Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 202/4078/15-ц

провадження № 61-10711св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Корсун Альона Євгенівна, реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської область,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська, у складі судді Волошина Є. В.,

від 31 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Деркач Н. М., Демченко Е. Л., Ткаченко І. Ю.

від 06 березня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що з 21 квітня 1990 року до 31 березня

2014 року він та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

В період шлюбу подружжям було придбано квартиру АДРЕСА_1 , що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Під час розгляду цивільної справи №202/5980/14-ц за його позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, останньою до суду була надана копія договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 31 травня 2012 року, який 31 травня 2012 року був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Корсун А. Є. і зареєстрований в реєстрі за № 78, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала в дар ОСОБА_3 спірну квартиру. Про те, що ОСОБА_2 здійснила відчуження зазначеної квартири він не знав, своєї згоди на вчинення цього правочину не надавав, у зв`язку із чим відбулось пряме порушення його права на майно, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Враховуючи викладене, посилаючись на положення статей 203, 215, 216 ЦК України, з урахуванням заяви про зміну предмету і підстав позову

від 13 липня 2017 року, просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 31 травня 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська

від 31 травня 2018 року, з урахуванням додаткового рішення цього ж суду

від 17 серпня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 31 травня 2012 року серії ВРЛ № 728329, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що всупереч вимог статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) ОСОБА_1 письмової нотаріально посвідченої згоди на укладення договору дарування квартири від 31 травня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Корсун А. Є., не надавав, що в силу статей 215, 216 ЦК України є підставою для визнання цього договору недійсним.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 травня 2018 року - без змін.

Приймаючи постанову від 06 березня 2019 року, колегія суддів виходила з того, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами. Судом першої інстанції вірно встановлено обставини справи, порушень норм матеріального та процесуального права при розгляді справи допущено не було.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_3 на рішення Індустріального районного суду

м. Дніпропетровська від 31 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 202/4078/15-ц та витребувано її матеріали з місцевого суду.

В серпні 2019 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована порушенням апеляційним судом норм процесуального права, які є підставою для обов`язкового скасування судового рішення, оскільки апеляційний суд розглянув справу за відсутності відповідачів та їх представника, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання.

Стверджує, що позовні вимоги ОСОБА_1 недоведені.

Суд першої інстанції безпідставно відмовив в задоволенні його клопотання про проведення почеркознавчої та технічної експертизи щодо оспорюваного договору дарування.

Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу

У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , поданий його представником - адвокатом Чебикіним С. В., на касаційну скаргу, в якому представник позивача зазначав про безпідставність та необґрунтованість доводів касаційної скарги.

У визначений судом строк іншими учасниками справи відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що з 21 квітня 1990 року до 31 березня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_2 у 2006 році під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 та є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Зі змісту договору дарування спірної квартири від 31 травня 2012 року, надрукованого на спеціальному бланку нотаріальних документів серії ВРЛ № 728329 судами встановлено, що ОСОБА_2 подарувала своєму сину ОСОБА_3 зазначену квартиру.

Також судами встановлено, що оспорюваний договір дарування приватним нотаріусом Корсун А. Є. не посвідчувався, як не посвідчувався цей договір і приватним нотаріусом Редько Ю. А., серія і номер бланку якого використані для друкування змісту договору дарування від 31 травня 2012 року.

Спеціальний бланк нотаріальних документів серії ВРЛ № 728329 був отриманий приватним нотаріусом Редько Ю. А. 16 червня 2011 року та використаний ним 25 липня 2011 року для посвідчення довіреності в

м. Дружківка Донецької області.

Спеціального нотаріального бланку серії ВРЛ № 728329 приватним нотаріусом Корсун А. Є. отримано не було.

Печатку, зразок якої міститься на договорі дарування від 31 травня 2012 року приватний нотаріус Корсун А. Є. 18 грудня 2009 року здала в дозвільну систему УМВС України в Дніпропетровській області для знищення.

Письмової нотаріально посвідченої згоди на укладення договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 31 травня 2012 року ОСОБА_1 не надавав.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (тут і надалі по тексту в редакції Кодексу на час подання касаційної скарги) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Такі ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц,

від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Суди встановили, що згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 25 травня 2006 року ОСОБА_2 набула право власності на квартиру, за адресою: АДРЕСА_2 , тобто право власності набуто у період перебування із позивачем у шлюбі.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Зміст вищевказаних норм засвідчує, що відсутність згоди одного із співвласників - подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Зазначений правовий висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у якій Велика Палата відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16.

Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Згідно з частиною четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У відповідності до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог та визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладеного 31 травня

2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (серія ВРЛ № 728329), оскільки вказаний договір укладено без належним чином оформленої згоди ОСОБА_1 , як співвласника, на відчуження спільного майна, що суперечить статті 369 ЦК України та статті 65 СК України.

У касаційній скарзі відповідач вказував на неналежне повідомлення його про розгляд справи судом апеляційної інстанції, що призвело до позбавлення права на належний судовий захист та надання пояснень щодо фактичних обставин справи.

Пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України визначено, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Згідно з відомостями адресно-довідкового підрозділу на час відкриття провадження у справі у 2015 році місце проживання відповідача ОСОБА_3 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 .

Однак в ході розгляду справи ОСОБА_3 звернувся до суду із заявою в якій зазначав, що має зареєстроване місце проживання на території Російської Федерації.

Разом з тим згідно відміток у паспорті громадянина України (копія якого наявна в матеріалах справи), термін реєстрації ОСОБА_3 на території Російської Федерації сплив 01 липня 2018 року, після чого інформації про своє зареєстроване місце проживання ОСОБА_3 суду не надавав.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2019 року було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою

ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду

м. Дніпропетровська від 31 травня 2018 року.

ОСОБА_3 рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржував.

14 січня 2019 року Дніпровським апеляційним судом постановлено ухвалу про закінчення проведення підготовчих дій по апеляційній скарзі

ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду

м. Дніпропетровська від 31 травня 2018 року та призначено справу до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні з викликом (повідомленням) учасників справи на 06 березня 2019 року в приміщенні Дніпровського апеляційного суду.

В матеріалах справи міститься супровідний лист від 09 січня 2019 року № 1770/22-ц/803/1125/19/202/4078/15-ц/05 та повідомлення про розгляд апеляційної скарги від 14 січня 2019 року

№ 2684/22-ц/803/1125/19/202/4078/15-ц/05 щодо направлення в тому числі ОСОБА_3 на адресу: АДРЕСА_2 , за місцем знаходження майна набутого за спірним договором, копії ухвали Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2019 року та судової повістки про розгляд справи 06 березня 2019 року.

Також апеляційним судом на офіційному веб-сайті Судової влади України було розміщено повідомлення ОСОБА_3 про судове засідання призначене на 06 березня 2019 року.

У статті 44 ЦПК України закріплено обов`язок особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.

Сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (рішення у справі «Олександр Шевченко проти України», заява № 8371/02, від 26 квітня 2007 року, «Трух проти України», заява № 50966/99, від 14 жовтня 2003 року).

У рішенні від 16 лютого 2017 року в справі «Каракуця проти України», заява

№ 18986/06, § 71) Європейський суд з прав людини зазначив, що заявники повинні проявляти належну зацікавленість у розгляді їхньої справи.

Колегія суддів враховує, що ОСОБА_3 із 2015 року було достеменно відомо про існування на розгляді в суді справи за позовом ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири від 31 травня

2012 року, а отже ОСОБА_3 мав в розумні інтервали часу вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого судового провадження. З моменту ухвалення рішення судом першої інстанції у травні 2018 року і до час розгляду справи апеляційним судом у березні 2019 року пройшло понад 9 місяців.

Судові рішення апеляційного суду, у тому числі щодо відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду, були своєчасно оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

З урахуванням наведених обставин, колегія суддів вважає, що апеляційний суд вжив достатніх заходів для повідомлення ОСОБА_3 про час та місце апеляційного розгляду справи.

За таких обставин доводи касаційної скарги про неналежне повідомлення відповідача про розгляд справи в суді апеляційної інстанції не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.

ОСОБА_2 судові рішення в касаційному порядку не оскаржувала.

Клопотання ОСОБА_3 заявлене у листопаді 2015 року про призначення по справі почеркознавчої та технічної експертизи було вирішено ухвалою суду від 07 грудня 2015 року, а в подальшому після направлення справи за ухвалою від 12 жовтня 2016 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на новий розгляд до суду першої інстанції та зміни позовних вимог ОСОБА_1 , клопотання про призначення у справі експертизи Кадильников С. В. не заявляв.

Не містила доводів, щодо не проведення експертизи і апеляційна скарга ОСОБА_2 , за результатами розгляду якої прийнято постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2019 року.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до невірного тлумачення заявником норм матеріального права, незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки, та переважно спрямовані на переоцінку доказів у справі. Натомість в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частин першої-другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом (частина третя статті 263 ЦПК України).

Колегія суддів дійшла висновку, що оскаржені судові рішення повністю відповідають завданню цивільного судочинства та спрямовані на ефективний захист порушеного права власності позивача.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 2, 400, 402, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 березня

2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович