Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.01.2020 року у справі №758/12922/17

Постанова

Іменем України

12 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 758/12922/17

провадження № 61-134св20

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у складі колегі суддів: Журби С. О., Таргоній Д. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року позивач звернувся до суду з вимогами про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з квартири, придбаної позивачем у ОСОБА_2.

Позов мотивований тим, що 17 липня 2013 року між ним і відповідачем ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, відповідно до умов якого ОСОБА_2 продав, а позивач купив зазначену квартиру.

У порушення умов договору відповідач ОСОБА_2 на момент звернення позивача до суду продовжує проживати в квартирі, чим порушує права позивача як власника квартири. Разом з ОСОБА_2 у квартирі фактично проживають й інші відповідачі по справі.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 23 травня 2019 року в задоволенні вищезазначеного позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено факту проживання відповідачів у вказаній квартирі. За таких умов він повинен був звертатися до суду з вимогою не про виселення осіб, які там фактично не проживають, а з вимогою про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Подільського районного суду міста Києва від 23 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов про виселення задоволено, виселено з квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 без надання їм іншого жилого приміщення.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції про те, що відповідачі не проживали в спірній квартирі, не ґрунтуються на матеріалах справи.

Під час розгляду справи стороною відповідачів надано до суду відзив як на позовну заяву, так і на апеляційну скаргу. Хоча у вказаних відзивах містяться посилання на недостатність доказів у справі щодо проживання відповідачів у спірній квартирі, у той же час жодного чіткого твердження про те, що відповідачі у квартирі не проживають, відзиви не містять. Таким чином фактично твердження позивача відповідачами не спростовуються.

Крім того, на підтвердження своїх посилань позивач надав до суду довідку форми № 3 від 25 жовтня 2014 року, що видана Комунальним підприємством "Нивки" на ім'я позивача, відповідно до якої відповідачі зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_1. При цьому, незважаючи на те, що в матеріалах справи міститься й інша довідка вказаного органу від 11 липня 2013 року, довідка від 25 жовтня 2014 року датована пізнішою датою, що хронологічно є ближчою до дати звернення позивача з позовом до суду.

Зважаючи на те, що позивач на підтвердження своїх вимог надав до суду докази проживання відповідачів у квартирі, а відповідачі натомість не лише їх не спростували, але й фактично прямо не заперечили тверджень позивача, підстави для критичного ставлення до позиції позивача у суду першої інстанції відсутні.

Позивач є власником спірного майна, придбав його за відповідним договором у відповідача ОСОБА_2, який при укладенні правочину надав інформацію про відсутність прав третіх осіб (у тому числі малолітніх і неповнолітніх дітей) на зазначену квартиру, а також підтвердив такі обставини відповідними документами, у той же час після продажу квартири разом із своєю сім'єю відмовився її звільнити, порушивши цим права позивача.

Оскільки право власності на спірну квартиру набув позивач на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_2, зважаючи на те, що відповідачами не надано до суду доказів на підтвердження правомірності та законності їх вселення і проживання у спірній квартирі після її придбання ОСОБА_1, то відповідачі продовжують проживати у спірній квартирі без достатніх правових підстав, тому підлягають виселенню відповідно до статті 116 Житлового кодексу України (далі - ЖК України).

За статтею 19 Сімейного кодексу України при розгляді судом спорів щодо виселення дитини у справі має брати участь орган опіки та піклування, який здійснює своє представництво шляхом надання суду письмового висновку щодо розв'язання спору, сформованого серед іншого й на підставі результатів обстеження умов проживання дитини. Під час апеляційного розгляду справи від органу опіки та піклування Подільської районної в місті Києві державної адміністрації судом був витребуваний висновок з цього приводу. З отриманого висновку вбачається, що орган опіки та піклування на вимогу суду провів відповідну перевірку умов проживання малолітньої ОСОБА_4 та встановив, що у спірній квартирі наявні речі малолітньої дитини, у тому числі шкільне приладдя, і створені умови для її проживання і виховання. Орган опіки та піклування вважає, що виселення ОСОБА_4 із спірної квартири не відповідає її інтересам.

Враховуючи той факт, що вищезазначений висновок органу опіки та піклування фактично містить лише посилання на норми закону та декларативне твердження про те, що він ґрунтується на зібраних матеріалах, поясненнях батьків і висловлених думках членів комісії, без безпосереднього наведення таких даних і фактичних обґрунтованих заперечень по суті предмета розгляду, такий висновок є необґрунтованим. Зважаючи на те, що місцем проживання малолітньої дитини є місцем проживання її батьків, у той час як у її батьків відсутнє право на проживання у квартирі, що є предметом спору, відсутні підстави для проживання в квартирі малолітньої ОСОБА_4.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

03 січня 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у вищезазначеній справі, просив скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Також відповідач просив зупинити дію постанови апеляційного суду з посиланням на те, що її виконання вплине на права відповідачів.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2020 року відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2. Задоволено клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії судового рішення, зупинено дію постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року до закінчення касаційного провадження.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що є недоведеним проживання відповідачів у квартирі. Апеляційний суд, приймаючи постанову, помилково виходив з того, що факт реєстрації місця проживання є тотожним фактичному проживанню відповідачів.

Довідка про реєстрацію місця проживання відповідачів не є належним і достатнім доказом фактичного проживання відповідачів.

Апеляційний суд послався на те, що відповідачі визнали факт проживання у квартирі позивача, що суперечить матеріалам справи.

Резолютивна частина постанови містить помилки в імені одного з відповідачів, що свідчить про поверхневий аналіз апеляційним судом обставин справи.

Апеляційний суд протиправно витребував висновок органу опіки та піклування щодо виселення малолітньої дитини, оскільки такий орган не був учасником справи, а також відповідного клопотання від учасників справи не надходило.

Позивач обрав неналежний спосіб захисту, оскільки позивач не ставив питання про те, щоб визнати відповідачів такими, які втратили право на проживання у квартирі. Крім того, стаття 116 ЖК України, на яку послався суд, містить санкції за правопорушення. Відповідних доказів позивач не надав. Належним способом захисту є усунення перешкод у користуванні власністю. Рішення суду про виселення не передбачає зняття осіб з реєстраційного обліку.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною 3 статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Фактичні обставини, встановлені судами

17 липня 2013 року між ОСОБА_2 як продавцем і ОСОБА_1 як покупцем укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

Право власності ОСОБА_1 зареєстровано у встановленому законодавством порядку, що підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Відповідно до довідки форми № 3 від 11 липня 2013 року в квартирі АДРЕСА_1 мешканці не зареєстровані.

Згідно з довідкою форми № 3 від 29 жовтня 2014 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають відповідачі. Особовий рахунок на квартиру оформлений на позивача.

У матеріалах справи містяться вимоги позивача від 03 листопада 2014 року та 05 червня 2017 року, адресовані відповідачам, з вимогою виселення з квартири.

Відповідно до відповідей на запити суду про місце реєстрації відповідачів ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2; ОСОБА_3 з 2017 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3, а до 2017 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2; дані про місце реєстрації ОСОБА_4 по м. Києву відсутні.

Відповідно до висновку органу опіки та піклування Подільської РДА за наслідками перевірки умов проживання малолітньої ОСОБА_4 встановлено, що у спірній квартирі наявні речі малолітньої дитини, в тому числі шкільне приладдя, а також створені умови для її проживання і виховання. Орган опіки та піклування вважає виселення ОСОБА_4 із спірної квартири таким, що не відповідає її інтересам.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Доводи касаційної скарги про незаконність постанови апеляційного суду є безпідставними.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві".

Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справа № 569/4373/16-ц).

У справі, що розглядається, виселення відповідачів у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням недобросовісності дій продавця за договором купівлі-продажу, внаслідок яких позивачу створені перешкоди у користуванні власністю.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що "добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них".

Відповідно до пункту 3.1. договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 17 липня 2013 року між ОСОБА_2 як продавцем і ОСОБА_1, ОСОБА_2 зобов'язався знятися з реєстраційного обліку особисто та зняти з реєстраційного обліку інших осіб, які знаходяться на реєстрації у зазначеній у договорі квартирі, до 17 липня 2013 року, звільнити квартиру від речей, які знаходяться в квартирі та від осіб, які проживають в квартирі, до 17 липня 2013 року, а також передати покупцю всі комплекти ключів від квартири, технічну документацію, документи з оплати комунальних послуг.

Заперечуючи факт проживання у квартирі, проданій позивачу, та не погоджуючись з інформацією, наведеною у довідці форми № 3 від 29 жовтня 2014 року про проживання відповідачів у квартирі АДРЕСА_1, ОСОБА_2 не надано доказів на спростування такої інформації.

Посилання у касаційній скарзі на отримання апеляційним судом за власної ініціативи висновку органу опіки та піклування не свідчать про незаконність вирішення апеляційним судом справи, оскільки цей висновок не був покладений в основу оскаржуваного рішення.

Аргументи щодо допущених апеляційним судом помилок у резолютивній частині рішення не свідчать про незаконність прийнятого рішення. Виправлення описок належить до повноважень суду, який постановив відповідне судове рішення, відповідно до статті 269 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про неналежність способу правового захисту, обраного позивачем, є безпідставними.

Порушене право власності позивача на квартиру підлягають захисту в обраний ним спосіб, а саме усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом виселення відповідачів з придбаної позивачем квартири.

Статтею 13 Конвенції щодо права на ефективний засіб юридичного захисту передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У цій статті гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

В абзаці десятому пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні заходи не встановлені, то особа має право обрати спосіб з передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення. Наявність недоліків у застосуванні судами способів захисту цивільних прав та інтересів спричинена неповним врегулюванням цього питання у законодавстві. Трапляються також випадки застосування судами іншого способу захисту, ніж той, який передбачений законом або договором.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Вирішуючи цей спір по суті, апеляційний суд застосував ефективний спосіб захисту порушеного права, який дозволяє позивачу усунути перешкоди у користування придбаною ним квартири.

Відповідно до частини 3 статті 66 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від боржника, його майна, домашніх тварин та у забороні боржнику користуватися цим приміщенням. Примусовому виселенню підлягають виключно особи, зазначені у виконавчому документі.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду, неправильного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про незаконність оскаржуваної постанови апеляційного суду, у зв'язку з цим, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Згідно з частиною 3 статті 436 ЦПК Українисуд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2020 року зупинено дію постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року до закінчення касаційного провадження, то у зв'язку з залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити дію зазначеного судового рішення.

Щодо судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, у чому числі судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко В. С. Жданова В. О. Кузнєцов