитлової будівлі та недопуск її до цього майна.

Заявник вказує, що надані нею докази - витяги, листи, фото суд помилково визнав неналежними. Порушення судом норм процесуального права призвело до порушення ним норм матеріального права і як наслідок до відмови у задоволенні позову.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Білопільського районного суду Сумської області.

01 листопада 2019 року справа № 573/1677/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 29 жовтня 2014 року ОСОБА_1 на праві приватної власності належить будівля - кузнечно-пресовий цех, загальною площею 228,9 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Крім того, з 01 вересня 2016 року на праві приватної власності позивачу також належить будівля - центральна розподільча підстанція, загальною площею 165,3 кв. м, розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

Білопільській міській раді належить земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_3 , з кадастровим номером 5920610100:00:009:0982 площею 0,087 га, яку на підставі договору оренди від 02 січня 2015 року ОСОБА_1 отримала в оренду строком на 10 років з 02 січня 2015 року до 30 грудня 2025 року. Договір оренди в установленому законом порядку було зареєстровано 24 листопада 2015 року.

Між Білопільською міською радою і ОСОБА_1 були підписані акти прийому передачі зазначеної земельної ділянки та встановлення в натурі меж земельної ділянки, що надається в оренду, в яких не зазначені дати їх підписання.

З витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку встановлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить кожному по 35/100 і 65/100 відповідно земельної ділянки з кадастровим номером 5920610100 :00:009:1060 площею 0,9651 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 .

Апеляційним судом з листів ОСОБА_1 , адресованих Товариству з обмеженою відповідальністю «Лев-груп» встановлено, що третя особа займає приміщення належного позивачу кузнечно-пресового цеху «К», яке раніше Товариство з обмеженою відповідальністю «Лев-груп» орендувало у попереднього власника цієї нежитлової будівлі - Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-інжинірингова компанія «Металургмаш»

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Перевіряючи в межах касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд виходить з такого.

Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, ОСОБА_1 послалась на порушення відповідачами її права володіння та користування належними на праві власності нежитловими приміщеннями. Зокрема, свої вимоги про зобов`язання встановити сервітут на право користування земельною ділянкою відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з кадастровим № 5920610100:00:009:1060 позивач обґрунтовувала тим, що належні їй нежитлові приміщення розташовані на земельній ділянці, яка межує із ділянкою відповідачів. При цьому, ділянка відповідачів огороджена парканом таким чином, що частина будівель позивача знаходиться за парканом і заявниця не має доступу до своєї нерухомості.

Судами встановлено, що належна на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельна ділянка є суміжною з ділянкою позивача, яку вона орендує у Білопільської міської ради, проте доказів, на підставі яких було б можливо встановити, що приміщення заявниці розташовані на земельній ділянці вказаних відповідачів, матеріали справи не містять.

Апеляційний суд вказував, що додані до позовної заяви листи ОСОБА_1 на адресу третьої особи ТОВ «Лев-груп» свідчать про існування договірних відносин з приводу оренди нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 , у той час як позивач є власницею будівлі кузнечно-пресового цеху на АДРЕСА_1 та будівлі - центральної розподільчої підстанції на АДРЕСА_2 .

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Зазначеним вимогам закону рішення місцевого суду та постанова суду апеляційної інстанції у повній мірі не відповідають, з огляду на таке.

Частинами першою, другою статті 116 ЗК України установлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Таким чином, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Зі змісту частини другої статті 16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Крім того, відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Згідно з статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша, друга статті 77 ЦПК України).

Частиною першою статті 103 ЦПК України визначено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Передбачене статтями 12, 13, 49 ЦПК України право сторін на подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості щодо обставин, які мають значення для вирішення справи, кореспондується з обов`язком суду сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Суди попередніх інстанцій формально підійшли до розгляду справи, адже ними не було встановлено фактичних її обставин, від яких залежить правильне вирішення цієї справи, а саме: місце розташування нерухомого майна, що належить позивачу, розмірів та конфігурацій земельних ділянок, належних сторонам, наявності та конфігурації паркану, можливості доступу позивача до належного їй майна.

Розглядаючи цей спір місцевий суд належним чином не повідомив позивача про час та місце розгляду справи, а суд апеляційної інстанції на порушення вищенаведених норм процесуального права не роз`яснив позивачу право на подання заяви про призначення експертизи для підтвердження (спростування) заявлених у справі вимог та встановлення фактичних обставин справи, зокрема щодо чинення перешкод у користуванні належними їй на праві власності приміщеннями.

Разом із тим апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання позивача про витребування письмових доказів, проте не встановив, які саме докази містяться у матеріалах кримінального провадження на підтвердження позовних вимог, не з`ясував чому ці докази не має можливості надати сама позивач.

У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Отже, процесуальний обов`язок суду - належним чином дослідити поданий стороною доказ (в цьому випадку - докази неможливості доступу позивача до належного їй майна), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні, які саме перешкоди чиняться позивачу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд, як суд касаційної інстанції, в силу положень наведеної вище статті 400 ЦПК України перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права в межах касаційної скарги. При цьому Верховний Суд може вийти за межі касаційної скарги у випадку, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки місцевим судом порушено вищенаведені норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а апеляційним судом ці недоліки усунуті не були, ухвалені цими судами рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованим, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Білопільського районного суду Сумської області від 01 лютого 2019 року та постанову Сумського апеляційного суду від 20 червня 2019 року скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська