Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.05.2018 року у справі №366/1133/17

Постанова

Іменем України

19 червня 2019 року

м. Київ

справа № 366/1133/17

провадження № 61-22287cв18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М. Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - керівник Броварської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Іванківське лісове господарство»,

відповідачі - Горностайпільська сільська рада Іванківського району Київської області, ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області на рішення Іванківського районного суду Київської області від 05 грудня 2017 року у складі судді Корчакова А. А. та постанову Апеляційного суду Київської області від 26 березня 2018 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Мережко М. В., Волохова Л. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2017 року керівник Броварської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, Державного підприємства «Іванківське лісове господарство» звернувся до суду з позовом до Горностайпільської сільської ради Іванківського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення ради, визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Позовна заява обґрунтована тим, що рішенням п`ятнадцятої сесії п`ятого скликання Горностайпільської сільської ради від 06 грудня 2007 року № У-15/117 «Про надання дозволу на виготовлення проекту відводу земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських спору» надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 за рахунок земель запасу Горностайпільської сільської ради. Рішенням сорокової сесії п`ятого скликання Горностайпільської сільської ради від 19 березня 2010 року № 398 «Про затвердження проекту землеустрою» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої в АДРЕСА_1 , та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,2 га. На підставі вказаного рішення ради ОСОБА_1 отримала державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,2 га, кадастровий номер НОМЕР_2 . Ця земельна ділянка належать до земель лісогосподарського призначення і використовувалася Державним підприємством «Іванківське лісове господарство» для ведення лісового господарства, вона вибула з державної власності з порушенням законодавства, а саме статей 80, 84, 149, 155 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статей 7, 8, 17, 28, 23, пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України (далі - ЛК України). Враховуючи викладене, позивач просив: визнати недійсним рішення Горностайпільської сільської ради від 19 березня 2010 року № 398 в частині передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,2 га; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 , виданий 24 грудня 2010 року на ім`я ОСОБА_1 , зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі від 24 грудня 2010 року за № 011094502436; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Державного підприємства «Іванківське лісове господарство» спірну земельну ділянку.

Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 05 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд був погоджений всіма установами, передбаченими законом, порушень законодавства при виготовленні такого проекту не встановлено, тому оспорюване рішення Горностайпільської сільської ради від 19 березня 2010 року № 398 не може бути визнане незаконним та скасоване. Позивачем не надано суду оригіналу планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а надані тільки копії планшетів, що зроблені з оригіналів. Згідно з листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 07 червня 2017 року № 303 картографічні матеріали лісовпорядкування 1993, 2003 та 2014 років були виготовлені на основі погоджених меж з органами землевпорядкування картографічних матеріалів (планшетів) лісовпорядкування 1983 року. По Оранському та Обуховецькому лісництвах планшети з погодженими межами в об`єднанні відсутні. Таким чином, документів, що підтверджують право постійного користування земельними лісовими ділянками Державного підприємства «Іванківське лісове господарство», суду не надано. Проект організації та розвитку лісового господарства, планшет лісовпорядкування не містять погоджень з органами землевпорядкування Іванківського району Київської області та територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, а тому не взяті судом до уваги як доказ права постійного користування Державним підприємством «Іванківське лісове господарство» спірною земельною ділянкою. Судом також не взято до уваги додаток до листа Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 22 липня 2016 року № 472, а саме схему накладки фрагмента картографічної бази даних та план-схему, оскільки її виготовив представник Державного підприємства «Іванківське лісове господарство» Федорій Т. М ., який не є спеціалістом у вказаних питаннях. На думку суду, з метою визначення накладення спірних земельних ділянок, необхідно було провести судову земельно-технічну експертизу, оскільки вирішення вказаного питання потребує спеціальних знань, проте клопотань про призначення вказаної експертизи сторони не заявляли. Щодо долучення як доказів копій витягу з кримінального провадження № 42016111130000164, постанови про призначення земельно-технічної експертизи в рамках кримінального провадження, то позивач не надав суду висновку вказаної земельно-технічної експертизи, тому врахувати вказані докази суд не має можливості.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 26 березня 2018 року апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області залишено без задоволення. Рішення Іванківського районного суду Київської області від 05 грудня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував закон, що регулює спірні правовідносини, та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Прокурором не надано жодних документів, передбачених статями 56, 57 ЗК України та статями 17, 40 ЛК України, якими підтверджувалося б право Державного підприємства «Іванківське лісове господарство» на постійне користування спірною земельною ділянкою. Крім того, не доведено порушення відповідачем ОСОБА_1 прав позивачів.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У квітні 2018 року Перший заступник прокурора Київської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Іванківського районного суду Київської області від 05 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 26 березня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не дано правової оцінки інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 22 липня 2016 року № 472 та фрагментам з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталів Оранського лісництва Державного підприємства «Іванківське лісове господарство» та межам земельної ділянки за даними лісовпорядкування 2014 року, які підтверджують розташування земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2 повністю в межах 83 кварталу Оранського лісництва Державного підприємства «Іванківське лісове господарство», тобто засвідчують факт накладення (перетину у просторі) двох окремо сформованих земельних ділянок. Судами попередніх інстанцій не взято до уваги висновок експерта від 14 серпня 2017 року №15/17 земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи, проведеної під час досудового розслідування кримінального провадження, якою також підтверджено факт накладення спірної земельної ділянки на землі лісового фонду. Не ґрунтуються на нормах матеріального права і висновки судів про те, що знаходження спірної земельної ділянки в межах села Лапутьки Горностайпільської сільської ради Іванківського району Київської області виключає можливість віднесення її до земель лісового господарства. В силу вимог статей 6, 19 Конституції України, статей 20, 122, 149 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, сільська рада взагалі не була наділена повноваженнями щодо вилучення, зміни цільового призначення і надання у приватну власність земель державної власності лісогосподарського призначення. Відхиляючи апеляційну скаргу прокурора, суд апеляційної інстанції безпідставно проігнорував та взагалі самоусунувся від дослідження всіх наявних у справі доказів, не навів будь-яких мотивів та висновків щодо спростування доводів, на які посилався прокурор в апеляційній скарзі. Апеляційним судом не досліджувалися надані прокурором для огляду в суді оригінали планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування Оранського лісництва Державного підприємства «Іванківське лісове господарство».

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Іванківського районного суду Київської області.

04 червня 2018 року справа № 366/1133/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (частина перша статті 264 ЦПК України).

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення апеляційного суду в повній мірі не відповідає.

Судами встановлено, що рішенням сорокової сесії п`ятого скликання Горностайпільської сільської ради від 19 березня 2010 року № У-40/398 «Про затвердження проекту землеустрою» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої в АДРЕСА_1 , та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,2 га

На підставі вказаного рішення ради ОСОБА_1 отримала державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,2 га, кадастровий номер НОМЕР_2 .

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 12 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Горностайпільської сільської ради від 19 березня 2010 року № У-40/398 «Про затвердження проекту землеустрою»), передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; д) організація землеустрою; е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства; з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; и) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом; і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; й) вирішення земельних спорів; к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Статтею 19 ЗК України визначено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі лісогосподарського призначення.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).

Відповідно до пункту «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Згідно з частиною другою статті 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України.

Частиною другою статті 5 ЛК України передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Згідно з пунктом 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами.

Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, наведеним у постановах від 24 грудня 2014 року № 6-212цс14, від 25 січня 2015 року № 6-224цс14, від 23 грудня 2015 року № 6-377цс15.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що проект землеустрою спірної земельної ділянки, затверджений рішенням Горностайпільської сільської ради від 19 березня 2010 року № 398, має всі необхідні погодження всіх дозвільних державних органів щодо відведення вказаної земельної ділянки ОСОБА_1 , загальна площа земель лісового фонду, користувачем яких є Державне підприємство «Іванківське лісове господарство», з 1994 року не змінилася і складає близько 43 тисяч гектарів, прокурором не надано документів на підтвердження права Державного підприємства «Іванківське лісове господарство» щодо постійного користування спірною земельною ділянкою під лісове господарство.

Такі висновки суду ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, прокурор посилався на інформацію Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» та планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, з яких вбачається накладення земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2 на землі лісогосподарського призначення в межах 83 кварталу Оранського лісництва Державного підприємства «Іванківське лісове господарство». Також позивач вказував на висновок експерта від 14 серпня 2017 року №15/17 земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи, проведеної під час досудового розслідування кримінального провадження, яким додатково підтверджено факт накладення спірної земельної ділянки на землі лісового фонду.

Однак апеляційний суд залишив поза увагою вказані докази, належним чином не спростував доводи позивача про те, що спірна земельна ділянка має лісогосподарське призначення, не перевірив матеріалів лісовпорядкування щодо правового статусу цієї земельної ділянки.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апеляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (стаття 367 ЦПК України).

Рішення суду апеляційної інстанції в цій справі не відповідає вказаним вимогам ЦПК України, оскільки, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення місцевого суду, апеляційний суд повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовано норми матеріального й процесуального права.

Дослідження зазначених обставин має значення для правильного вирішення справи.

Судом апеляційної інстанції не перевірено і не спростовано доводів позивача щодо накладення земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2 на землі лісогосподарського призначення в межах 83 кварталу Оранського лісництва Державного підприємства «Іванківське лісове господарство», посилання на висновок експерта від 14 серпня 2017 року №15/17 земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи, про який зазначав прокурор, обґрунтовуючи накладення спірної земельної ділянки на землі лісового фонду.

Крім того, судове рішення апеляційного суду не містить висновків щодо правомірності відхилення місцевим судом як доказів копій витягу з кримінального провадження № 42016111130000164, постанови про призначення земельно-технічної експертизи в рамках кримінального провадження.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на викладене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави і органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність земель державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні.

У пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 звернуто увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

З огляду на викладене та з урахуванням того, що однією з позовних вимог є витребування на користь держави земельної ділянки в ОСОБА_1 , яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа нею, суди попередніх інстанцій не перевірили, чи є ефективним способом захисту права власника заявлені прокурором вимоги про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування в частині передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,2 га, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Встановлення вказаних обставин має важливе значення для правильного вирішення справи в частині наведених позовних вимог, оскільки за змістом вищезазначених правових висновків Великої Палати Верховного Суду у випадку, якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є неефективним, в задоволенні відповідних позовних вимог необхідно відмовити саме з цих підстав.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння.

Встановивши, що ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку площею 0,2 га, кадастровий номер НОМЕР_2 , на підставі рішення сорокової сесії п`ятого скликання Горностайпільської сільської ради від 19 березня 2010 року № У-40/398, апеляційний суд не з`ясував і не зазначив в оскаржуваному судовому рішенні, чи з волі власника це майно вибуло з його володіння та чи є ОСОБА_1 добросовісним набувачем вказаної земельної ділянки.

Від з`ясування зазначених обставин залежить правильне вирішення справи в частині позовних вимог про витребування ділянки з чужого незаконного володіння.

Переглядаючи справу, суд апеляційної інстанції в порушення вимог статей 76-81, 89 ЦПК України не врахував вищевказаних обставин та вимог процесуального законодавства, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, що призвело до неправильного вирішення справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд апеляційної інстанції не виклав у судовому рішенні в достатній мірі мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що апеляційним судом не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Київської області від 26 березня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов