Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.03.2018 року у справі №175/2280/15

Постанова

Іменем України

16 травня 2018 року

м. Київ

справа № 175/2280/15-ц

провадження № 61-11920св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач)

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2; ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_3; ОСОБА_1, ОСОБА_2

треті особи: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Дніпропетровської районної ради Дніпропетровської області, Служба у справах дітей Дніпропетровської районної адміністрації Дніпропетровської області,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року в складі судді Шабанова А. М. та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 січня 2018 року в складі суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

В С Т А Н О В И В :

В червні 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Дніпропетровської районної ради Дніпропетровської області, про встановлення опіки над малолітнім.

Позов обґрунтовано тим, що вони є батьками ОСОБА_5, яка перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_3, шлюб між якими було розірвано 18 червня 2013 року на підставі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області. Від шлюбу у них народився син ОСОБА_6 Донька позивачів ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_4. Останні два роки до смерті донька позивачів хворіла, неодноразово знаходилась у лікарні, під час хвороби та після смерті ОСОБА_5, дитиною опікувались позивачі. Відповідач ОСОБА_3 дитиною не цікавиться, рішення суду по сплаті аліментів не виконує та участі у вихованні і розвитку дитини не приймає, знаходиться на диспансерному обліку у лікаря-психіатра.

Посилаючись на зазначене, позивачі просили суд призначити їх опікунами малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та зобов'язати орган Опіки та піклування виконавчого комітету Дніпропетровської районної ради Дніпропетровської області направити на адресу суду подання про призначення опікуна для неповнолітнього ОСОБА_6

У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей Дніпропетровської районної адміністрації Дніпропетровської області про визначення місця проживання дитини, яку обґрунтовував тим, що обставини наведені в первісному позові є надуманими, не відповідають дійсності та не підтверджуються відповідними доказами. Після смерті дружини позивач за первісним позовом мав намір забрати сина від відповідачів та мешкати разом з ним, однак відповідачі за зустрічним позовом чинили перешкоди у спілкування з дитиною. На теперішній час ОСОБА_3, має всі необхідні умови для нормального фізичного та духовного розвитку дитини, умови проживання також відповідають всім необхідним для розвитку дитини, на підставі цього він вимушений звертатися до суду з даною позовною заявою.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_3 просив суд визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 та стягнути з відповідачів за зустрічним позовом на його користь судові витрати.

Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково. Призначено опікунами малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 В іншій частині позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_6 є онуком позивачів за первісним позовом та проживає разом з ними, для його виховання та розвитку останніми створено належні умови, в сім'ї існують добрі сімейні стосунки, позивачі мають постійний дохід. При цьому судом було встановлено, що ОСОБА_3, батько дитини, знаходиться на диспансерному обліку у лікаря-психіатра зі встановленим діагнозом «шизофренія, параноїдальна форма, безперервна течія, галюцинаторно-параноідальний синдром з катотонічними включеннями», в 2002 році батьку дитини встановлено 2 групу інвалідності і останній знаходився під наглядом лікаря-психіатра як інвалід 2 групи до 2008 року. ОСОБА_3 не з'явився на неодноразові виклики експерта судово-психіатричної експертизи, яку призначено судом, тому справа повернулась до суду без висновку експертизи, у зв'язку із чим відповідач за первісним позовом на підтвердження своїх заперечень проти такого позову не надав суду доказів поліпшення його стану здоров'я. Також, судом першої інстанції зауважено, що факт неявки ОСОБА_3 у судові засідання, незважаючи на те, що останній був повідомлений належним чином про їх час та місце, свідчить про втрату у нього інтересу до предмету розгляду справи. Судом додатково зазначено, що місце проживання дитини із позивачами за первісним позовом та визначення їх опікунами не є перешкодою для подальшого спілкування батька та дитини.

Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції. Судом апеляційної інстанції додатково вказано, що рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 листопада 2017 року, яке набрало законної сили 12 грудня 2017 року та не оскаржено відповідачем, ОСОБА_3 позбавлено батьківських прав відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджує правильність висновків суду першої інстанції про необхідність встановлення опіки над дитиною з боку найближчих родичів - ОСОБА_1 та ОСОБА_2

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 січня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові ОСОБА_1, ОСОБА_2 та задовольнити вимоги його зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно вирішили справу на користь позивачів за первісним позовом і не врахували при цьому вимоги закону, які встановлюють порядок проживання, виховання дитини та умови надання опікунства над його дитиною. У нього, як у батька дитини, є виключне право на те, щоб малолітній ОСОБА_6 проживав разом з ним, а також право на відібрання дитини від інших осіб. На думку скаржника, відсутні будь-які передбачені законом підстави для позбавлення його батьківських прав, а рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 листопада 2017 року, що набрало законної сили, яким його позбавлено батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ухвалено без його участі та без його належного повідомлення, що, на його думку, є підставою для скасування оскаржених судових рішень у даній справі.

У квітні 2018 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що обставини справи судами попередніх інстанцій встановлені повно та відповідають фактичними обставинам, які склалися між учасниками даної справи. Указані скаржником положення законодавства, які на його думку порушені судами попередніх інстанцій, зокрема щодо незаконності позбавлення його батьківських прав щодо ОСОБА_6, не відносяться до розгляду даної справи, оскільки таке позбавлення відбулося за наслідками розгляду іншої справи, рішення у якій не оскаржено ОСОБА_3 та набрало законної сили. У відзиві на касаційну скаргу заявник просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржувані рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За правилами статті 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Судами встановлено, що з березня 2008 року по червень 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, у якому народився син - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2, є батьками ОСОБА_5, матері малолітнього ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4.

Малолітній ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає разом з ОСОБА_1 та ОСОБА_2, якими створено належні умови для виховання та розвитку дитини, в сім'ї існують добрі сімейні стосунки, останні мають постійний дохід.

ОСОБА_3 перебуває на диспансерному обліку у лікаря-психіатра із встановлениим діагнозом: «шизофренія, параноїдальна форма, безперервна течія, галюцинаторно-параноідальний синдром з катотонічними включеннями, в 2002 році йому встановлено 2 групу інвалідності, знаходився під наглядом лікаря-психіатра як інвалід 2 групи до 2008 року.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року задоволено клопотання представника позивачів про призначення експертизи. Призначено у цивільній справі № 175/2280/15-ц судово-психіатричну експертизу щодо відповідача ОСОБА_3, 1978 року народження, проведення якої доручено Дніпропетровській обласній клінічній психіатричній лікарні. На вирішення експертів поставлено питання: чи може досліджуваний за своїм психічним станом виховувати дитину; чи є він небезпечним для своєї дитини за умови сумісного з нею проживання. При розгляді вказаних питань ухвалено визначити психічний стан ОСОБА_3, як на час обстеження, так і прогнозовано, з урахуванням тих психічних розладів, які могли би становити небезпеку для дитини (наявність грубих психопатичних і психічних розладів, маячних ідей ревнощів, впливу, переслідування, отруєння, настирливих спроб вчинити самогубство, агресивних дій, що спрямовані на конкретних осіб із близького оточення, в т. ч. одного з подружжя, дітей та інших членів родини).

Листом Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні від 13 березня 2017 року матеріали цивільної справи № 175/2280/15-ц повернуто без виконання, у зв'язку із неявкою на експертизу ОСОБА_3

Судом апеляційної інстанції також установлено, що заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 листопада 2017 року (у цивільній справі № 175/2404/17-ц) задоволено позовні вимоги Органу опіки та піклування в особі служби у справах дітей Дніпровської районної державної адміністрації в інтересах ОСОБА_6 до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, про позбавлення батьківських прав. Позбавлено громадянина України ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, батьківських прав відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Указаним судовим рішенням, яке набрало законної сили та не оскаржено ОСОБА_3, установлено наступне.

Неповнолітній ОСОБА_6 після фактичного припинення сімейно-шлюбних відносин між батьками, з 2011 року постійно проживав разом з матір'ю ОСОБА_5 з дідом та бабусею (батьками матері). Після смерті матері, хлопчик залишився проживати разом з батьками матері ОСОБА_1 та ОСОБА_2 З моменту проживання дитини з опікунами, ОСОБА_3 долею дитини не цікавиться. Відповідач злісно ухиляється від виконання батьківських обов'язків щодо виховання та матеріального забезпечення сина, має значну заборгованість по сплаті аліментів, не проявляє до дитини батьківської уваги і турботи, дитиною не цікавиться, родинні стосунки з сином не підтримує, не надає доступу до культурних та інших духовних цінностей, так як це встановлено частиною першою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства». Протягом всього часу проживання дитини з опікунами, ОСОБА_3 не відвідував сина, не цікавився його долею, не приймав ніякої участі в його вихованні та навчанні. Все вищезазначене свідчить, що ОСОБА_3 самоусунувся від виконання батьківських обов'язків.

За висновком Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 05 липня 2017 року «Про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_3.», комісія з питань захисту прав дітей вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_3 відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Відповідно до статті 59 ЦК України та статті 243 СК України опіка, піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Згідно частини третьої статті 60 ЦК України суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

Як встановлено частиною четвертою статті 63 ЦК України опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно прецедентної практики Європейського Суду з прав людини об'єктом статті 8 указаної Конвенції є, в основному, захист людини від будь-якого втручання з боку державних органів. Однак це положення не просто змушує державу утримуватись від такого втручання. Крім цього, насамперед поряд з існуванням негативних зобов'язань, існують позитивні зобов'язання, пов'язані з ефективною повагою до приватного або сімейної життя. Ці зобов'язання можуть включати в себе вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин між окремими особами (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «М. С. проти України»від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13).

Ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

При цьому Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Найкращі інтереси дитини можуть, залежно від їх характеру та серйозності, перевищувати інтереси батьків.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що батько дитини - ОСОБА_3, позбавлений батьківських прав відносно свого малолітнього сина, та врахувавши, що позивачі піклуються про дитину, створили належні умови для її проживання, виховання, навчання та мають добрі, спокійні відносини із нею, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з боку найближчих родичів - ОСОБА_1 та ОСОБА_2, є законним та відповідає найкращим інтересам дитини.

Доводи касаційної скарги щодо не врахування, на думку скаржника, судами попередніх інстанцій вимог закону, які встановлюють порядок проживання, виховання дитини та умови надання опікунства над його дитиною спростовуються матеріалами справи та обґрунтованими висновками судів першої та апеляційної інстанції у даній справі.

Безпідставними є також доводи касаційної скарги про те, що скаржник є рідним батьком дитини і тільки йому надано право на опіку та піклування над неповнолітнім сином, оскільки судовим рішенням, яке набрало законної сили та не оскаржено ОСОБА_3, останнього позбавлено батьківських прав щодо малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, а положеннями діючого законодавства передбачено можливість встановлення опіки над дітьми, які позбавлені батьківського піклування.

У зв'язку із зазначеним не спростовують також висновків судів попередніх інстанцій посилання скаржника на відсутність в нього алкоголізму, недієздатності та судимостей. При цьому, судами ураховано, що встановлений медичний діагноз «шизофренія, параноїдальна форма, безперервна течія, галюцинаторно-параноідальний синдром з катотонічними включеннями» ОСОБА_3 не спростовано, оскільки від проведення призначеної судом судово-психіатричної експертизи ОСОБА_3 ухилився.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 141, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2017 року та постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

С.П. Штелик