Постанова

Іменем України

12 січня 2022 року

м. Київ

справа № 520/13586/18

провадження № 61-13247св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи: державний реєстратор прав на нерухоме майно Комунального підприємства "Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради" Тулба Ольга Олександрівна, державний реєстратор прав на нерухоме майно Комунального підприємства "Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради" Антоненко Оксана Сергіївна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Одеської області Савченко Світлана Володимирівна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Одеської області Чужовська Наталія Юріївна,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_5, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 червня 2019 року в складі судді:

Огренич І. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 22 червня 2021 року в складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Ващенко Л. Г., Колеснікова Г. Я.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовної заяви

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: державний реєстратор прав на нерухоме майно КП "Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради" Тулба О. О., державний реєстратор прав на нерухоме майно КП "Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради" Антоненко О. С., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Одеської області Савченко С. В., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Одеської області Чужовська Н. Ю., про визнання майна спільною власністю подружжя, визнання недійсним договору про задоволення вимог іпотекодержателя, іпотечного договору, визнання недійсними рішень про державну реєстрацію права власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та рішень про державну реєстрацію прав та обов'язків, визнання права власності в порядку спадкування.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_6.14 липня 2017 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину після смерті батька на автомобіль "Тойота", однак свідоцтво про право власності на інше спадкове майно, а саме - спірні приміщення, за адресою: АДРЕСА_1, нежитлове приміщення об'єкту житлової нерухомості, за адресою: буд. АДРЕСА_2, земельну ділянку на території Вербської сільської ради Крижопольського району Вініцької області, дачний будинок та земельну ділянку, які розташовані, за адресою: АДРЕСА_3, позивачка не отримала, у зв'язку із від'їздом на навчання за кордоном.

Під час продовження оформлення спадкових документів ОСОБА_1 дізналася, що власником вищевказаних приміщень є зовсім незнайомі для неї люди, а саме - ОСОБА_3 та ОСОБА_4, також з'ясувала, що приміщення у АДРЕСА_1, що відносилося до спадкового майна було передане у власність ОСОБА_3 на підставі договору про задоволення вимог № 1696 від 28 липня 2016 року та іпотечного договору № 1693 від 28 липня 2016 року, що були укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_2

07 квітня 2017 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу на Ѕ нежитлових приміщень № 501 по АДРЕСА_4, серія та номер 325. У зв'язку з тим, що позивач є спадкоємицею першої черги за законом, нерухоме майно: нежиле приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4, приміщення АДРЕСА_5 та нежитлове приміщення об'єкту житлової нерухомості за адресою: буд. АДРЕСА_2 увійшло до спадщини, тобто ОСОБА_1 була фактичним власником спірного приміщення, і оскільки прийняла спадщину та не давала згоди на укладення будь-яких договорів щодо вказаної нерухомості, всі дії та договори, що були здійсненні з перереєстрацією приміщення в АДРЕСА_1 були незаконними та підлягають скасуванню.

ОСОБА_1, з урахуванням уточнення позовних вимог, просила:

визнати нежитлове приміщення 501 в АДРЕСА_4, зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Пачевою М. В., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 17 жовтня 2012 року за реєстровим № 1138, дачний будинок та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_3, зареєстровані за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на дачний будинок, виданого виконавчим комітетом Іллічівської міської ради 04 вересня 2006 року на підставі рішення виконкому Іллічівської міської Ради від 17 серпня 2006 року за № 922 та державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 671704, виданого 24 жовтня 2007 року відділом земельних ресурсів у місті Іллічівську Одеської області, які були видані на підставі рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 13 грудня 2004 року спільною сумісною власності подружжя, набутого у шлюбі з ОСОБА_6, укладеним 23 січня 1988 року, відділом ЗАГС виконкому Київської районної ради народних депутатів Одеської області, актовий запис № 104, та визнати частки ОСОБА_2 і ОСОБА_6 рівними, тобто по Ѕ;

визнати недійсними договір про задоволення вимог № 1696 від 28 липня 2016 року та іпотечний договір № 1693 від 28 липня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю., застосувавши до нього правові наслідки недійсності правочину;

визнати недійсним рішення № 34180251 від 07 березня 2017 року державного реєстратора прав на нерухоме майно КП "Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради" Антоненко О. С. про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на нежилі приміщення першого поверху, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, які в цілому складаються з нежилих приміщень першого поверху, загальною площею 88,9 кв. м, що вчинено на підставі договору про задоволення вимог № 1696 від 28 липня 2016 року та іпотечного договору № 1693 від 28 липня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю.;

визнати недійсним договір купівлі-продажу від 07 квітня 2017 року № 325 про продаж Ѕ нежитлових приміщень № 501, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В., застосувавши до нього правові наслідки недійсності правочину, рішення про державну реєстрацію прав та обов'язків № 34704686 від 10 квітня 2017 року, винесеного приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В. ;

визнати за ОСОБА_1 у порядку спадкування після батька ОСОБА_6, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/4 нежитлового приміщення АДРЕСА_6, та на 1/4 дачного будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_3.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 червня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

відповідач ОСОБА_2 відзив на позовну заяву не надавала, у судовому засіданні збільшені позовні вимоги ОСОБА_1 визнала та просила задовольнити їх в повному обсязі. Згідно пояснень ОСОБА_2 документи на дачний будинок знаходяться у неї та оригінали документів позивачка нотаріусу не надавала. При визнанні позову ОСОБА_2 не вказала які перешкоди у неї були надати до нотаріуса оригінали правовстановлюючих документів на дачний будинок та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_3 та оформити спадщину у нотаріальному порядку;

приміщення у АДРЕСА_4 не увійшло до спадкової маси майна після ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Також не здійснювався виділ частки на ім'я мого померлого спадкоємцями. Тому права позивачки не порушені, оскільки вона була обізнана про зазначені обставини, особисто склала заяву щодо відсутності претензій на вказане майно;

суд врахував пояснення приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Одеської області Чужовської Н. Ю. про те, що ОСОБА_1 було достовірно відомі факт відсутності спільної часткової власності на спірне майно між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, та факт особистої приватної власності на спірне майно за ОСОБА_2 станом на 14 травня 2015 року;

суд погодився із позивачем, що вона є спадкоємцем першої черги після ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Водночас, спірне майно, а саме - нежилі приміщення № 501 за адресою: АДРЕСА_4 не увійшло до спадкової маси майна після смерті ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. ОСОБА_2 за погодженням з позивачкою, являючись титульним володільцем вказаного житлового приміщення виділ частки на ім'я померлого спадкодавця не здійснювала;

суд враховував фактичні обставини щодо відсутності спору між позивачем та ОСОБА_2 стосовно спадкування дачного будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_3, а також відсутності перешкод у спадкоємців оформити спадщину шляхом надання до нотаріуса оригіналів правовстановлюючих документів;

суд першої інстанції погодився із доводами відповідача про те, що 14 травня 2015 року позивачу було достовірно відомо, що її мати ОСОБА_2 передає в іпотеку спірні приміщення, вважає спірні приміщення її (ОСОБА_2) особистою власністю, а сама ОСОБА_1 не претендує на виділ частки (1/2) з майна нежилі приміщення 1 поверху, за адресою: АДРЕСА_1), і позов подано у вересні 2018 року після спливу позовної давності.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 22 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання будинку та земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на ј частину будинку та земельної ділянки за адресою в АДРЕСА_7, в порядку спадкування скасовано.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано будинок АДРЕСА_3, загальною площею 193,70 кв. м, житловою площею 118,10 кв. м, що в цілому складається з триповерхового дачного будинку "А" з підвалом, прибудовами "а1 ", "а2 ", навісом "а3", земельну ділянку кадастровий номер 5110800000:03:001:0124, № 2А, ряд 7, АДРЕСА_8, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_6, частка в яких ОСОБА_6 складає Ѕ частину майна.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на ј частину будинку АДРЕСА_3, загальною площею 193,70 кв. м, житловою площею 118,10 кв. м, що в цілому складається з триповерхового дачного будинку "А " з підвалом, прибудовами "а1 ", "а2", навісом "а3", на ј частину земельної ділянки кадастровий номер undefined, №2А, ряд 7, АДРЕСА_8, в порядку спадкування.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання майна - нежитлових приміщень АДРЕСА_6 спільною сумісною власністю подружжя, визнання недійсним договору про задоволення вимог, іпотечного договору, визнання недійсними рішень про державну реєстрацію права власності, визнання недійсними договорів купівлі - продажу, рішень про державну реєстрацію прав та обов'язків, визнання права власності в порядку спадкування змінено шляхом викладення мотивувальної частини в редакції постанови, в іншій частині рішення залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

ОСОБА_1 своєчасно прийняла спадщину після смерті батька, має право на спадкування частини майна, що належала йому на праві власності, проте майном у вигляді Ѕ нежилих приміщень першого поверху, за адресою: АДРЕСА_1, які були набуті у спільну сумісну власність подружжя, розпорядилася ОСОБА_2, яка вступаючи у позикові відносини, гарантувала кредиторам відсутність претензій будь-яких осіб щодо зазначеного майна;

заяву ОСОБА_1 не можна вважати відмовою від прийняття спадщини в розумінні заяви, яка може бути подана спадкоємцем протягом 6 місяців з часу відкриття спадщини, однак, про порушення своїх прав ОСОБА_1 мала дізнатися 14 травня 2015 року, коли, звертаючись до нотаріуса з заявою про посвідчення справжності підпису під заявою, підтвердила факт відсутності претензій на майно у вигляді Ѕ частки з майна - нежитлових приміщень 1 поверху, за адресою: АДРЕСА_1, оскільки не могла не усвідомлювати, що ОСОБА_2, отримавши таку заяву, могла розпорядитися спірними нежитловими приміщеннями. Пояснення ОСОБА_1 про те, що цією заявою вона повідомляла лише про те, що не претендувала на виділ в натурі частки майна, при виниклих фактичних обставинах колегія суддів відхилила, адже до отримання свідоцтва про право на спадщину виділ в натурі майна неможливий, тому заява подібного змісту саме на адресу нотаріуса не породжує правових наслідків та позбавлена правового змісту. Крім того, за часом посвідчення - 14 травня 2015 року заява ОСОБА_1 повністю збігається із часом укладання ОСОБА_2 іпотечного договору з ОСОБА_7 14 травня 2015 року, яка, передаючи нежитлові приміщення в іпотеку, гарантувала в пункті 4.1 договору, що права третіх осіб на предмет іпотеки відсутні;

відповідно до пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Створення умов для укладання договорів позики та іпотеки під гарантії відсутності претензій на майно третіх осіб з метою уникнення в подальшому від можливості кредитора задовольнити вимоги, не можна вважати добросовісною поведінкою, тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Тому у задоволенні вимог ОСОБА_1 слід відмовити в зв'язку з пропуском строку позовної давності, оскільки позов до суду поданий 28 вересня 2018 року;

оскільки суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову в частині цих вимог, проте помилково вважав, що майно у вигляді Ѕ частини нежитлових приміщень не є спадковою масою, то рішення суду підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови;

помилковий є висновок суду першої інстанції суду про відмову у задоволенні вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на ј частину дачного будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_3. Вказуючи про відсутність спору між сторонами у цій частині суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_2, будучи титульним власником цього майна, не надала нотаріусу оригінали правовстановлюючих документів, що є перешкодою для видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріусом. Незалежно від мотивів ненадання оригіналів документів ця обставина є перешкодою для вирішення питання у позасудовому порядку. Тому рішення суду в частині вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на ј частину дачного будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_3, підлягають задоволенню шляхом визнання за нею права власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6 частка якого в спільному майні, придбаному під час перебування в шлюбі, складала Ѕ його частину

Аргументи учасників справи

ОСОБА_1 05 серпня 2021 року засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_8, на рішення Київського районного суду м.

Одеси від 24 червня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 червня 2021 року, в якій просить:

скасувати оскаржені рішення у частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання майна нежитлових приміщень АДРЕСА_6 спільною сумісною власністю подружжя, визнання недійсним договору про задоволення вимог, іпотечного договору, визнання недійсними рішень про державну реєстрацію права власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, рішень про державну реєстрацію прав та обов'язків, визнання права власності в порядку спадкування та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги про визнання майна нежитлових приміщень АДРЕСА_6 спільною сумісною власністю подружжя, визнання недійсним договору про задоволення вимог, іпотечного договору, визнання недійсними рішень про державну реєстрацію права власності, визнання недійсними договорів купівлі - продажу, рішень про державну реєстрацію прав та обов'язків, визнання права власності в порядку спадкування задовольнити;

провести розподіл судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину 1 статті 261 ЦК України. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Оскільки, позови про визнання права власності, що пред'явлені на підставі статті 392 ЦК України, пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, то на ці позови не поширюються правила про позовну давність. Суди належним чином не з'ясували зміст позовних вимог у тому числі на підставі статті 392 ЦК України, не дослідили перебіг давності окремо за кожною звернутою до відповідачів позовною вимогою;

права позивача порушені укладенням договору іпотеки та договору про задоволення вимог кредитора, які укладені у 2016 році, а не у 2015 році як помилково зазначив апеляційний суд, тому позовна давність спливає в 2019 році. При цьому позивач не була стороною цих договорів, а дізналась про їх укладення у 2018 році;

позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи. Суди встановили, що позивач дізналась про укладення договорів іпотеки від нотаріуса, коли її було відмовлено у видачі свідоцтва про спадщину, а саме - у 2018 році. Суд апеляційної інстанції помилково припустив, що позивач що про порушення своїх прав мала дізнатися 14 травня 2015 року, коли, звертаючись до нотаріуса з заявою про посвідчення справжності підпису під заявою, підтвердила факт відсутності претензій на майно у вигляді Ѕ % частки з майна - нежитлових приміщень 1 поверху, за адресою: АДРЕСА_1, оскільки не могла не усвідомлювати, що ОСОБА_2, отримав таку заяву, могла розпорядитися спірними нежитловими приміщеннями. Апеляційний суд не обґрунтував свою позицію, враховуючи, що позивач заявою від 02 грудня 2013 року про прийняття спадщини виразила свій намір прийняти спадщину.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 червня 2019 року та постанова Одеського апеляційного суду від 22 червня 2021 року оскаржуються у частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання майна нежитлових приміщень АДРЕСА_6 спільною сумісною власністю подружжя, визнання недійсним договору про задоволення вимог, іпотечного договору, визнання недійсними рішень про державну реєстрацію права власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, рішень про державну реєстрацію прав та обов'язків, визнання права власності в порядку спадкування. В іншій частині рішення судів не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 24 вересня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 20 травня 2020 року у справі № 686/2073/17-ц (провадження № 61-45292св18); від 26 лютого 2020 року у справі № 170/149/19 (провадження № 61-22405св19); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18); від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6, після його смерті із заявами про прийняття спадщини звернулися: дружина ОСОБА_2; дочка ОСОБА_1.

На автомобіль типу легковий універсал, марки "TOYOTA", моделі "LANDCRUSER 200", реєстраційний номер НОМЕР_1, державним нотаріусом Жмиховою О. С. видано свідоцтво про право на спадщину в рівних частках спадкоємцям ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Інша частина майна, на яке ОСОБА_1 просила видати свідоцтво про право на спадщину - ј частки дачного будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_3., зареєстроване на ім'я ОСОБА_2, а нежитлове приміщення № 501 за адресою: АДРЕСА_4 належить ОСОБА_4 та ОСОБА_3.

У зв'язку з відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів на майно у вигляді дачного будинку та земельної ділянки у видачі свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 нотаріусом відмовлено.

Право власності на нежиле приміщення першого поверху № 501, що розташоване за адресою: АДРЕСА_4 первісно було зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2012 року, реєстровий № 1138.

14 травня 2015 року ОСОБА_2 на забезпечення договору позики в розмірі 3 4000
доларів США, які отримала від громадянина США ОСОБА_7, уклала з останнім договір іпотеки на нежитлове приміщення № 501 за адресою: АДРЕСА_4.

28 липня 2016 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_3 у позику 112 000 доларів США, зобов'язавшись їх повернути до 28 січня 2017 року, про що уклали договір позики, посвідчений нотаріально.

28 липня 2016 року на забезпечення договору позики на суму 112 000 доларів США ОСОБА_2 передала в іпотеку ОСОБА_3 нежитлове приміщення № 501 за адресою: АДРЕСА_4.

Договором про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідченим нотаріально, 28 липня 2016 року звернуто стягнення на нежитлове приміщення № 501 за адресою: АДРЕСА_4.

07 квітня 2017 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 Ѕ частину нежитлового приміщення № 501 за адресою: АДРЕСА_4, договір посвідчений нотаріально.

Згідно спадкової справи ОСОБА_2 14 травня 2015 року зверталася до нотаріуса із заявою про те, що будучи спадкоємцем чоловіка ОСОБА_6, стверджує, що не претендувала та не буде претендувати на виділ на ім'я померлого чоловіка Ѕ частки з нежилих приміщень першого поверху, за адресою: АДРЕСА_1, які були набуті у спільну сумісну власність подружжя та титульним власником яких вона є.

ОСОБА_2 при укладанні договору іпотеки та позики подавалася заява нотаріусу про те, що заявою вона підтверджує факт, що станом на 28 липня 2016 року вона є вдовою та нежилі приміщення першого поверху, за адресою: АДРЕСА_1, які передані в іпотеку ОСОБА_3, згідно іпотечного договору є її особистою приватною власністю, особи які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на вказані нежилі приміщення першого поверху відсутні.

14 травня 2015 року ОСОБА_1 подавалась заява нотаріусу про те, що вона є спадкоємцем ОСОБА_6, та в заяві стверджує, що на виділ частки (1/2) з майна - нежилі приміщення 1 поверху, за адресою: АДРЕСА_1, які знаходяться у спільній сумісній власності та титульним власником яких є ОСОБА_2 (дружина спадкодавця), не претендує. Підпис в заяві засвідчено приватним нотаріусом Науменко М. Г. та зареєстровано в реєстрі за № 1560.

Позиція Верховного Суду

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1 статті 16 ЦК України).

Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина 5 статті 12 ЦК України).

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 статті 16 ЦК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Усталеним в судовій практиці та доктрині приватного права є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина 3 статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах (частина 1 статті 1226 ЦК України).

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частини 1 та 2 статті 369 ЦК України).

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина 4 статті 369 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 стаття 263 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 643/3963/19 (провадження № 61-2708св21) зазначено, що:

"Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 відступила від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, про те, що закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору, а саме шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором".

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 пред'явила вимоги про визнання недійсним договору про задоволення вимог, іпотечного договору, визнання недійсними рішень про державну реєстрацію права власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, рішень про державну реєстрацію прав та обов'язків, визнання права власності в порядку спадкування.

Суди встановили, що 07 квітня 2017 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 Ѕ частину нежитлового приміщення № 501 за адресою: АДРЕСА_4, договір посвідчений нотаріально. Тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання майна - нежитлових приміщень АДРЕСА_6 спільною сумісною власністю подружжя необхідно було відмовити у зв'язку з тим, що визнання майна спільною сумісною власністю подружжя не є ефективним способом захисту. Як наслідок оскаржені рішення у цій частині належить змінити в мотивувальній частині;

суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 своєчасно прийняла спадщину після смерті батька, має право на спадкування спірного майна, що перебувало в спільній сумісній власності подружжя. ОСОБА_2 уклала іпотечний договір із ОСОБА_3 без згоди ОСОБА_1;

суди не врахували, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором;

з урахуванням фактичних обставин встановлених судами, відсутні підстави які б свідчили про недобросовісність ОСОБА_3 (іпотекодержателя за іпотечним договором № 1693 від 28 липня 2016 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2);

за таких обставин відсутні підстави для визнання недійсним іпотечного договору № 1693 від 28 липня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору про задоволення вимог, визнання недійсними рішень про державну реєстрацію права власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, рішень про державну реєстрацію прав та обов'язків, визнання права власності в порядку спадкування необхідно відмовити, оскільки ці вимоги є похідними від вимоги про визнання недійсним іпотечного договору.

За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання майна - нежитлових приміщень АДРЕСА_6 спільною сумісною власністю подружжя, визнання недійсним договору про задоволення вимог, іпотечного договору, визнання недійсними рішень про державну реєстрацію права власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, рішень про державну реєстрацію прав та обов'язків, визнання права власності в порядку спадкування, проте помилилися щодо мотивів такої відмови. У зв'язку із цим судові рішення в оскарженій частині змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені частина 4 стаття 263 ЦК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 643/3963/19 (провадження № 61-2708св21), колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; судові рішення в оскарженій частині змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення в оскарженій частині виключно у частині мотивів, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_5, задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 червня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 червня 2021 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання майна - нежитлових приміщень АДРЕСА_6 спільною сумісною власністю подружжя, визнання недійсним договору про задоволення вимог, іпотечного договору, визнання недійсними рішень про державну реєстрацію права власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, рішень про державну реєстрацію прав та обов'язків, визнання права власності в порядку спадкування змінити, шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук