Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 19.03.2020 року у справі №645/2450/19

Постанова

Іменем України

13 травня 2021 року

місто Київ

справа № 645/2450/19

провадження № 61-4980св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Мітякіна Світлана Зіновіївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Кругової С. С., Маміної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У квітні 2019 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визначення частки майна, належної померлій ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1; визнання недійсним договору дарування зазначеної квартири, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідченого 13 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мітякіною С. З. ; визнання права власності на 1/4 частини спірної квартири у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_5.

Позов обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати, ОСОБА_5, яка за життя, у період шлюбу із її батьком ОСОБА_2 набула у спільну сумісну власність спірну квартиру. Проте, з метою усунення позивача від права на спадкування щодо спадщини, яка відкрилася після смерті матері, ОСОБА_2 уклав зазначений правочин щодо спірної квартири на користь ОСОБА_3.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Відповідачі відзиви на позов до суду не подавали.

Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Мітякіна С. З. заперечувала проти задоволення позову, зазначила, що посвідчила оскаржуваний договір відповідно до вимог законодавства, підстави для визнання оскаржуваного договору недійсним відсутні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 жовтня 2019 року позов задоволено.

Визначено, що частка померлої ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1, становила 1/2 її частину.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 13 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мітякіною С. З., серія та номер 2372.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1, у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5.

Суд здійснив розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції встановив, що після смерті ОСОБА_5 спадщину прийняли два спадкоємця: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ОСОБА_3 спадщину не прийняв, із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса не звертався.

Суд першої інстанції зробив висновок, що оскільки частка ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на спірну квартиру становила 1/2, позивач має право на спадкування частки померлої, яка становитиме 1/4 частину.

Постановою Харківського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено. Заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 жовтня 2019 року в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування в цілому скасовано, позовні вимоги задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, в частині відчуження 1/4 частки, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 13 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мітякіною С. З., серія та номер 2372.

В іншій частині заочне рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 жовтня 2019 року не переглядалося. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що позивач, як спадкоємець після смерті матері, має право на оспорювання договору дарування від 13 жовтня 2018 року, оскільки такий правочин порушує право позивача на спадкування частини квартири, яка є предметом такого правочину.

Проте, належність ОСОБА_2 3/4 частин спірної квартири не оспорено, тому він мав право розпоряджатися цією часткою, зокрема шляхом її відчуження.

За наведених обставин положення оспорюваного правочину щодо предмета дарування визнаються судом недійсними лише частково.

Доводи заявника, що предмет правочину - спірна квартира - є істотною умовою цього договору, тому визнання такої умови недійсною матиме наслідком визнання недійсним правочину в цілому, суд апеляційної інстанції визнав такими, що не ґрунтуються на законі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 11 березня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині скасування заочного рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 21 жовтня 2019 року, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Вивчивши зміст касаційної скарги, Верховний Суд встановив, що у ній визначені підстави касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України.

Заявником як підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції визначено, що:

- оскаржуване судове рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема щодо застосування положень статті 217 ЦК України;

- оскаржуване судове рішення ухвалене без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі № 910/22319/16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження № 14-75цс18), постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/13-ц (провадження № 61-6130св18), від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16-ц (провадження № 61-8888св18).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У поданому відзиві ОСОБА_3 просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін. Зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена із правильним застосуванням правил статті 217 ЦК України.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

За частиною 1 статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу від 24 серпня 1973 року, серії НОМЕР_1, шлюб між матір'ю позивача ОСОБА_5 та батьком позивача ОСОБА_2 укладено 24 серпня 1973 року.

Відповідно до свідоцтва про народження від 24 жовтня 1987 року, серії НОМЕР_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася ОСОБА_6, батьками якої є ОСОБА_5 та ОСОБА_2.

У період шлюбу ОСОБА_5 спільно з ОСОБА_2 набули у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_1, у ЖБК "Простор", що підтверджується довідкою Житлово-експлуатаційної контори ЖБК "Простор" від 23 березня 1994 року та довідкою ЖК "Простор-15" від 06 травня 2019 року № 34.

Факт спільного проживання та набуття спільної сумісної власності також підтверджується довідкою ЖКО "ЄЛІТ-ПРОСТОР" від 17 квітня 2019 року № 105, згідно з якою ОСОБА_5 була зареєстрована та постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1, з 25 серпня 1980 року до дня смерті, ІНФОРМАЦІЯ_1. Разом з нею станом на день смерті був зареєстрований ОСОБА_2.

Згідно з трудовою книжкою на ім'я ОСОБА_5,1946 року народження, ОСОБА_5 у період з 1977 року до 1992 року, тобто в період перебування у шлюбі, постійно працювала, отже отримувала дохід.

Суди встановили, що за встановленими обставинами спірна квартира дійсно була об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_2.

Також встановлено та не оспорюється сторонами, що частка померлої матері позивача ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 становила 1/2 її частину.

Після укладення шлюбу ОСОБА_6 з ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, позивач обрала прізвище чоловіка - ОСОБА_8 (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3).

Відповідно до свідоцтва про смерть від 25 вересня 2018 року, серії НОМЕР_4, ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1.

Після смерті ОСОБА_5 позивач 18 жовтня 2018 року, у встановлений статтею 1269 ЦК України строк звернулася до державного нотаріуса Першої Харківської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, яка була зареєстрована в Книзі обліку та реєстрації спадкових справ за № 1474, спадкова справа № 499/2018.

У свою чергу, ОСОБА_2 прийняв спадщину у порядку, визначеному статтею 1268 ЦК України, як спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, про що свідчать відомості паспорта громадянина про його реєстрацію та довідка Житлово-комунального об'єднання "ЄЛІТ-ПРОСТОР" від 17 квітня 2019 року № 105.

Таким чином, після смерті ОСОБА_5 спадщину прийняли два спадкоємці, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2. Брат позивача ОСОБА_3 спадщину не прийняв, у встановлений законом шестимісячний строк із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса не звернувся.

Враховуючи, що частка матері позивача у праві спільної сумісної власності на спірну квартиру становила 1/2 її частину, суди зробили висновки, що позивач має право на спадкування після неї 1/4 частини спірної квартири (1/2:2).

Постановою державного нотаріуса Першої Харківської державної нотаріальної контори Грошевою О. Ю. від 05 квітня 2019 року № 1387/02-14 позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. У постанові нотаріуса зазначено, що позивач не надала документи на нерухоме майно, що підтверджують належність майна спадкодавцю на праві власності та реєстрацію права власності згідно із чинним законодавством.

Батько позивача ОСОБА_2 відчужив спірну квартиру на користь свого сина ОСОБА_3 за договором дарування, серія та номер 2372, посвідченим 13 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мітякіною С. З.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у Статтями 1217, 1223 ЦК України (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до частини 1 статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно з частиною 3 статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого частиною 3 статті 1268 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Частиною 5 статті 1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Установивши, що спірна квартира належала ОСОБА_5 та ОСОБА_2 як подружжю на праві спільної сумісної власності, після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на належну їй 1/2 частину спірної квартири, яку прийняли спадкоємці першої черги: позивач (дочка спадкодавця) та ОСОБА_2 (чоловік спадкодавця), апеляційний суд дійшов правильного висновку про визнання за позивачем права власності на 1/4 частину спірної квартири у порядку спадкування за законом після ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1.

Щодо визнання недійсним договору дарування

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Зміст правочину не може суперечити частиною 1 статті 15 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1 статті 203 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 -3 , 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Статтею 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина 1 статті 368 ЦК України).

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (частина 1 статті 358 ЦК України).

Згідно з частинами 1 та 2 статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Визнаючи недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, в частині відчуження 1/4 частини, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 13 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мітякіною С. З., серія та номер 2372, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що ОСОБА_2, незважаючи на те, що фактично був власником 3/4 частин у праві власності на спірну квартиру, протиправно продав її, порушивши право позивача на 1/4 частину цього майна.

Враховуючи, що спірна квартира належала подружжю на праві спільної сумісної власності, після смерті ОСОБА_5 спадщину прийняли дочка ОСОБА_1 та чоловік ОСОБА_2, оспорюваний договір дарування порушує право ОСОБА_1 як співвласника квартири на володіння своєю часткою у праві спільної власності, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав (з урахуванням визначення розміру частки позивача у спільному майні) для визнання недійсним договору дарування лише в частині відчуження 1/4 частини спірної квартири, оскільки визнання недійсним договору дарування у цілому порушуватиме права іншого спадкоємця на розпорядження його власною часткою у спільному майні, яку він успадкував за законом після смерті дружини, а також на розпорядження його часткою у спільному майні подружжя, що разом становить 3/4.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, які допомагають поновити (визнати) порушені (оспорювані) права та вплинути на правопорушника.

Порушене цивільне право чи цивільний інтерес підлягають судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що порушене право позивача на 1/4 частку спірної квартири, яка не виділена у натурі, підлягає захисту саме шляхом визнання недійсним оспорюваного договору у цій частині.

У таких висновках Верховний Суд керується сформованою судовою практикою у подібних правовідносинах, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 352/652/14-ц (провадження № 61-21143св18), від13 травня 2020 року у справі № 150/238/17 (провадження № 61-2800св18).

Відповідно до частини 1 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Згідно з частиною другою цієї статті Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, ? як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом; забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; здійснює інші повноваження, визначені законом.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили обставин вибуття спірної квартири із володіння ОСОБА_2, відповідач був зареєстрований у спірній квартирі, прийняв спадщину після смерті дружини як такий, який проживав разом із спадкодавцем на момент її смерті, а тому відсутні підстави для висновку, що належним способом захисту порушених прав позивача є звернення до суду з віндикаційним позовом.

В оцінці доводів касаційної скарги, що оспорюваний договір дарування підлягає визнанню недійсним в цілому, Верховний Суд врахував, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Оспорюваний договір дарування в частині відчуження 1/4 частки, який порушував права позивача як власника цієї частки у праві спільної власності, апеляційним судом визнано недійсним. В іншій частині цей договір права та інтереси позивача не порушує, він міг бути укладений і без включення до нього недійсної частини, а тому цей правочин правильно визнаний апеляційним судом недійсним лише у зазначеній частині, а не в цілому.

Посилання позивача на ту обставину, що апеляційний суд не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі № 910/22319/16, є безпідставними, оскільки в цій справі зроблений висновок про те, що в разі недійсності істотної умови договору, правочин має бути визнаний недійсним в цілому, не може бути застосований до спірних правовідносин. В оспореному договорі дарування наявні всі його істотні умови, в тому числі і щодо предмета договору - спірної квартири. Незаконне включення до предмета договору частки (тут - у праві спільної власності, належної заявнику) заявника не є дефектом цієї істотної умови в цілому, оскільки право на 3/4 частки квартири може бути самостійним предметом договору дарування.

Верховний Суд також не встановив невідповідність оскаржуваної постанови апеляційного суду наведеному у касаційній скарзі правовому висновку Верховного Суду (постанова Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі № 910/22319/16, постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження № 14-75цс18), постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/16-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16-ц (провадження № 61-8888св18)), відповідно до якого оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.

Верховний Суд врахував, що заявник не обґрунтувала, яким чином залежить від визнання недійсним договору дарування в цілому подальша можливість ОСОБА_1 законно реалізувати свої права, оскільки, визнаючи недійсним договір дарування в частині відчуження належної їй частки та визнаючи за позивачем право власності в порядку спадкування за законом на 1/4 частину спірної квартири, суди поновили порушені права заявника як співвласника успадкованого нею та її батьком майна.

Заявник належним чином не обґрунтувала та не довела, що відмова у визнанні недійсним договору дарування в частині відчуження частки її батька у спірному майні призводить до порушення її прав як співвласника такого майна, вимоги позову обґрунтовувалися безпосередньо порушенням її прав як спадкоємця, яка має право на 1/4 частину в успадкованій нею та батьком квартирі.

Верховний Суд не враховує надані у відповіді на відзив пояснення заявника щодо підстав недійсності оскаржуваного договору дарування, зокрема, що ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, вчинив договір дарування під впливом помилки, оскільки такі доводи виходять за межі розгляду справи, визначені частиною 1 статті 13 та частиною 2 статті 400 ЦПК України, відповідно до яких суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Наведені у відповіді на відзив доводи фактично є новими підставами позову про визнання недійсним договору дарування та викладені заявником саме як спадкоємцем ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, що виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, належним чином дослідив наявні у справі докази і дав їм відповідну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленої постанови не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 12 лютого 2020 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик