Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 182/6536/13-ц

провадження № 61-23089 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Воробйової І. А.,

Гулька Б. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , комунальне підприємство «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради,

третя особа - Головне управління державної міграційної служби України

у Дніпропетровській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області

від 16 квітня 2019 року у складі судді Кобеляцької-Шаховал І. О.

та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року

у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , комунального підприємства «Міська житлово-технічна інспекція» Нікопольської міської ради (далі - КП «Міська житлово-технічна інспекція») про визнання особи такою, що втратила право на житло, визнання незаконною реєстрації особи, виселення, встановлення порядку користування житлом та зобов`язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 1967 року по 1999 рік перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , у якому в них народилося двоє дітей: ОСОБА_4 і ОСОБА_3 . У 1972 році на сім`ю із чотирьох осіб

він отримав двокімнатну квартиру

АДРЕСА_1 . Вказував, що після розірвання шлюбу з дружиною вони продовжували проживати разом і вели спільне господарство. Через скрутний матеріальний стан, по домовленості

з ОСОБА_2 , він почав працював за кордоном, а гроші на утримання сім'ї та квартири надсилав колишній дружині.

У липні 2005 року ОСОБА_2 звернулася до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом про визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою.

14 листопада 2005 року Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області ухвалив заочне рішення у справі № 2-9914/05,

яким задовольнив позов ОСОБА_2 та визнав його таким, що втратив право користування житловими приміщеннями у квартирі АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного судового рішення він був знятий з реєстрації,

а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 змогли приватизувати спірну квартиру.

18 вересня 2006 року ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області задоволено його заяву про перегляд заочного рішення, вказане заочне рішення скасовано, а справу призначено

до розгляду за правилами загального позовного провадження. Він також подав до суду зустрічний позов про вселення його у спірну квартиру.

Указана справа розглядалася судами неодноразово, а вимоги за зустрічним позовом уточнювалися.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою, відмовлено, його позовні вимоги за зустрічним позовом було задоволено: визнано недійсним та скасовано розпорядження відділу приватизації Нікопольського управління житлово-комунального господарства

від 23 травня 2006 року про передачу спірної квартири у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; його вселено до спірної квартири; визнано недійсним і скасовано свідоцтво про право власності на квартиру від 23 травня 2006 року, видане на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Указане судове рішення залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2012 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2012 року.

Позивач указував, що відповідачі перешкоджають йому користуватися квартирою, вирішувати конфлікт у добровільному порядку відмовляються. Крім того, ОСОБА_3 у спірній квартирі без поважних причин не проживає

з серпня 2000 року, оскільки виїхала на постійне місце проживання

до Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії.

ОСОБА_4 була незаконно зареєстрована в квартирі у січні 2012 року, коли спір про користування квартирою розглядався судом. При цьому вона приховала факт того, що у її приватній власності знаходилася квартира

АДРЕСА_2 ,

для чого змінила прізвище (з « ОСОБА_4 » на « ОСОБА_4 ») та отримала новий паспорт громадянина України.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просив суд: визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та зняти її з реєстрації; визнати незаконною реєстрацію ОСОБА_4 у вказаній квартирі та виселити її;

встановити порядок користування спірною квартирою, виділивши в його користування кімнату № 7 , житловою площею 16,2 кв м, у користування ОСОБА_2 виділити кімнату, житловою площею 13,9 кв м, усе інше залишити в загальному користуванні; змінити договір найму спірної квартири та зобов`язати комунальне підприємство «Оселя-Нікополь» укласти з ним окремий договір найму житлового приміщення і відкрити

на його ім`я окремий особовий рахунок на кімнату № 7 , площею 16,2 кв м.

Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області

у складі судді Бабаніної В. А. від 07 жовтня 2013 відкрито провадження

у справі № 182/6536/13-ц.

У грудні 2014 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом

до ОСОБА_1 , третя особа - Головне управління державної міграційної служби України у Дніпропетровській області, про визнання особи такою,

що втратила право користування житлом.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона разом зі своєю

матір`ю - ОСОБА_2 , сестрою - ОСОБА_3 , та батьком -

ОСОБА_1 , були наймачами квартири АДРЕСА_1 . У 1999 році, після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 залишив ключі від квартири, забрав усі свої речі та почав проживати окремою сім`єю з іншою

жінкою - ОСОБА_7 , яка мешкала за адресою: АДРЕСА_4 .

Вказувала, що з того часу ОСОБА_1 у спірній квартирі не проживав,

а в якості компенсацій забрав собі грошові кошти, транспортний засіб, мотоцикл, два гаражі та майно, яке знаходилося у спірній квартирі (меблі, два телевізори, пральну машину, холодильник). Крім того, вона разом

з матір`ю та сестрою сплачувала заборгованість за комунальними платежами, які продовжує сплачувати і зараз.

09 жовтня 2006 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу

№ 3700 придбав 4/7 частини будинку АДРЕСА_5 , зареєструвався

за цією адресою, почав там фактично проживати та вести господарство.

З урахуванням наведеного ОСОБА_4 просила суд визнати

ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою

АДРЕСА_1 .

Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області

у складі судді Рибакова В. В. від 16 лютого 2015 відкрито провадження у справі

№ 182/9465/14-ц.

Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області

у складі судді Бабаніної В. А. від 26 травня 2015 об`єднано в одне провадженя справу № 182/6536/13-ц за позовом ОСОБА_1 та справу № 182/9465/14-ц за позовом ОСОБА_4 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Виділено у користування ОСОБА_1 кімнату № 3, житловою площею

13,9 кв м, а в користування відповідачів: ОСОБА_2

та ОСОБА_4 - кімнату № 7 , житловою площею 16,2 кв м,

інші приміщення у квартирі АДРЕСА_1 залишено в загальному користуванні.

Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою

АДРЕСА_1 . В інших позовних вимогах відмовлено.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1

не доведено незаконність реєстрації ОСОБА_4 у спірній квартирі,

а обраний ним у цій частині спосіб захисту не передбачений статтею 16

ЦК України. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1

у частині вселення його у спірну квартиру, суд виходив з того, що ці вимоги вже були розглянуті судами і по даній позовній вимозі існує судове рішення, яке набрало законної сили.

З аналогічної підстави не може бути задоволено позов ОСОБА_4

до ОСОБА_1 про визнання його таким, що втратив право на житло.

При цьому ОСОБА_4 не надано доказів того, що ОСОБА_1 систематично руйнує чи псує жиле приміщення, або використовує його

не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття робить неможливим для інших проживання з ним в одній квартирі.

Разом з цим, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3

не проживає у спірній квартирі з серпня 2000 року, у зв`язку з виїздом

на постійне місце проживання до Сполученого Королівства Великобританії

і Північної Ірландії, і до цього часу на Україну не поверталася, а тому втратила право користування спірною квартирою.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 у частині встановлення порядку користування спірним житлом, суд виходив із того, що позивач має право на проживання у квартирі, а вирішити конфліктне питання

у добровільному порядку сторони відмовляються.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області

від 16 квітня 2019 року скасовано в частині виділення у користування ОСОБА_1 кімнату № 3 , житловою площею 13,9 кв м, а в користування ОСОБА_2 та ОСОБА_4 - кімнату № 7 , житловою площею

16,2 кв м, та залишення у порядку загального користування іншими приміщеннями у квартирі АДРЕСА_1 . Ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував фактичні обставини справи та зробив помилковий висновок про можливість виділення у користування

ОСОБА_1 кімнату № 3 , житловою площею 13,9 кв м, у користування ОСОБА_2 та ОСОБА_4 - кімнату № 7 , житловою площею

16,2 кв м, а все інше залишив у загальному користуванні. Вказане суперечить положенням статті 47 ЖК Української РСР, оскільки метраж виділеної ОСОБА_2 та ОСОБА_4 кімнати не відповідає законодавчо встановленій нормі жилої площі на одну особу, який становить 13,65 кв м на одну особу. Таким чином, неможливо встановити порядок користування житлом без порушення прав когось із співмешканців квартири.

В іншому судом першої інстанції вірно з`ясовані фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а його висновки підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах діючого законодавства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_4 , посилаючись

на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області

від 16 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 14 листопада 2019 року скасувати, ухвалити нове судове рішення,

яким її позов задовольнити, а у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.

Інші учасники справи судові рішення не оскаржили.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 27 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 182/6536/13-ц із Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області та надано строк

для подання відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що спірна квартира належить

до комунального житлового фонду, однак суди попередніх інстанцій

при вирішенні спору застосували норми матеріального права, що регулюють житлові правовідносини, які складаються у процесі володіння, користування і розпорядження приватним житлом, а не комунальним.

Вважає, що рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2012 року, яке залишено без змін після його перегляду в судах апеляційної та касаційної інстанцій,

не встановлено преюдиційних обставин, що мають значення для даної справи, оскільки ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі понад шість місяців з дня набрання вказаним судовим рішенням законної сили

(стаття 72 ЖК Української РСР), а тому її позов про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірним житлом, підлягає задаволенню. Докази на підтвердження вказаного факту знаходься

у матеріалах справи.

Також вказує, що ОСОБА_1 вселився у спірну квартиру у червні

2013 року, отримав ключі від квартири, ніхто з членів сім`ї перешкод під час вселення чи подальшого користування квартирою йому не вчиняв.

Після вселення вчинив бійку та завдав заявниці тілесні ушкодження,

про що працівниками поліції 23 квітня 2013 року внесено відомості

до Єдиного реєстру досудових розслідувань (№ 12012040340003117)

за статтею 125 КК України - умисне легке тілесне ушкодження.

Крім того, суди попередніх інстанцій безпідставно позбавили ОСОБА_3 права користування спірним житлом, не з`ясувавши, чи вона виїхала

за кордон на постійне місце проживання, чи наявне у неї там житло.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2020 року КП «Міська житлово-технічна інспекція» подало

до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судузаяву (по суті відзив на касаційну скаргу), проте вона не надіслана іншим учасникам справи, а тому до розгляду не приймається (частина четверта статті 395 ЦПК України).

Інші учасники справи відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції, не подали.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності

цим Законом.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі

в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_4 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та суду апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК Української РСРвстановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач

або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем,

а в разі спору - судом.

Верховний Суд виходить з того, що вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справита правил статті 89 ЦПК Українищодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою,

що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку,

що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою,

що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду

від 24 жовтня 2018 року, справа № 490/12384/16-ц, провадження

№ 61-37646св18.

Крім того, у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України

від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено,

що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб,

які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 лютого 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірною квартирою відмовлено, позовні вимоги ОСОБА_1 за зустрічним позовом задоволено: вселено ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 ; визнано недійсним та скасовано розпорядження відділу приватизації Нікопольського управління житлово-комунального господарства Нікопольської міської ради від 23 травня 2006 року про передачу спірної квартири у спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

визнано недійсним і скасовано свідоцтво про право власності на квартиру від 23 травня 2006 року, видане на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Указане судове рішення залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 червня 2012 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2012 року.

Вказані обставини не підлягають доказуванню в силу положень

частини четвертої статті 82 ЦПК України (преюдиційність обставин).

Крім того, у пункті 34 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику про захист права власності та інших речових прав» судам роз`яснено, що усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить

від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК Української РСР; стаття 405

ЦКУкраїни), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою;

про оголошення фізичної особи померлою.

Згідно з частиною першою статті 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його

не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі

чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Системний аналіз вказаних правових норм та преюдиційні обставини, встановлені у вищевказаному судовому рішенні, дозволяють зробити висновок, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили

у задоволенні позову ОСОБА_4 .

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частиною п`ятою статті 12 ЦПК України закріплено, що суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зокрема: керує ходом судового процесу; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги

і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Доказів на підтвердження фатку втрати ОСОБА_1 права користування спірною квартирою, які б спростовували преюдиційні обставини, встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили, а також порушення положень частини першої статті 116 ЖК Української РСР, матеріали справи не містять, ОСОБА_4 таких доказів не подала,

що є її процесуальним обов`язком (статті 12, 81 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано визнали ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірною квартирою, відхиляються Верховним Судом в силу

їх безпідставності, оскільки такі вже були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства,

і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

При цьому ОСОБА_3 судові рішення не оскаржила, а повноваження ОСОБА_4 на представництво її інтересів документально

не підтверджені.

Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89

ЦПК України судами попередніх інстанцій у цій частині всебічно, повно

та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому,

так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення

є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та судове рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів

не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень

не впливають.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області

від 16 квітня 2019 року у нескасованій частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

І. А. Воробйова

Б. І. Гулько