Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.02.2018 року у справі №2-98-09

Постанова

Іменем України

11 лютого 2021 року

м. Київ

справа №2-98-09

провадження № 61-9565св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - закрите акціонерне товариство "ОТП Банк",

відповідач - ОСОБА_1,

третя особа - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 25 травня 2009 року у складі судді Топузової Н. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 27 травня 2020 року у складі колегії суддів Попової С. А., Кочегарової Л. М., Пономарьової О. М.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2009 року закрите акціонерне товариство "ОТП Банк" (далі - ЗАТ "ОТП Банк", банк), правонаступником якого є акціонерне товариство "ОТП Банк" (далі - АТ "ОТП Банк", банк) звернулося до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, з позовом, вимоги якого уточнив під час розгляду справи та просив:

- звернути стягнення на предмет іпотеки - базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який складається: літера "А-1" склад, КПП літ. "Б-1 ", площинка літ. "б-1 ", вбиральня літ. "В-1", літній будинок літ. "З-2 ", площинка літ. "з-1 ", площинка літ. "з1-1 ", літній будинок літ. "Ж-2", площинка літ. "ж-1 ", площинка літ. "ж1-1 ", літній будинок літ. "Д-2", площинка літ. "д-1 ", площинка літ. "д1-1 ", літній будинок літ. "Г-2", площинка літ. "г-1 ", площинка літ. "г1-1 ", літній будинок літ. "С-2 ", площинка літ. "с-1", площинка літ. "с1-1 ", літній будинок літ. "Р-2 ", площинка літ. "р-1", площинка літ. "р1-1 ", літній будинок літ. "П-2 ", площинка літ. "п-1", площинка літ. "п1-1 ", літній будинок літ. "О-2 ", площинка літ. "о-1 ", площинка літ. "о1-1", літній будинок літ. "Н-2 ", площинка літ. "н-1 ", площинка літ. "н1-1", літній будинок літ. "Ю-1 ", літній будинок літ. "Є-1 ", літній будинок літ. "Ы-1", літній будинок літ. "Ш-1 ", літній будинок літ. "Ч-1 ", літній будинок літ. "Х-1", літній будинок літ. "У-1 ", літній будинок літ. "З-1 ", літній будинок літ "Ж-1", літній будинок літ. "Е "-1 ", літній будинок літ. "Д "-1 ", літній будинок літ. "Г "-1", літній будинок літ. "В "-1 ", літній будинок літ. "Б "-1", літній будинок літ. "А "-1 ", літній будинок літ. "И "-1 ", літній будинок літ. "Я-1 ", кухня літ. "Щ-1", кухня літ. "Ф-1". Загальна площа Предмета іпотеки становить 2454,8 кв. м., що належить ОСОБА_1 на праві власності, для погашення загальної заборгованості перед ЗАТ "ОТП Банк" по кредитному договору від 04 березня 2008 року, а саме на день подання позову: заборгованість за наданим кредитом 595 474,51 доларів США; борг за відсотками 44 868,66 доларів США; борг за нарахованою пенею 246723,48
грн; судовий збір в розмірі 1700 грн; витрат на ІТЗ судового процесу 30 грн, а разом за кредитом, відсотками в розмірі 640 343,17 доларів США, та пеня у розмірі 248 453,48 грн, судовий збір - 1700 грн, витрати на ІТЗ судового процесу - 30 грн.

Позов мотивовано тим, що 04 березня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала у кредит 600 000 доларів США.

У забезпечення виконання кредитних зобов'язань між банком і ОСОБА_1 04 березня 2008 року укладено договір іпотеки, за яким останній передав в іпотеку банку належне йому на праві приватної власності нерухоме майно - базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 2454,8 кв. м.

Зобов'язання за кредитним договором ОСОБА_2 не виконала, у зв'язку з чим виникла заборгованість: борг та відсотки - 640 343,17 доларів США (595 474,51 доларів США і 44868,66 доларів США відповідно); пеня - 246 723,48 грн, нарахована за період з 05 серпня 2008 року по 29 грудня 2008 року.

Враховуючи допущені порушення, банк на підставі пункту 6.4.2 договору іпотеки направив позичальнику іпотечне повідомлення від 19 грудня 2008 року, в якому повідомив про здійснення повного, дострокового повернення кредиту, сплати нарахованих за користування кредитом відсотків та сплаті пені, нарахованої за прострочення виконання зобов'язань протягом 30 днів з дня отримання повідомлення, але відповідач не повернув належну суму за кредитним договором.

У зв'язку з невиконанням умов кредитного договору банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки - вказану базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1".

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 25 травня 2009 року позов задоволено.

В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором перед ЗАТ "ОТП Банк" по кредитному договору від 04 березня 2008 року, а саме, на день подання позову: заборгованість за наданим кредитом 595 474,51 доларів США; борг за відсотками 44

868,66 доларів США; борг за нарахованою пенею 246 723,48 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки - базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який складається: літера "А-1" склад, КПП літ. "Б-1", площинка літ. "б-1 ", вбиральня літ. "В-1 ", літній будинок літ. "З-2", площинка літ. "з-1 ", площинка літ. "з1-1 ", літній будинок літ. "Ж-2", площинка літ. "ж-1 ", площинка літ. "ж1-1 ", літній будинок літ. "Д-2 ", площинка літ. "д-1", площинка літ. "д1-1 ", літній будинок літ. "Г-2 ", площинка літ. "г-1", площинка літ. "г1-1 ", літній будинок літ. "С-2 ", площинка літ. "с-1", площинка літ. "с1-1 ", літній будинок літ. "Р-2 ", площинка літ. "р-1 ", площинка літ. "р1-1", літній будинок літ. "П-2 ", площинка літ. "п-1 ", площинка літ. "п1-1", літній будинок літ. "О-2 ", площинка літ. "о-1 ", площинка літ. "о1-1", літній будинок літ. "Н-2 ", площинка літ. "н-1 ", площинка літ. "н1-1", літній будинок літ. "Ю-1 ", літній будинок літ. "Є-1 ", літній будинок літ. "Ы-1", літній будинок літ. "Ш-1 ", літній будинок літ. "Ч-1 ", літній будинок літ. "Х-1", літній будинок літ. "У-1 ", літній будинок літ. "З-1 ", літній будинок літ "Ж-1", літній будинок літ. "Е "-1 ", літній будинок літ. "Д "-1 ", літній будинок літ. "Г "-1", літній будинок літ. "В "-1 ", літній будинок літ. "Б "-1 ", літній будинок літ. "А "-1", літній будинок літ. "И "-1 ", літній будинок літ. "Я-1 ", кухня літ. "Щ-1", кухня літ. "Ф-1", загальна площа предмета іпотеки становить 2454,8 кв. м, що належить ОСОБА_1 на праві власності.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги банку щодо порушення кредитного зобов'язання та наявність заборгованості є доведеними, що є підставою, відповідно до статей 7,12 Закону України "Про іпотеку" для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Постановою Донецького апеляційного суду від 27 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що договір іпотеки від 04 березня 2008 року не визнаний недійсним. При цьому, звернення стягнення на предмет іпотеки в розумінні статті 23 Закону України "Про іпотеку" не впливає негативним чином на спадкові права ОСОБА_4, оскільки вона, як спадкоємець набуває статус іпотекодавця (щодо належної матері частини іпотечного майна) і несе всі обов'язки, обумовлені іпотечним договором в тому ж обсязі і на тих самих умовах.

А також, в даному випадку, доведеним є факт існування заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором 04 березня 2008 року, вона відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості успадкованої частини предмета іпотеки.

Під час розгляду справи не здобуто доказів, що ОСОБА_1, як іпотекодатель, забезпечуючи безпосередньо кредитні зобов'язання своєї доньки ОСОБА_2, діяв всупереч майновим інтересам своєї дружини ОСОБА_4 в розумінні ч. 5 ст. 319 ЦК України.

До травня 2019 року (подання зустрічного позову у справі № 0541/4463/2012) ні ОСОБА_2, ані її мати ОСОБА_4 за своє життя (до жовтня 2014 року) у передбачений законом процесуальний спосіб не заявляли про укладення договору іпотеки всупереч інтересам останньої.

За своє життя ОСОБА_4 не ініціювала питання в порядку частини 4 статті 369 ЦК України про вчинення правочину (договору іпотеки) її чоловіком ОСОБА_1 без необхідних від неї повноважень, про визнання договору іпотеки недійсним.

Таким чином, ОСОБА_4 не реалізовано за життя своє право на оспорювання договору іпотеки від 04 березня 2008 року і процесуальне право на участь в розгляді даної справи, зокрема щодо оскарження судового рішення від 25 травня 2009 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 не погодилась з висновками судів попередніх інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Доводи касаційної скарги зводяться до неповного встановлення судом обставин справи.

Заявник указує, що справу розглянуто без одного із співвласників майна, яке було передано в іпотеку - ОСОБА_4, тобто вирішено права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі. Позивач ПАТ "ОТП Банк" навмисно не повідомив суд про існування співвласника предмета іпотеки - бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1".

Суд першої інстанції, маючи у справі усі документи, які підтверджували, що ОСОБА_4 є співвласником предмету іпотеки - бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", не надав оцінки цьому факту в ухваленому рішенні та не залучив її до участі у справі, ні у якості відповідача, ні у якості 3-ї особи та вирішив її майнові права.

При вирішенні спору не було ураховано, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент (банк) за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Аргументом касаційної скарги вказано неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц від 25 травня 2020 року у справі №642/6248/17, від 18 березня 2019 року у справі № 727/9264/18 та від 22 січня 2020 року у справі №686/18443/16 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У серпні 2020 року до Верховного Суду електронною поштою надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2.

Вказаний відзив колегія суддів не бере до уваги, оскільки він не відповідає вимогам частини 4 статті 395 ЦПК України, зокрема, не містить доказів надсилання його копій та доданих до нього документів іншим учасникам справи.

Відзив на касаційну скаргу позивачем не подано.

Фактичні обставини, встановлені судами

04 березня 2008 року між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала у кредит 600 000 доларів США.

Згідно з підпунктом 4.1.1 розділу 4 кредитного договору, за порушення взятих на себе зобов'язань за цим договором, позичальник зобов'язався сплатити банку пеню у розмірі 1% відсотка від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань, за кожен день прострочення. Пеня сплачується додатково до прострочених сум.

У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 04 березня 2008 року між ЗАТ "ОТП Банк" та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно - база відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та належить іпотекодавцю на праві приватної власності, набутої за договором купівлі-продажу від 04 березня 2008 року. Обтяження за договором іпотеки у Державному реєстрі іпотек накладено 05 вересня 2008 року.

Позичальник належним чином не виконував кредитні зобов'язання та згідно з розрахунком загальна сума заборгованості станом на 06 лютого 2009 року складає 640 343,17 доларів США та 246 723,48 грн, з яких: залишок заборгованості за кредитом (загальний борг та прострочене тіло) - 595 474,51 доларів США; несплачені відсотки за користування кредитом із розрахунку плаваючого відсотка 5,00% + FIDR за період з 06 липня 2008 року по 06 лютого 2009 року - 44 868,66
доларів США; сума пені за прострочення виконання зобов'язань - 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за період з 05 серпня 2008 року по 29 грудня 2008 року - 246 723,48 грн.

Досудова вимога про погашення заборгованості від 21 серпня 2008 року вручена ОСОБА_1 та ОСОБА_2 05 вересня 2008 року.

Іпотечне повідомлення від 19 грудня 2008 року вручено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 29 грудня 2008 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною 1 статті 1054 ЦК Українивизначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною 1 статті 546 ЦК Українипередбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 572 ЦК Українив силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини 1 статті 575 ЦК Україниіпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про іпотеку" (тут і далі в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки від 04 березня 2008 року) за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтями 400, 401, 416 ЦПК України.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону України "Про іпотеку").

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановивши наявність заборгованості за кредитним договором та факт порушення взятих на себе зобов'язань позичальником, його майновим поручителем - іпотекодавцем, який є відмінною від позичальника особою, та які не виконали вимог банку про усунення порушень зобов'язання, дійшов обґрунтованого висновку про набуття банком права на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Перевіряючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції, дотримуючись принципу диспозитивності цивільного процесу та в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_2, дав належну оцінку обставинам, на які остання посилалась і які виникли після ухвалення судового рішення, а також врахував положення норм матеріального права, які діяли на момент придбання 04 березня 2008 року переданого в іпотеку майна.

Так, у справі установлено, що родиною ОСОБА_1 в один день 04 березня 2008 року вчинено низку правочинів:укладення ОСОБА_2, від імені якої діяв її батько ОСОБА_1, кредитного договору (на суму 600 000 доларів США на придбання нерухомого майна); придбання за договором купівлі-продажу ОСОБА_1 бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1" за адресою: АДРЕСА_1, в тому числі і за отримані ОСОБА_2 в цей день 04 березня 2008 року кредитні кошти; укладення ОСОБА_1, як майновим поручителем ОСОБА_2, договору іпотеки з банком в забезпечення виконання кредитних зобов'язань доньки і на виконання пункту 3.1. кредитного договору, де предметом іпотеки є придбана в цей же день база відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1".

Під час розгляду справи, суд апеляційної інстанції дав належну оцінку доводам ОСОБА_2, які зводились до незаконності рішення суду першої інстанції в силу непритягнення до участі у справі її матері - ОСОБА_4, як співвласника Ѕ частини іпотечного майна, на яке вона мала право за правилами спільності набутого у шлюбі майна, а також обґрунтовувались посиланням на недійсність договору іпотеки з підстав ненадання ОСОБА_4 згоди на його укладення.

Аналогічними аргументами обґрунтовано зміст касаційної скарги, перевіряючи які, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду, виходячи з наступного.

Частинами 1 , 2 статті60 СК України (в редакції, чиннійна момент придбання у власність предмету іпотеки 04березня 2008 року) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про іпотеку" майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.

Частиною 4 статті 369 ЦК України передбачено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

У постанові Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) сформульовано висновок, відповідно до якого відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини 4 статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16.

Проте, у справі, яка переглядається, установлено, що з моменту укладення договору іпотеки 04 березня 2008 року, до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 не ініціювала питання в порядку частини 4 статті 369 ЦК України щодо визнання недійсним договору іпотеки з підстав його вчинення її чоловіком ОСОБА_1 без необхідних від неї повноважень. За життя ОСОБА_4 не реалізувала своє право на оспорювання договору іпотеки від 04 березня 2008 року і процесуальне право на участь у розгляді даної справи, зокрема, не скористалась правом на оскарження судового рішення від 25 травня 2009 року.

При цьому, судом апеляційної інстанції надано оцінку змісту наданої копії позовної заяви ОСОБА_2 і ОСОБА_1 від 02 липня 2010 року про визнання виконаними кредитних зобов'язань і повернення надлишково стягнутих сум (справа № 2-174/10), за змістом якої ОСОБА_2, зокрема, після відкриття 06 травня 2009 року виконавчого провадження за оскаржуваним у даній справі судовим рішенням від 25 травня 2009 року, посилалась саме на вину банку у невиконанні вказаного судового рішення в силу його самоусунення від умов договору з реалізації предмету іпотеки (база відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1") з метою задовольнити вимоги кредитора за рахунок продажу цього майна або реєстрації власності за банком. ОСОБА_2 констатувала факт набрання законної сили рішенням Першотравневого районного суду Донецької області від 25 травня 2009 року у справі № 2-98-09, наполягала на реалізації предмету іпотеки за цим рішенням і жодним чином не вказувала на порушення прав ОСОБА_4 укладеним договором іпотеки.

Укладаючи договір іпотеки, ОСОБА_1 у пункті 5.1 засвідчив свою правоздатність і своє повне і виключне право на передачу предмету іпотеки, відсутність прав третіх осіб на іпотечне майно, підтвердив, що іпотека не буде обтяжувати інтереси непрацездатних осіб, що знаходяться на його утриманні, а також вказав, що укладення і виконання цього договору отримало належне схвалення.

Позичальник ОСОБА_2, уповноважуючи ОСОБА_1 на підписання від її імені кредитного договору від 04 березня 2008 року, у пункті 3.1 засвідчила забезпечення чинності договору іпотеки протягом всього строку дії цього договору.

З урахуванням установлених у цій справі обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1, як іпотекодатель, забезпечуючи безпосередньо кредитні зобов'язання своєї доньки ОСОБА_2, діяв всупереч майновим інтересам своєї дружини ОСОБА_4 в розумінні частини 5 статті 319 ЦК України.

Апеляційний суд врахував обставини, які виникли між сторонами, укладені членами родини ОСОБА_1 правочини, в тому числі із застосуванням не скасованої довіреності ОСОБА_1, який не повідомляв банк про обтяження предмету іпотеки майновими правами дружини, з огляду на намір боржника ОСОБА_2 майже через 11 років оскаржити рішення щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов об'єктивного висновку, що в сукупності ці обставини свідчать про намір вивести іпотечне майно з-під реалізації органами державної виконавчої служби в порядку задоволення законних вимог кредитора, що ґрунтуються на судових рішеннях у справі № 0541/4463/2012 про стягнення кредитної заборгованості.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Договір іпотеки від 04 березня 2008 року не визнаний недійсним, презумпція його правомірності у встановленому законом порядку не спростована.

Апеляційним судом враховано, що ОСОБА_2, заявляючи у справі № 0541/4463/2012 зустрічний позов про визнання недійсним договору іпотеки від 04 березня 2008 року, скористалася правом на доведення своїх аргументів з приводу відсутності нотаріально посвідченої згоди її матері ОСОБА_4 на укладення договору іпотеки майновим поручителем - її батьком ОСОБА_1, предметом якого є спільно набуте у шлюбі її батьками нерухоме майно - база відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", у якій вона також, як і у даній справі №2-98-09 наголошувала на порушенні її прав, як спадкоємця.

Даним обставинам надана оцінка та постановою Донецького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2.

Вказана постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним залишена без змін постановою Верховного Суду від 20 травня 2020 року.

Суд апеляційної інстанцій обґрунтовано відхилив доводи ОСОБА_2 про порушення її спадкових прав, оскільки оскаржуване рішення від 25 травня 2009 року не є перешкодою до оформлення спадщини.

Крім того, перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Таким чином, звернення стягнення на предмет іпотеки в розумінні статті 23 Закону України "Про іпотеку" не впливає на спадкові права ОСОБА_2, оскільки вона, як спадкоємець, набуває статус іпотекодавця (щодо належної матері частини іпотечного майна) і несе всі обов'язки, обумовлені іпотечним договором в тому ж обсязі і на тих самих умовах. У даному випадку, з урахуванням доведеного судовим рішенням факту існування заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором 04 березня 2008 року, вона відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості успадкованої частини предмета іпотеки.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на правові позиції, викладені Верховним Судом України у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) від цих висновків відступила.

Оскаржувані у цій справі рішення не суперечать висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18), з урахуванням установлених обставин, зокрема того факту, що за життя ОСОБА_4, спадкоємцем якої є заявник (позичальник за кредитним договором), будучи обізнаною про обтяження нерухомого майна іпотекою, не оскаржувала цей правочин з підстав ненадання нею згоди на його укладення, не ставила питання про визнання за нею права власності на Ѕ частину цього майна, як спільного майна подружжя, а також не скористалась за життя (з 2009 року по 2014 року) правом на оскарження ухваленого у цій справі судового рішення.

Рішення суду першої інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки не оскаржувалось іпотекодателем ОСОБА_1, особа якого є відмінною від позичальника (його доньки ОСОБА_2), виконання зобов'язань якої забезпечувалось іпотекою нерухомого майна, придбаного в тому числі за кредитні кошти.

Посилання у касаційній скарзі на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 про розірвання договору довічного утримання, та висновки у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15 (провадження №61-2446св18) про виділ частки майна шляхом стягнення грошової компенсації, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16 (провадження №61-8518св18) про поділ спільного майна подружжя, є необґрунтованими, оскільки, з урахуванням установлених у цій справі обставин та предмету спору щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у вказаних постановах висновкам, які стосується презумпції спільності набуття майна подружжям.

Колегія суддів не приймає посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 25 травня 2020 року у справі №642/6248/17 (провадження №61-46054св18) про визнання права власності та зобов'язання вчинити дії, від 18 березня 2019 року у справі № 727/9264/18 (провадження №61-14957св19) про поновлення строку на прийняття спадщини, від 22 січня 2020 року у справі №686/18443/16 (провадження №61-11976св19) про визнання права постійного користування земельною ділянкою, визнання недійсним договору купівлі-продажу, в також постанову Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 381/4434/17 ( №61-44456св18) про стягнення коштів, оскільки посилаючись на вказані постанови Верховного Суду, заявник акцентує увагу на тому, що у цих рішеннях суд виходив з обґрунтованості підстав для скасування судового рішення, яким вирішено питання про права та інтереси осіб, які не залучені до розгляду справи. Проте у цих постановах суди дійшли таких висновків, виходячи з конкретних обставин кожної справи, та у них не викладено правового висновку щодо застосування норми матеріального права, на неправильність застосування у цій справі вказував би заявник.

У даній конкретній справі не установлено підстав для скасування рішення суду першої інстанції, ухваленого 25 травня 2009 року, за тих обставин, з якими заявник пов'язує необхідність його скасування, та яке за життя (до 2014 року) не оскаржувала ОСОБА_4.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 не навела і не конкретизувала, які саме норми матеріального права неправильно застосовані апеляційним судом з урахуванням установлених у цій справі обставин та в чому саме полягає неправильність застосування таких норм, з урахуванням висновків про їх застосування, які містяться у наведених вище постановах Верховного Суду України.

Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами, зокрема апеляційним судом, оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку заявника свідчить про наявність підстав для скасування судового рішення від 25 травня 2009 року з направленням справи на новий розгляд. Проте, вказані доводи належним чином перевірені і спростовані апеляційним судом, обґрунтовані висновки щодо яких містяться у прийнятій цим судом постанові.

Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, апеляційним судом надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, як кожному окремо, так і у їх сукупності, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може з тих підстав, що встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

В силу принципу диспозитивності цивільного процесу колегія суддів переглянула справу в межах усіх доводів касаційної скарги, та з урахуванням установлених у справі конкретних обставин.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 25 травня 2009 року та постанову Донецького апеляційного суду від 27 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко