Постанова

Іменем України

17 травня 2022 року

м. Київ

справа № 127/26354/20

провадження № 61-14367св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа, - Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області на рішення Вінницького міського суду Вінницької області, у складі судді Вохмінової О. С., від 26 травня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Медвецького С. К., Оніщука В. В., Сопруна В. В., від 22 липня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог заяви

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України у період з 01 вересня 1990 року по 01 лютого 1992 року.

Свою заяву мотивував тим, що із 1990 року постійно проживав на території України у місті Одеса, а з 01 вересня 1990 року по 01 лютого 1992 року навчався на денному відділенні Мореходного коледжу технічного флоту Національного університету «Одеська морська академія» та проживав у гуртожитку.

Із вересня 1995 року по серпень 1999 року працював по найму різноробочим в кооперативі «Червона зірка» і проживав у службовому житлі кооперативу за адресою: АДРЕСА_1 .

Із 1999 року по теперішній час відбуває в Україні покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Його сестри ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є громадянами України.

Його мати ОСОБА_4 та батько ОСОБА_5 у 2005 та 2004 роках, відповідно, отримали посвідки на постійне проживання на території України і до дня своєї смерті проживали у місті Одеса.

Посилаючись, зокрема на положення статей 3, 8 Закону України «Про громадянство України» стверджував, що факт, про встановлення якого він просить суд, має для нього юридичне значення.

Короткий зміст оскаржених судових рішень

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26 травня

2021 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 22 липня 2021 року, заяву ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на території України в період із 01 вересня 1990 року

до 01 лютого 1992 року.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дослідивши зібрані у справі докази, зокрема свідоцтво про народження заявника, довідки з його місця навчання та роботи на території

України, документи, які підтверджують проживання близьких родичів

ОСОБА_1 на території України, відповідь консульського відділу посольства російської федерації в Україні, вважав доведеним факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України з 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (далі - УДМС) посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення у справі про відмову в задоволенні заяви

ОСОБА_1 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

19 серпня 2021 року УДМС подало касаційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 26 травня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 22 липня 2021 року у цивільній справі

№ 127/26354/20.

Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду.

У вересні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, застосували норми права без урахування висновків, викладених Верховним Судом у справах № 363/214/17-ц,

№ 417/7171/19, № 753/11000/14-ц.

Заявник посилається на те, що районний суд переоцінив докази, яким вже було надано оцінку в справі № 127/2966/19 за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року. Натомість рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2019 року у справі № 127/2966/19, яке набрало законної сили, було відмовлено у задоволенні заяви

ОСОБА_1 . Відтак за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 1991 рік існують два протилежні судові рішення з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Також завертає увагу, що суди не дали оцінку тому факту, що в паспорті ОСОБА_1 вказано, що він є громадянином російської федерації, а тому наявність або відсутність його звернення до посольства росії не має значення.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Черкеськ Ставропольського краю РСФСР.

Згідно архівної довідки, виданої 09 липня 2018 року за № 29 Морехідним коледжем технічного флоту Національного університету «Одеська морська академія», - ОСОБА_1 навчався на денному відділенні в Одеському морехідному коледжі технічного флоту з 01 вересня 1990 року (наказ про зарахування № 220 від 08 серпня 1990 року) по 01 лютого 1992 року (наказ про відрахування № 8 від 01 лютого 1992 року).

Згідно відміток у паспорті громадянина СРСР серії НОМЕР_1 , виданого 25 лютого 1992 року, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 з 25 лютого 1992 року по 14 серпня 1992 року та

з 07 вересня 1994 року по 26 березня 1999 року був зареєстрований у

м. Черкеськ.

Листом від 10 серпня 2020 року № 3737 консульський відділ посольства російської федерації в Україні повідомив, що згідно з частини першої

статті 13 Закону № 1948-І від 28 листопада 1991 року «Про громадянство російської федерації» громадянами російської федерації визнаються всі громадяни бувшого СРСР, які постійно проживали на території російської федерації на день вступу Закону в силу (06 лютого 1992 року). Приймаючи до уваги факт відсутності постійної реєстрації на території росії у

ОСОБА_1 на момент вступу в силу вказаного Закону, набути російське громадянство за визнанням він не міг. Додатково зазначено, що після перевірки по облікам ОСОБА_1 по питанню набуття/виходу із громадянства рф в консульський відділ посольства росії в Україні у встановленому законом порядку не звертався.

Допитана в якості свідка ОСОБА_6 (сестра заявника) підтвердила факт проживання заявника на території України.

Із 01 лютого 2002 року ОСОБА_1 відбуває покарання в державній установі «Вінницька установа виконання покарань (№1)», як засуджений до довічного позбавлення волі.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня

2019 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 19 червня 2019 року, у справі № 127/2966/19 у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року відмовлено.

Позиція Верховного Суду

За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме

провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України від 18 січня

2001 року № 2235-III «Про громадянство України» (далі - Закон № 2235-III) громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-XII «Про громадянство України» (далі - Закон № 1636-XII)

(13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону № 2235-III є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, -

з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону № 2235-III).

Відповідно до підпункту «а» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001, в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006

(далі - Порядок № 215/2001) встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року.

Відповідно до пункту 8 Порядку № 215/2001 для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 2235-III особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає:

а) заяву про встановлення належності до громадянства України;

б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);

в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Відповідно до пункту 9 Порядку № 215/2001 для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 частини першої статті 3 Закону № 2235-III особа, яка проживала на території України за станом

на 13 листопада 1991 року і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її проживання в Україні на зазначену дату, подає:

а) заяву про встановлення належності до громадянства України;

б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 13 листопада 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);

в) судове рішення про встановлення юридичного факту проживання особи на території України за станом на 13 листопада 1991 року.

Враховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону № 2235-III і може пов`язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18, від 05 квітня 2021 року у справі

№ 523/14707/19, від 20 грудня 2021 року у справі № 499/700/19.

Таким чином, з метою встановлення належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону

№ 2235-III, предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення фактів:

- постійного проживання особи на території України станом на

24 серпня 1991 року;

- проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року.

Разом із тим від встановлення належності до громадянства України необхідно відрізняти процедуру набуття громадянства України за територіальним походженням іноземцями або особами без громадянства.

Так, відповідно до статті 8 Закону № 2235-III особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня

1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Отже, з метою набуття громадянства України іноземцями або особами без громадянства за територіальним походженням суд може встановлювати, зокрема і факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» (пункт 44 Порядку № 215/2001).

Залежно від обставин юридичні факти за критерієм їх правових наслідків розрізняють на: правовиникаючі, правозмінюючі, правопризупиняючі, правовідновлюючі, правоприпиняючі.

Факти, що підлягають встановленню судом, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи матиме він правові наслідки.

Схожі за змістом висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 320/948/18 від 10 квітня 2019 року.

Системний аналіз положень Закону № 2235-III та Порядку № 215/2001 свідчить, що:

- для встановлення належності до громадянства України юридичне значення можуть мати факт постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або факт проживання в Україні на момент набрання чинності Законом № 1636-ХІІ

(13 листопада 1991 року);

- для набуття громадянства України іноземцями або особами без громадянства за територіальним походженням юридичне значення може мати факт постійного проживання особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України».

Таким чином, крім вказаних дат (24 серпня 1991 року або 13 листопада

1991 року), факт проживання ОСОБА_1 на території України в інший період із 01 вересня 1990 року до 01 лютого 1992 року не має правового значення для встановлення належності до громадянства України, у разі якщо це є метою для якої він просить суд встановити юридичний факт.

Вказане узгоджується із висновкам Верховного Суду, викладеним в постанові від 03 листопада 2021 року у справі № 947/26298/19, які підлягають врахуванню відповідно до частини третьої статті 400

ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 318 ЦПК України у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення повинно бути зазначено який факт заявник просить встановити та з якою метою.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України, посилався одночасно і на статтю 3 (належність до громадянства України) і на статтю 8 (набуття громадянства України за територіальним походженням) Закону № 2235-III.

Суди попередніх інстанцій на вказане уваги не звернули і не конкретизували у заявника, з якою метою він просить встановити факт постійного проживання на території України.

При цьому суди одночасно застосували норми Закону № 2235-III та Порядку № 215/2001, які регламентують встановлення належності до громадянства України і набуття громадянства України за територіальним походженням, не врахувавши, що вказані правові процедури є відмінними, та, відповідно, потребують встановлення різних фактів.

Дослідження і оцінка доказів та висновки судів по суті вирішення справи мають бути здійснені з урахуванням мети встановлення факту, зазначеної заявником.

Встановлення обставин справи та вирішення питання про оцінку доказів, за змістом частини першої статті 400 ЦПК України, виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Допущені судами попередніх інстанцій порушення можуть бути усунені під час нового апеляційного розгляду.

За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області задовольнити частково.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 22 липня 2021 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович