Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.03.2018 року у справі №161/1017/17

Постанова

Іменем України

08 липня 2020 року

м. Київ

справа № 161/1017/17

провадження № 61-10858св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Волинської області від 26 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Карпук А. К., Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договорів дарування недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що з 24 лютого 1973 року до 26 листопада 1991 року вона перебувала з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Виконавчого комітету Луцької міської Ради народних депутатів від 12 липня 1974 року № 212 за ОСОБА_3 було закріплено земельну ділянку для будівництва житлового будинку, яка розташована на АДРЕСА_1.24 липня 1974 року земельну ділянку було відведено в натурі, а 20 травня 1975 року нотаріально посвідчено договір про надання ОСОБА_3 у безстрокове користування цієї земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності.

У квітні 1975 року було погоджено проект забудови індивідуальної садиби за адресою: АДРЕСА_1 1979 році на вищевказаній земельній ділянці вони за спільні кошти і спільною працею збудували будинок, що підтверджується технічним паспортом будинку.

07 грудня 1998 року ОСОБА_3 подарував 13/100 частини вказаного будинку їхній дочці ОСОБА_4.

На підставі рішення Виконавчого комітету Луцької міської ради від 29 квітня 1999 року № 191 земельну ділянку площею 0,0636 га, для будівництва та обслуговування будинку та господарських споруд, розташовану на АДРЕСА_1, передано у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_3, що підтверджується державним актом про право власності на земельну ділянку.

У 1999-2008 роках ОСОБА_4 здійснила добудову другого поверху до цього будинку.

Після здійснення перерахунку часток співвласників будинку рішенням Виконавчого комітету Луцької міської ради від 2009 року за ОСОБА_3 зареєстровано на праві власності 55/100 частини будинку, а за ОСОБА_4-45/100 частини цього будинку.

02 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договори дарування, за якими ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дарунок 55/100 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки, загальною площею 0,0636 га, кадастровий номер 0710100000:34:099:0001, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд.

Вважала, що договори дарування частини житлового будинку і земельної ділянки від 02 грудня 2011 року укладено з порушенням її прав як співвласника частини будинку та земельної ділянки, оскільки згоди на укладення таких договорів вона не надавала.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсними договір дарування 55/100 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 та договір дарування 1/2 частини земельної ділянки, загальною площею 0,636 га, кадастровий номер 0710100000:34:099:0001, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, розташованої на АДРЕСА_1, укладені 02 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 жовтня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 02 грудня 2011 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, за яким ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дарунок 55/100 частини житлового будинку на АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Красневичем О. А., зареєстрований у реєстрі за № 3935.

Визнано недійсним договір дарування від 02 грудня 2011 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, за яким ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дарунок 1/2 частини земельної ділянки, загальною площею 0,636 га, кадастровий номер 0710100000:34:099:0001, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Красневичем О. А., зареєстрований у реєстрі за № 3936.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки земельна ділянка на АДРЕСА_1 виділена ОСОБА_3 на підставі рішення Виконавчого комітету Луцької міської Ради народних депутатів від 12 липня 1974 року № 212 та передана йому відповідно до договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності від 20 травня 1975 року, на якій ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у період з 1974 до 1979 року, тобто під час перебування їх у зареєстрованому шлюбі, збудували житловий будинок, зазначені об'єкти нерухомого майна є об'єктами права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3.

Враховуючи те, що у 1998 році 13/100 частини спірного будинку було подаровано ОСОБА_4 і після добудови останньою другого поверху в цьому будинку та перерахунку часток співвласників на ім'я ОСОБА_3 було зареєстровано 55/100 частини будинку, а на ім'я ОСОБА_4-45/100 частини цього будинку, суд вважав обґрунтованими доводи позивачки про те, що станом на 02 грудня 2011 року їй (позивачці) та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності належали 55/100 частини житлового будинку по АДРЕСА_1.

Згоди на укладення договорів дарування 55/100 частини будинку та 1/2 частини земельної ділянки ОСОБА_1 не надавала, що підтверджується матеріалами нотаріальної справи укладення цих договорів.

За таких обставин, оспорювані договори дарування укладено з порушенням вимог статей 317, 358 ЦК України щодо захисту права власності ОСОБА_1 на її частку у спільному майні подружжя, що відповідно до приписів частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 ЦК України є підставою для визнання цих договорів недійсними.

Оскільки під час укладення спірних договорів дарування ОСОБА_3 подав нотаріусу заяви про те, що на час набуття права власності на 55/100 частини будинку з надвірними будівлями та спорудами і земельну ділянку він у шлюбі не перебував та ні з ким у незареєстрованому шлюбі не проживав, позивачці не могло бути відомо про існування договорів дарування з моменту їх укладення.

Суд вважав, що початок перебігу строку позовної давності для пред'явлення до суду позову про визнання недійсними оспорюваних договорів дарування для ОСОБА_1 починається з моменту, коли ОСОБА_4 та ОСОБА_2 повідомили її про існування оспорюваних договорів дарування, - із серпня 2016 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Волинської області від 26 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 жовтня 2017 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що, задовольняючи позов у частині визнання договору дарування будинку недійсним, суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 261 ЦК України та помилково виходив з того, що перебіг строку позовної давності розпочався для позивачки у 2016 році - з часу виникнення конфлікту між позивачкою та чоловіком ОСОБА_2 під час їхнього спільного проживання у житловому будинку на АДРЕСА_1, помилково обґрунтував свої висновки щодо дотримання строку позовної давності, пов'язуючи їх з часом виникнення конфлікту у сім'ї, а не з часом, коли позивач мала реальну можливість дізнатися про укладені договори дарування.

Позивачка протягом трьох років після укладення її колишнім чоловіком ОСОБА_3 та дочкою ОСОБА_2 договору дарування частини вказаного вище житлового будинку мала реальну можливість дізнатися про порушення свого права, оскільки з часу побудови цього будинку, у тому числі і після його реконструкції, вона постійно проживала у ньому, дочка ОСОБА_2 вселилась у нього саме після отримання його в порядку дарування, також не приховувала від неї документи та інформацію стосовно вказаного майна і, крім того, у неї не було жодних об'єктивних перешкод в отриманні необхідної інформації від державних органів. Однак протягом строку позовної давності ОСОБА_1 не скористалася правом на пред'явлення позову, звернувшись до суду з цим позовом лише 24 січня 2017 року, тобто після спливу вказаного строку (через 6 років після порушення її права), і не надала суду доказів про поважність причин його пропуску.

За таких обставин суд вважав за необхідне відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову через сплив строку позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про існування у ОСОБА_1 можливості дізнатися про порушення своїх прав протягом трьох років з моменту укладення оспорюваних договорів дарування. Наведені апеляційним судом мотиви щодо цього не ґрунтуються на конкретних фактах та обставинах, а тому є припущеннями, на яких не може ґрунтуватись доказування у справі.

У додаткових поясненнях на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначила, що після смерті ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідачка разом зі своїм чоловіком почали обмежувати її у повноцінному користуванні житловим будинком, а з серпня 2016 року - чинять перешкоди у доступі до будинку, не допускаючи її навіть до особистих речей.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Волинської області від 26 грудня 2017 року і витребувано із Луцького міськрайонного суду Волинської області цивільну справу № 161/1017/17.

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договорів дарування недійсними призначено до судового розгляду.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у березні 2018 року, ОСОБА_2 заперечувала проти доводів ОСОБА_1, а оскаржувану постанову апеляційного суду вважала законною та обґрунтованою.

Фактичні обставини справи

З 24 лютого 1973 року до 26 листопада 1991 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі (а. с. 9,10).

Рішенням Виконавчого комітету Луцької міської Ради народних депутатів від 12 липня 1974 року № 212 ОСОБА_3 надано у безстрокове користування земельну ділянку на АДРЕСА_1 для будівництва житлового будинку (а. с. 11,12).

У квітні 1975 року ОСОБА_3 погоджено проект забудови індивідуальної садиби за адресою: АДРЕСА_1 (а. с.13).

20 травня 1975 року між Луцькою міською Радою народних депутатів та ОСОБА_3 укладено та нотаріально посвідчено договір про надання ОСОБА_3 у безстрокове користування земельної ділянки на АДРЕСА_1, для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності (а. с. 14).

07 серпня 1979 року будинок за вказаною вище адресою введено в експлуатацію (а. с. 18).

У 1998 році ОСОБА_3 подарував 13/100 частини будинку ОСОБА_4 і після добудови останньою другого поверху в цьому будинку та перерахунку часток співвласників за ОСОБА_3 було зареєстровано 55/100 частини будинку, а за ОСОБА_4-45/100 частини цього будинку (а. с. 15-17).

Зазначений договір дарування ОСОБА_1 не оскаржувала та проти нього не заперечує.

На підставі рішення Виконавчого комітету Луцької міської ради від 29 квітня 1999 року № 191 земельну ділянку площею 0,0636 га, на АДРЕСА_1 передано у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_3, для будівництва та обслуговування будинку та господарських споруд, що підтверджується державним актом про право власності на земельну ділянку (а. с. 19).

02 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, за яким ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дарунок 1/2 частини земельної ділянки, загальною площею 0,0636 га, кадастровий номер undefined, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд.

Також 02 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, за яким ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дарунок 55/100 частини житлового будинку на АДРЕСА_1.

Зазначені договори дарування посвідчено приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Красневичем О. А. та зареєстровані в реєстрі відповідно за номерами 3935 та 3936 (а. с. 51-77).

Згідно з паспортом позивачки ОСОБА_1 відомо, що у 2014 році її було знято з реєстрації за адресою АДРЕСА_1 та зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Під час розгляду справи судом представником відповідача подано заяву про застосування строку позовної давності (а. с. 85-86).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 стосуються її незгоди з висновками апеляційного суду в частині вирішення питання про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, що відповідно до положень частини 3 статті 257 ЦК України є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (стаття 261 ЦК України).

Згідно з частиною 3 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у справі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність судових рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача.

Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252, 253, 254, 255 ЦК України.

Вирішуючи питання про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивачка не довела належними та допустимими доказами факт її обізнаності про існування оспорюваних договорів дарування від 02 грудня 2011 року, починаючи з серпня 2016 року.

Судом обґрунтовано зазначено, що за змістом статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності необхідно пов'язувати не тільки з днем, коли особа дізналася (довідалася) про порушення свого права, а й з днем, коли вона повинна була (могла) про це дізнатися.

ОСОБА_1 не спростувала того, що протягом трьох років після укладення 02 грудня 2011 року її колишнім чоловіком ОСОБА_3 та їхньою дочкою ОСОБА_2 оспорюваних договорів дарування частини будинку та земельної ділянки вона не знала і не могла дізнатися про порушення свого права вказаними діями.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 зазначала, що ОСОБА_2 тривалий період не проживала у спірному будинку, а вселившись у 2011 році, провела ремонт частини будинку, у якій зараз проживає, і в якій до 2016 року вона (позивачка) проживала разом з нею. ОСОБА_1 також вказувала, що саме ОСОБА_2 здійснювала оплату житлово-комунальних послуг.

Ураховуючи те, що ОСОБА_1 з часу побудови будинку, у тому числі і після його реконструкції, постійно проживала у ньому, а ОСОБА_2 вселилась у нього саме після отримання його частини в порядку дарування, а також те, що у позивачки не було жодних об'єктивних перешкод в отриманні необхідної інформації щодо правового статусу будинку від відповідних державних органів, колегія суддів погоджується з тим, що звернувшись до суду з позовом у цій справі лише у січні 2017 року, ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України, та не надала суду доказів про поважність причин пропуску цього строку.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до неправильного розуміння скаржником вимог чинного законодавства України та власного тлумачення характеру спірних правовідносин, у зв'язку із чим не можуть бути підставою для скасування оскарженого судового рішення.

Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 409, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Волинської області від 26 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк