Історія справи

Постанова КЦС ВП від 19.04.2023 року у справі №308/10705/20
Постанова КЦС ВП від 19.04.2023 року у справі №308/10705/20

Постанова

Іменем України

19 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 308/10705/20

провадження № 61-3317св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Ужгородська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Ужгородської міської ради на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2021 року в складі судді Дергачевої Н. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року в складі колегії суддів Бисаги Т. Ю., Кожух О. А., Джуги С. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду із позовом до Ужгородської міської ради (далі також - відповідач), про встановлення факту проживання однією сім`єю.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 . Після його смерті відкрилась спадщина, яка складається із належного померлому права власності на земельну ділянку площею 0,0634 га, розташовану на АДРЕСА_1 , та права власності на транспортний засіб (автомобіль) марки DAIMLER-BENZ, модель 200D, 1983 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Позивач зазначав, що з 05 жовтня 2004 року він проживав разом з померлим ОСОБА_2 у квартирі, яка належить позивачу на праві власності за адресою: АДРЕСА_2 . У померлого жодних родичів не було, відтак інші спадкоємці відсутні. Окрім того, із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса ніхто не звертався. Проживаючи на час смерті з ОСОБА_2 , позивач є таким, що прийняв спадщину, померлий заповіту не складав, тому він звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини як спадкоємець четвертої черги. Однак приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Єгер Н. Д. листом № 42/01-16 від 15 квітня 2020 року відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку із ненаданням рішення суду про встановлення факту проживання із спадкодавцем однією сім`єю. Метою встановлення факту проживання позивача із спадкодавцем ОСОБА_2 , зазначає необхідність оформлення позивачем права на спадкове майно.

Позивач просив суд встановити факт, що ОСОБА_1 постійно проживав з ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім`єю не менше п`яти років, а саме: з 05 жовтня 2004 року у квартирі АДРЕСА_3 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , постійно проживав з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 ), однією сім`єю не менше п`яти років, а саме: з 05 жовтня 2004 року у квартирі АДРЕСА_3 .

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції вказав, що з встановлених обставин справи видно, що метою встановлення факту проживання позивача із спадкодавцем на час смерті є необхідність оформлення права на спадкове майно. З досліджених доказів суд прийшов до переконання про обґрунтованість вимог позову. Факт проживання позивача із спадкодавцем однією сім`єю не менше 5 років на час смерті останнього підтверджені достатніми доказами (письмовими доказами та показаннями свідків). Суд визнав надані позивачем докази належними і допустимими, оскільки вони містять у собі інформацію щодо предмета позову, логічно пов`язані з тими обставинами, які підтверджують факт спільного проживання не менше (більше) п`яти років позивача із ОСОБА_2 .

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року апеляційну скаргу Ужгородської міської ради залишити без задоволення, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2021 року - без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про обґрунтованість та доведеність заявлених позовних вимог. У справі міститься достатньо доказів, які підтверджують факт проживання позивача та ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім`єю не менше п`яти років (з 2004 року). Суд першої інстанції з достатньою повнотою з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дослідив докази, яким дав правильну оцінку та прийняв законне й обґрунтоване рішення. Апеляційний суд визнав доводи апеляційної скарги відповідача безпідставними, оскільки останні не свідчать про незаконність рішення суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

14 січня 2022 року Ужгородська міська рада надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року.

У касаційній скарзі Ужгородська міська рада просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 08 червня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Ужгородської міської ради на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року, та витребував справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2021 року та постанови Закарпатського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року відповідач вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц, від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 520/8495/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 712/1294/17-ц, від 09 січня 2020 року у справі № 186/421/17, від 09 червня 2021 року у справі № 346/5702/18.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

У липні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Тарчанин Р. С. надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на безпідставність доводів касаційної скарги, законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. У зв`язку із цим просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , яке видане Ужгородським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 .

Згідно поквартирної картки Форма А та Форма Б, ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), з 05 жовтня 2004 року проживав та був зареєстрований, як родич, разом з ОСОБА_1 , за адресою АДРЕСА_2 .

Відповідно до довідки від 11 березня 2020 року № 1537/18-21, виданої виконавчим комітетом Ужгородської міської ради, на день смерті ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_2 проживали ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 , що підтверджується договором дарування квартири від 06 листопада 2001 року, посвідченим приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Гудковою Н. В. та зареєстрованим в реєстрі за № 4819. Аналогічна інформація міститься у технічному паспорті на цю квартиру.

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 на час смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 проживав та був зареєстрований з 05 жовтня 2004 року разом з ОСОБА_1 , за адресою АДРЕСА_2 .

Внаслідок смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина, яка складається із належної йому на праві власності: земельної ділянки, площею 0,0634 га, розташованої на АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 207182717 від 21 квітня 2020 року; транспортного засобу (автомобіля) марки DAIMLER-BENZ, модель 200D, 1983 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_4 , згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серія НОМЕР_5 .

15 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального кругу Єгер Н. Д. із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_2 . Листом приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Єгер Н. Д. від 15 квітня 2020 року № 42/01-16 позивачу було повідомлено про те, що для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом на майно померлого ОСОБА_2 як спадкоємцем четвертої черги - особою, яка проживала із спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, окрім поданих документів потрібно надати копію рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту проживання із спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Доказів наявності родичів у померлого та прийняття спадщини будь-яким спадкоємцем на час звернення з даним позовом немає, що підтверджується наданими приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Ференц В. К. витягом із спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) № 60569762 від 16 червня 2020 року та витягом із спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 60569827 від 16 червня 2020 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (частина перша статті 1220 ЦК України).

За частиною третьою статті 1268 ЦК Україниспадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину (частина перша статті 1296 ЦК України).

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (частина перша статті 1297 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України.

Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

За статтею 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`ю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини, судом необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (пункт 21 постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»).

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`єю є особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Для визнання осіб сім`єю необхідна одночасна наявність всіх цих ознак. Відповідно до частин першої, четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року N 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання (постанови Верховного Суду: від 31 березня 2020 року у справі N 205/4245/17, від 23 квітня 2020 року в справі № 686/8440/16-ц).

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 , який проживав та був зареєстрований з 05 жовтня 2004 року разом з ОСОБА_1 в належній останньому квартирі АДРЕСА_3 .

Внаслідок смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина, яка складається із належної йому на праві власності: земельної ділянки, площею 0,0634 га, розташованої на АДРЕСА_1 ; транспортного засобу (автомобіля) марки DAIMLER-BENZ, модель 200D, 1983 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_4 , згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серія НОМЕР_5 .

15 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального кругу Єгер Н. Д. із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_2 . Листом приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Єгер Н. Д. від 15 квітня 2020 року № 42/01-16 позивачу було повідомлено про те, що для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом на майно померлого ОСОБА_2 як спадкоємцем четвертої черги - особою, яка проживала із спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, окрім поданих документів потрібно надати копію рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту проживання із спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Наявності родичів у померлого та прийняття спадщини будь-яким спадкоємцем на час звернення з даним позовом та розгляду справи судами не встановлено.

Метою встановлення факту проживання заявника із спадкодавцем на час смерті є необхідність отримання позивачем свідоцтв про право на спадщину на майно ОСОБА_2 .

Таким чином, позивач у даній справі згідно статті 1264 ЦК України є спадкоємцем четвертої черги за законом та має право на спадкування майна померлого ОСОБА_2 .

Судом першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд на підставі наявних у справі доказів, а саме, письмових доказів та показань свідків, їх належного дослідження та оцінки окремо та у взаємозв`язку, дійшов привального висновків про доведення позивачем факту його проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю не менше п`яти років.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.

У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Суди першої та апеляційної інстанцій розглядаючи дану справу, правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку та правомірно задовольнили позовні вимоги ОСОБА_1 у зв`язку із їх обґрунтованістю та доведеністю.

Щодо відхилення доводів касаційної скарги

Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц, від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 520/8495/17, від 17 жовтня 2019 року у справі № 712/1294/17-ц, від 09 січня 2020 року у справі № 186/421/17, від 09 червня 2021 року у справі № 346/5702/18, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 644/4689/16-ц Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення вказав, що суди встановили, що племінник спільно проживав разом із заявником з травня 2005 року; вони були пов`язані спільним побутом (спільні витрати та харчування) і мали взаємні права й обов`язки щодо утримання житла, навчання племінника, а також піклувалися один про одного та надавали взаємну допомогу.Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те, що відносини між заявником та його племінником були сімейними.

У справі № 461/4689/15-ц Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення зазначив, що на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що між нею та спадкодавцем протягом останніх п`яти років до часу відкриття спадщини склалися відносини, що притаманні сім`ї, не доведено наявності усіх наведених вище фактів у їх сукупності, а отже відсутні передбачені статтею 1264 ЦК України підстави для визнання позивача спадкоємцем четвертої черги.

У справі № 520/8495/17 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення первісного позову, що позивачем не надано допустимих доказів в обґрунтування заявлених вимог на підтвердження проживання з спадкодавцем однією сім`єю більше п`яти років, перебування спадкодавця у безпорадному стані та її тривале знаходження на утриманні позивача. Оскільки позивачем не доведено належним чином обставин відносно того, що він матеріально забезпечував спадкодавця, здійснював ремонт у її квартирі та надавав іншу допомогу спадкодавцю через її безпорадній стан, тому він не має права на зміну черговості спадкування.

У справі № 712/1294/17-ц Верховний Суд, залишаючи без змін рішення апеляційного суду погодився із ним, що з наданих позивачем доказів неможливо встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки, крім показів свідків у матеріалах справи відсутні будь-які допустимі докази на підтвердження того, що позивач та померла проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, були пов`язані спільним побутом, мали спільний бюджет, а також взаємні права та обов`язки. Матеріали справи містять докази, які спростовують твердження позивача про їх спільне проживання з померлою, зокрема, з копії виписки з історії хвороби № 8169 убачається, що ОСОБА_2 була доставлена до приймально-діагностичного відділення без рідних, проживала одна. Доведеність обставин спілкування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у заявлений період, допомога їй по господарству, забезпечення ліками, догляд у лікарні, а також наявність у нього свідоцтва про смерть ОСОБА_2 та участь у її похованні, не є достатніми доказами на підтвердження факту проживання зазначених осіб однією сім`єю. Ураховуючи наведене, а також перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 з 23 листопада 2002 року, від якого вони мають двох синів: ОСОБА_7, 2000 року народження та ОСОБА_8, 2012 року народження, і фактичного проживання позивача за адресою: АДРЕСА_2, суд апеляційної інстанції вважав помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1, а тому рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

У справах № 186/421/17, № 346/5702/18 та у справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у справі № 186/421/17 - встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, поділ майна жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою; у справі № 346/5702/18 - встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання частки майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет позову та встановлені фактичні обставини.

Інші наведені у касаційній скарзі аргументи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Отже, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених відповідачем у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.

Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Судами першої та апеляційної інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Ужгородської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук