Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.03.2020 року у справі №204/5525/18

Постанова

Іменем України

15 липня 2021 року

місто Київ

справа №204/5525/18

провадження № 61-3707св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В.

В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний банк", державний реєстратор Дніпропетровської обласної філії Комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Профатілова Марина Сергіївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2019 року у складі судді Токар Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 січня 2020 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т.

Р., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора Дніпропетровської обласної філії Комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Профатілової М. С. (далі - державний реєстратор) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 40343539 від 28 березня 2018 року, яким здійснена реєстрація права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за Публічним акціонерним товариством "Перший Український Міжнародний банк"

(далі -ПАТ "ПУМБ", банк); скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності від 21 березня 2018 року № 25454052 про реєстрацію за ПАТ "Перший Український Міжнародний банк" права власності на зазначену квартиру, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1517270512101, здійснену державним реєстратором.

Позивач на обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що 05 березня 2007 року між нею та ПАТ "ПУМБ" укладено кредитний договір № 5280210, за умовами якого їй надано 44 802,00 дол. США. Зазначала, що з метою забезпечення належного виконання зобов'язання за цим кредитним договором 05 березня 2007 року між нею та банком укладено договір іпотеки № 5283568, за умовами якого вона передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 41,7 кв. м, житловою площею 25,9 кв. м; квартира сторонами оцінена у сумі 266 179,00 грн.

Посилаючись на те, що квартира є забезпеченням виконання зобов'язання за споживчим кредитом, отриманим в іноземній валюті, у спірній квартирі позивач постійно проживає, іншого житла не має, загальна площа квартири складає 41,7 кв. м, будь-якої передбаченої законом та договором іпотеки вимоги про усунення порушень зобов'язання вона не отримувала, а тому просила суд задовольнити позов.

Стислий виклад заперечень відповідача

ПАТ "ПУМБ" позов не визнало, просило відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 січня 2020 року, позов задоволено частково. Скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 40343539 від 28 березня 2018 року, яким проведена реєстрація права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за ПАТ "ПУМБ". Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності від 21 березня 2018 року № 25454052 про реєстрацію за ПАТ "ПУМБ" права власності на зазначену квартиру, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1517270512101, здійснений державним реєстратором. В іншій частині позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції встановив, що підставою виникнення у ПАТ "ПУМБ" права власності на спірну квартиру був договір іпотеки від 05 березня 2007 року, укладений із ОСОБА_1. Відповідно до пункту 4.4 зазначеного договору у разі порушення умов кредитного договору та/або умов договору іпотекодержатель надсилає особі, яка порушила свої обов'язки, письмову вимогу про усунення порушення. Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що ПАТ "ПУМБ" не надано доказів направлення позивачу письмової вимоги про усунення порушення з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, а тому звернення стягнення розпочато до спливу тридцятиденного строку з дня отримання цієї вимоги позивачем.

Також всупереч статті 37 Закону України "Про іпотеку" ПАТ "ПУМБ" не надано до суду докази про оцінку вартості предмета іпотеки на момент реєстрації права власності цього майна за банком. Суд апеляційної інстанції зазначив, що банком на момент здійснення дій щодо реєстрації права власності на нерухоме майно не надано документ, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та божником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя. Наявна в матеріалах справи копія письмової вимоги не свідчить про її отримання іпотекодавцем.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний банк" (далі - АТ "ПУМБ"), 20 лютого 2020 року звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що:

- оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, частини 1 статті 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яка не поширюється на застосування позасудового способу задоволення вимог кредитора при наявності у іпотечному договорі відповідного застереження;

- оскаржувані рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18), від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15 (провадження № 14-376цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (провадження № 14-112цс19), від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/3/18-а ( № 11-474апп19), постанові Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18);

- судами першої та апеляційної інстанцій не вмотивовано відступлення від зазначеної позиції суду касаційної інстанції;

- не надано належної оцінки умовам кредитного договору та договору іпотеки від 08 листопада 2007 року щодо можливості звернення стягнення на іпотечне майно у позасудовому порядку;

- судом апеляційної інстанції безпідставно відмовлено у долученні до матеріалів справи письмового повідомлення про вручення відповідачу вимоги-попередження та висновку щодо вартості предмета іпотеки на момент набуття права власності;

- не враховано, що належним способом захисту права або інтересу позивача є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації про державну реєстрацію прав, а скасування лише запису про проведення державної реєстрації права власності.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві позивач заперечувала проти задоволення касаційної скарги, зазначаючи про її безпідставність та необґрунтованість.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 05 березня 2007 року між ОСОБА_1 та банком укладено кредитний договір № 5280210, відповідно до якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 44 802,00 дол. США, а позичальник зобов'язалася використати його за цільовим призначенням, сплатити проценти за користування кредитом та повернути кредит банку в порядку та строки, обумовлені договором, на строк до 05 березня 2027 року.

Забезпеченням виконання зобов'язань позичальника за цим договором є іпотека об'єкта нерухомості, придбаного позичальником в порядку цільового використання кредитних коштів за цим договором. Договір іпотеки укладено щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до договору іпотеки від 05 березня 2007 року № 5283568, укладеного між банком та ОСОБА_1, іпотекою за договором забезпечується виконання всіх зобов'язань позичальником перед іпотекодержателем, що випливають з укладеного кредитного договору від 05 березня 2007 року № 5280210.

10 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернулася до ПАТ "ПУМБ" з пропозицією про зміни умов договору, у якій пропонувала змінити умови кредитного договору шляхом перерахунку (конвертації) залишку заборгованості з валюти долар США в національну валюту за курсом 8,00 грн за один дол. США.

Згідно із відповіддю ПАТ "ПУМБ" від 17 листопада 2014 року №DN5-50.4/54 банк не погодився з пропозицією ОСОБА_1 про внесення змін до кредитного договору.

05 вересня 2016 року за вих. № 2635 ПАТ "ПУМБ" направлено на адресу ОСОБА_1 вимогу (попередження стосовно ухвалення рішення ПАТ "ПУМБ" про прийняття предмета іпотеки у свою власність), відповідно до якої станом на 05 вересня 2016 року боржник порушив зобов'язання за кредитним договором та має несплачену у строк заборгованість перед банком у розмірі: 1 876,88 дол. США - прострочена заборгованість із повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування кредитом. Загальна заборгованість за кредитним договором станом на 05 вересня 2016 року становить 25 905,24 дол. США. Порушення боржником своїх зобов'язань за кредитним договором є підставою для ініціювання банком процедури звернення стягнення на предмет іпотеки.

17 липня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до банку ПАТ "ПУМБ" з заявою про можливість викупу квартири за 5 000,00 дол. США з повним прощенням боргу.

Відповідно до повідомлення ПАТ "ПУМБ" від 20 квітня 2018 року № КНО-4.4.42/510 повідомлено ОСОБА_1 про реалізацію банком свого права про звернення стягнення на предмет іпотеки і прийняття у власність квартири.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна власником квартири у АДРЕСА_1, є ПАТ "ПУМБ" на підставі договору іпотеки, серія та номер: ВЕЕ № 427504, виданого приватним нотаріусом О. А. Перфіловою.

Підстава внесення запису рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 березня 2018 року, індексний номер 40343539, ОСОБА_2, Дніпропетровська обласна філія Комунального підприємства "Центр державної реєстрації".

Підставами виникнення права власності зазначено: договір іпотеки від 05 березня 2007 року, серія та номер: ВЕЕ № 427504, видавник: приватний нотаріус О. А.

Перфілова; вимога від 05 вересня 2016 року, серія та номер: № 2635, видавник: ПАТ "ПУМБ".

Встановлено, що банком під час здійснення дій з реєстрації за ним права власності, не начастини 1 статті 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті"одавчо передбачений документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя.

Позивач заперечувала факт отримання вимоги, а банк не довів належними та допустимими доказами протилежного.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною 1 статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до частиною 1 статті 625 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення виконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України, відповідно до якої якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1050 ЦК України (частина 2 статті 1050 ЦК України).

Застава є способом забезпечення зобов'язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 1 Закону України "Про заставу", стаття 572 ЦК України).

У статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених частини 1 статті 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Таким чином, відповідно до вимог наведених положень закону, а також враховуючи умови договору іпотеки кредитор набув право у позасудовому порядку звернути стягнення на предмет іпотеки.

Водночас відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Пунктом 2 частини 1 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що державним реєстратором є нотаріус, як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Статтею 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено порядок проведення державної реєстрації прав.

У частині 1 статті 20 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що заява на проведення реєстраційних дій та оригінали документів, необхідних для проведення таких дій, подаються заявником у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених законодавством.

Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Згідно з пунктом 61 Порядку (у редакції, чинній на час проведення реєстрації права власності) для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Таким чином, у пункті 61 Порядку визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор у ході її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

Іпотекодержатель на підтвердження факту направлення й отримання іпотекодавцем вимоги про порушення основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки у силу зазначених норм матеріального права зобов'язаний надати державному реєстратору докази отримання іпотекодавцем такої вимоги разом із заявою про державну реєстрацію. Аналогічного за своїм змістом висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 638/20000/16-ц (провадження № 14-2цс19).

Підтвердженням надіслання банком іпотекодавцю письмової вимоги щодо виконання договору позики, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, є повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 12 травня 2006 року № 211.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам Закону.

Наведені норми права спрямовані на забезпечення фактичного повідомлення боржника з метою надання йому можливості усунути порушення і цим запобігти зверненню стягнення на майно боржника. Тому повідомлення боржника потрібно вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, ПАТ "ПУМБ" не надало доказів направлення позивачу повідомлення відповідно до вимог частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку".

Доводи касаційної скарги щодо наявності у матеріалах справи доказів надсилання позивачу письмового повідомлення зводяться до переоцінки доказів, за результатами оцінки яких суди дійшли висновку про недоведеність факту отримання позивачем вимоги про усунення порушень. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Верховним Судом також враховано, що у касаційній скарзі банк посилався на те, що оскаржувані рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18), від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15 (провадження № 14-376цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (провадження № 14-112цс19), від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/3/18-а ( № 11-474апп19), постанові Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18).

Стосовно посилання банку на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18), від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18), від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15 (провадження № 14-376цс18), Верховний Суд визнає такі доводи необґрунтованими, з огляду на таке.

У наведених постановах суд касаційної інстанції зробив висновок, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію.

Проте, згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень") проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом апеляційної інстанції оскарженої постанови), на відміну від положень частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець застеріг, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19.

Отже, на момент ухвалення судом першої інстанції рішення вимоги про скасування рішення державного реєстратора були неналежним способом захисту права або інтересу позивача, проте станом на день ухвалення судом апеляційної інстанції рішення, з урахуванням змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", такий спосіб захисту прав позивача є правомірним та ефективним.

У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (провадження № 14-112цс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, згідно з яким іпотекодержатель має можливість задовольнити свої вимоги на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його продажу іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві згідно зі статтею 38 Закону України "Про іпотеку", незважаючи на те, що сторони в іпотечному застереженні погодили як позасудовий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя його право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому у статті 38 Закону. Аналогічний спір вирішено й постановою Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/3/18-а (провадження № 11-474апп19) судами було встановлено факт надіслання та отримання боржником поштового повідомлення про усунення порушень, а тому фактичні обставини у цій справі та справі, що переглядається, є відмінними.

Посилання на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18), Верховний Суд визнає необґрунтованим, оскільки наведений висновок згідно із постановою Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 втратив свою чинність та не актуальним.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року

(далі - Конвенції) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 04 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко