Постанова

Іменем України

16 травня 2022 року

м. Київ

справа № 127/8183/19

провадження № 61-5691св21

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідач третя особа - - ОСОБА_2 , приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Безпалюк Лариса Сергіївна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 листопада 2020 року в складі судді Бессараб Н. М. та постанову Вінницького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Денишенко Т. О., Голоти Л. О., Рибчинського В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діяла в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 , звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: служба у справах дітей Вінницької міської ради, приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Безпалюк Л. С., про визнання недійсним заповіту.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла баба позивачів - ОСОБА_6 . За життя спадкодавець 24 грудня 2012 року склала заповіт на ім`я ОСОБА_2 ОСОБА_6 склала цей заповіт будучи фізично і психічно нездоровою, вона не могла усвідомлювати правильність і наслідки своїх дій. Тому позивачі просили визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_6 на ім`я ОСОБА_2 24 грудня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Безпалюк Л. С. та зареєстрований в реєстрі за № 1684 у спадковому реєстрі за № 53998918.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 13 червня 2019 року було закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діяла в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , треті особи: служба у справах дітей Вінницької міської ради, приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Безпалюк Л. С. про визнання заповіту недійсним.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 12 листопада 2020 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 листопада 2020 року - без змін.

Рішення судів мотивовані тим, що при розгляді справи позивачем не надано доказів для визнання заповіту ОСОБА_6 від 24 грудня 2012 року недійсним з підстав вчинення його особою (заповідачем), яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Крім того, оскільки ОСОБА_1 не прийняла спадщину після смерті спадкодавця - баби ОСОБА_6 , вона не набула статусу її спадкоємця, а тому її спадкові права не порушені спірним заповітом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 04 червня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зокрема, апеляційним судом застосовано норми права без врахування висновку щодо їх застосування, викладеному Верховним Судом України у постанові від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12. У цьому рішенні суду зазначено, що: «Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними».

ОСОБА_6 на момент складання 24 грудня 2012 року спірного заповіту не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, волевиявлення заповідача не було вільним, не відповідало її волі, що свідчить про наявність визначених у статтях 203 215 225 1257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підстав для визнання заповіту недійсним.

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Вінницького міського управління юстиції у Вінницькій області 24 травня 2013 року.

Позивач ОСОБА_1 є онукою померлої ОСОБА_6 .

Після смерті ОСОБА_6 відкрилась спадщина на спадкове майно, зокрема, право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

24 грудня 2012 року ОСОБА_6 складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Безпалюк Л. С. та зареєстрований в реєстрі за № 1684, за яким вона заповіла належну їй квартиру, а також речі домашнього користування і вжитку ОСОБА_2

21 травня 2013 року ОСОБА_6 було складено ще один заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Євстратовою О. О. та зареєстрований в реєстрі за № 445, згідно якого все належне їй майно вона заповіла в рівних частках: ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 31 травня 2017 року, яке залишено без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 06 червня 2018 року, у справі №127/11920/16-ц, визнано недійсним заповіт ОСОБА_6 від 21 травня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Євстратовою О. О. та зареєстрований в реєстрі за № 445.

Матеріалами спадкової справи № 622/2013 (копія якої наявна у судовій справі), заведеної Першою вінницькою державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_9 підтверджено, що із заявою про прийняття спадщини після її смерті звернулися: 17 червня 2013 року - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - ОСОБА_3 . Інших осіб, які б звернулись з такою заявою матеріали спадкової справи не містять.

Постановою Першої вінницької державної нотаріальної контори від 22 жовтня 2018 року позивачу ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на майно померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , оскільки ОСОБА_1 не подала заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини та не пред`явила жодних доказів фактичного прийняття спадщини.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 09 листопада 2018 року, виданого державним нотаріусом Першої вінницької державної нотаріальної контори Дишкант М. В. на підставі заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Безпалюк Л. С. 24 грудня 2012 року, спадкоємцем майна ОСОБА_6 є ОСОБА_2 . Спадщина, на яку видано свідоцтво, складається із права власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09 листопада 2018 року ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_2 ; запис про право власності № 28835815 внесений на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

За актом № 9 посмертної судово-психіатричної експертизи від 05 червня 2014 року, складеним комунальним закладом «Вінницька обласна психоневрологічна лікарня ім. акад. О.І. Ющенка», на момент підписання заповіту від 24 грудня 2012 року ОСОБА_6 на хронічне душевне захворювання не страждала, а виявляла органічний розлад особистості змішаного (судинного, атеросклеротичного) ґенезу. За своїм психічним станом ОСОБА_6 на час складання заповіту 24 грудня 2012 року могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із частиною першою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Як вказано у частинах першій та другій статті 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій зазначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України.

У частині першій статті 215 ЦК України зазначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

За частиною першою статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

У пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК суд за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов`язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 401/3244/17 зазначено, що заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач ОСОБА_1 посилалася на те, що під час складання спірного заповіту 24 грудня 2012 року її баба ОСОБА_6 була як фізично та психічно не здорова, не усвідомлювала значення своїх дій та їх наслідки.

Судами установлено, що за актом № 9 посмертної судово-психіатричної експертизи від 05 червня 2014 року, складеним комунальним закладом «Вінницька обласна психоневрологічна лікарня ім. акад. О.І. Ющенка», на момент підписання заповіту від 24 грудня 2012 року ОСОБА_6 на хронічне душевне захворювання не страждала, а виявляла органічний розлад особистості змішаного (судинного, атеросклеротичного) ґенезу. За своїм психічним станом ОСОБА_6 на час складання заповіту 24 грудня 2012 року могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Доказів на спростування правильності змісту цього акту та/або доказів того, що на момент складення спірного заповіту ОСОБА_9 не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивачем не надано.

У частині першій статті 13 ЦПК України зазначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У статті 80 ЦПК України зазначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання спірного заповіту недійсним.

Судами обґрунтовано установлено, що позивачем ОСОБА_1 при розгляді справи не надано до суду належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що при складенні заповіту 24 грудня 2012 року заповідач ( ОСОБА_9 ) не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що оскаржуваний заповіт вчинявся ОСОБА_6 саме у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, тобто не доведено обставини, на які посилалася позивач ОСОБА_1 як на підставу своїх вимог.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, оцінивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку із його необґрунтованістю.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12.

У наведеній справі суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним заповіту згідно статті 225 ЦК України, оскільки матеріали справи не містили доказів на підтвердження того, що заповідач був абсолютно неспроможний в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними; актом повторної посмертної комісійної комплексної судово-психолого-психіатричної експертизи від 01 квітня 2011 року було підтверджено, що заповідач повною мірою міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними на час складення заповіту 21 листопада 2008 року.

У справі, яка переглядається, позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що оскаржуваний заповіт був вчинений ОСОБА_6 саме у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, тобто не доведено обставини, на які посилалася ОСОБА_1 як на підставу своїх вимог.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у наведеній як приклад постанові касаційного суду.

Інші аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування.

Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук