Постанова

Іменем України

10 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 229/2246/18

провадження № 61-21251св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 05 листопада 2019 рокуу складі колегії суддів: Будулуци М. С., Новікової Г. В., Халаджи О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради" (далі - КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради") про стягнення заробітної плати за час перебування в полоні у незаконних збройних угруповань, посилаючись на те, що наказом Комунального закладу "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району Донецької області" (далі - КЗ "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району"), правонаступником якого є КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради", від 02 січня 2015 року № 1/о її було призначено на посаду заступника головного лікаря з медичної допомоги. Одночасно вона працювала на 0,5 ставки лікаря-терапевта вищої категорії. Свої обов'язки вона виконувала відповідально, у повному обсязі, жодного зауваження по роботі не мала. 13 листопада 2015 року під час перетину контрольно-пропускного пункту (далі - КПП) "Красний партизан" вона була затримана співробітниками незаконних збройних угруповань так званої Донецької народної республіки (далі - ДНР) за обвинуваченням у перевезенні з території України вибухонебезпечних речовин та детонаторів до вибухівки. Після затримання її примусово перемістили до окупованого Донецька, де понад два роки вона утримувалася під вартою у слідчому ізоляторі так званого Міністерства державної безпеки ДНР та була засуджена до позбавлення волі на строк 5 років 6 місяців.

Завдяки зусиллям органів влади України 27 грудня 2017 року вона була визволена з бандитського полону шляхом обміну полоненими і змогла повернутися в Україну з іншими 73 українськими бранцями. В період з 28 грудня 2017 року по 27 січня 2018 року вона перебувала на стаціонарному лікуванні та реабілітації в медичному закладі міста Києва. Після закінчення лікування 28 січня 2018 року вона повернулася до смт Очеретине Ясинуватського району та приступила до виконання посадових обов'язків заступника головного лікаря з медичної допомоги. 29 січня 2018 року вона звернулася до головного лікаря КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради" Рябухи Т. В. із заявою про виплату їй неотриманої заробітної плати за період перебування в полоні у незаконних збройних формувань так званої ДНР, на що 23 квітня 2018 року отримала відмову. Вважає, що її відсутність на роботі понад два роки фактично є вимушеним прогулом, що передбачає виплату належної їй заробітної плати згідно з нормами Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Втрачена заробітна плата за час перебування її в полоні з 14 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року склала 185 907,74 грн. Лікарняні за період з 28 грудня 2017 року по 27 січня 2018 року їй були оплачені за рахунок коштів Фонду соціального страхування України в Донецькій області, виходячи з мінімальної заробітної плати. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила стягнути з КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради" на свою користь заробітну плату за час перебування в полоні в сумі 185 907,74 грн.

Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 14 червня 2019 року у складі судді Лебеженка В. О. позов задоволено. Стягнуто з КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради" на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу у зв'язку з перебуванням в полоні в період з 14 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року в розмірі 185
907,74 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що, перебуваючи у трудових відносинах з відповідачем, в період з 13 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року позивач не виконувала своїх трудових обов'язків з поважних причин, поза її волею, а саме у зв'язку з позбавленням свободи та насильницьким утриманням незаконними збройними формуваннями так званої ДНР. Будь-яких соціальних гарантій з боку держави у випадку відсутності працівника на робочому місті з незалежних від нього причин (у зв'язку із захопленням в полон представниками незаконних збройних формувань), чинне законодавство не містить. Разом з тим за змістом статті 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров'я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими. У своєму листі від 08 липня 2014 року № 7302/3/14-14/13 Міністерство соціальної політики України звернуло увагу на те, що працівники, які не виходять на роботу у зв'язку з переміщенням із районів проведення антитерористичної операції або ті, що залишаються у таких районах під час проведення антитерористичної операції і не мають змоги виходити на роботу у зв'язку з небезпекою для життя та здоров'я, не можуть бути звільнені за прогул на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України; зазначене обумовлено необхідністю збереження життя і здоров'я таких працівників та їх сімей і вважається відсутністю на роботі з поважних причин; у такому випадку за працівниками зберігаються робоче місце та посада. Отже, питання щодо будь-яких гарантій працівникам, які не є військовослужбовцями, але потрапили у полон до незаконних збройних формувань через обвинувачення у розвідувальній діяльності в інтересах держави Україна, законодавством не врегульовано. Таким чином, в даному конкретному випадку місцевий суд вважав за можливе застосувати аналогію закону, а саме застосувати до спірних правовідносин положення частин 3 , 4 статті 119 КЗпП України, оскільки, по-перше, держава зобов'язана захищати права працівників, які не здійснюють трудову діяльність у зв'язку з ризиком для життя та здоров'я, а також з незалежних від їх волі причин; по-друге, відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; по-третє, позивач перебувала у полоні незаконних збройних формувань; по-четверте, під час тримання у полоні позивач перебувала у трудових відносинах з відповідачем; по-п'яте, відносини щодо гарантій для працівників, які є цивільними особами, однак утримувалися у полоні незаконних збройних формувань під час перебування у трудових відносинах з роботодавцем, не врегульовано конкретними нормами права; по-шосте, в законодавстві відсутня правова норма, яка прямо регулює спірні правовідносини; по-сьоме, частинами 3 , 4 статті 119 КЗпП України врегульовані подібні відносини між працівником та роботодавцем.

Постановою Донецького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року апеляційну скаргу КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради" задоволено. Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 14 червня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. В період з 13 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року ОСОБА_1 не виконувала роботу, оскільки перебувала у заручниках незаконних збройних формувань. З матеріалів справи вбачається, що вина відповідача як роботодавця з невиплати позивачу заробітної оплати у спірний період відсутня. Правові підстави для виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, що передбачені статтею 235 КЗпП України, також відсутні, оскільки позивач не була звільнена з роботи. Під час затримання незаконними збройними формуваннями ОСОБА_1 не виконувала трудових, державних або громадських обов'язків та не залучалася як працівник до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а тому відсутні правові підстави для застосування статті 119 КЗпП України, яка передбачає гарантії для працівників на час виконання ними державних або громадських обов'язків. При цьому висновок суду першої інстанції про те, що стаття 119 КЗпП України підлягає застосуванню до спірних правовідносин за аналогією закону, є безпідставним, оскільки в разі, якщо закон не передбачає гарантій для певних категорій осіб, то це не означає, що існує прогалина у праві (останнє є більш ширшим поняттям, ніж закон). Тому не існує підстав для застосування аналогії закону. З метою соціальної підтримки осіб, яких було незаконно позбавлено особистої свободи внаслідок дій незаконних збройних формувань та/або органів влади Російської Федерації на окремих територіях Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не здійснюють своїх повноважень, та тимчасово окупованій території України, звільнених 27 грудня 2017 року та 24 січня 2018 року, Кабінет Міністрів України в пункті 1 постанови "Деякі питання соціальної підтримки осіб, яких було незаконно позбавлено особистої свободи" встановив одноразову грошову допомогу в розмірі 100 000 грн та затвердив Порядок виплати одноразової грошової допомоги таким особам.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Донецького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року, а рішення Дружківського міського суду Донецької області від 14 червня 2019 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що час, який працівник витрачає на дорогу з роботи додому, є частиною робочого часу. Оскільки вона потрапила в полон у проміжок часу, коли їхала з місця роботи додому, тобто під час виконання трудових обов'язків, то роботодавець несе за неї відповідальність. Суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин положення статті 119 КЗпП України, в тому числі за аналогією закону. Не тільки держава повинна нести відповідальність за громадян, а й роботодавці, працівники яких в робочий час потрапили в полон на непідконтрольній території України. В даному випадку потрібно застосувати статтю 119 КЗпП України, виходячи із загального правила - роботодавець відповідає за свого працівника, якщо він потрапив у полон саме протягом робочого часу.

У січні 2020 року КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дружківського міського суду Донецької області.

17 грудня 2019 року справа № 229/2246/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що станом на 13 листопада 2015 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з КЗ "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватського району", правонаступником якого є КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради", де обіймала посаду заступника головного лікаря з медичної допомоги. Одночасно позивач працювала на 0,5 ставки лікаря-терапевта вищої категорії.

13 листопада 2015 року в районі проведення антитерористичної операції ОСОБА_1, повертаючись з роботи додому, була позбавлена волі незаконними збройними формуваннями так званої ДНР та перебувала в заручниках до 27 грудня 2017 року.

За час перебування в заручниках підприємство не виплачувало позивачу заробітну плату, що підтверджено відповідними довідками відповідача, індивідуальними відомостями з Пенсійного фонду України про застраховану особу (Форма ОК-5) та відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків Державної фіскальної служби України про суми виплачених доходів.

Згідно з інформаційними довідками від 03 квітня 2018 року № 211,212 заробітна плата заступника головного лікаря з медичного обслуговування населення та лікаря-терапевта вищої категорії (0,5 ставки) в період з 14 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року склала 185 907,74 грн.

Перебуваючи у трудових відносинах з відповідачем, в період з 13 листопада 2015 року по 27 грудня 2017 року позивач не виконувала своїх трудових обов'язків з поважних причин, поза її волею, а саме у зв'язку з позбавленням свободи та насильницьким утриманням незаконними збройними формуваннями так званої ДНР.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача середній заробіток за час її перебування у заручниках (полоні), застосувавши аналогію закону (статтю 119 КЗпП України), оскільки спірні правовідносини законодавчо не врегульовані.

Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається статті 94 КЗпП України, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частинами 9 , 10 статті 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Відповідно до статті 119 КЗпП України на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров'я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими. Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, в частині збереження місця роботи, посади не поширюються на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.

Зазначена правова норма передбачає, що між працівником, призваним на військову службу в особливий період, та роботодавцем зберігаються трудові відносини. Такий працівник лише увільняється від виконання обов'язків із збереженням місця роботи, посади та виплатою середнього заробітку строком до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення. Вказані гарантії зберігаються, зокрема за працівниками, які під час проходження військової служби потрапили у полон на строк до дня, наступного за днем їх повернення з полону.

Тобто, виходячи з вищевикладеного, сфера дії вказаної правової норми, в тому числі щодо збереження середньої заробітної плати, не розповсюджується на працівників, які не проходили військову службу, однак були незаконно позбавлені волі або захоплені як заручники незаконними збройними формуваннями.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що під час затримання незаконними збройними формуваннями ОСОБА_1 не виконувала трудових, державних або громадських обов'язків та не залучалася як працівник до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Вина відповідача як роботодавця в невиплаті позивачу заробітної оплати у спірний період відсутня. Правові підстави для стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, що передбачені статтею 235 КЗпП України, також відсутні, оскільки позивач не була звільнена з роботи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Виходячи з наведеного, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на те, що позивач не виконувала трудових, державних або громадських обов'язків, а тому на неї не розповсюджуються гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП України, в тому числі щодо збереження середньої заробітної плати за час перебування в заручниках.

При цьому апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що в даному випадку норма процесуального права щодо застосування закону (стаття 119 КЗпП України), який регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), не може бути застосована, так як позивач не виконувала трудових обов'язків чи завдань роботодавця під час її затримання незаконними збройними формуваннями на території, на якій органи державної влади України тимчасово не здійснюють своїх повноважень.

Відсутність у законодавстві України відповідних положень (невиконання державою позитивного обов'язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт) щодо виплати особі втраченої заробітної плати за час перебування в місцях незаконного позбавлення волі на тимчасово окупованих територіях України, не свідчить про те, що такий обов'язок має бути виконаний саме роботодавцем, який не порушував трудових прав працівника.

Крім того, колегія суддів враховує висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), наведені в рішенні від 30 квітня 2013 року у справі "Тимошенко проти України" (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту "законності", передбаченому Конвенцієюпро захист прав людини і основоположних свобод - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Практикою ЄСПЛ сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у пункті 61 рішення "Брумареску проти Румунії" ЄСПЛ зазначив, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (Brumarescu v. the Romania № 28342/95). Крім цього, у пункті 109 справи "Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови" ЄСПЛ вказав, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. the Moldova № 45701/99).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 79, 80, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що час, який працівник витрачає на дорогу з роботи додому, є частиною робочого часу, про що свідчить рішення ЄСПЛ від 10 вересня 2015 року у справі за участю іспанської компанії Tuso, не заслуговують на увагу, оскільки вказане рішення стосувалося працівників, які постійно їздять до різних місць призначення, щоб виконати завдання, та не мають постійного офісу (місця роботи). ЄСПЛ постановив, що час, витрачений працівниками на дорогу до роботи, має вважатися частиною робочого дня. Працівники без постійного офісу повинні отримувати плату за час таких поїздок, тоді як досі вони не могли на це розраховувати.

Посилання заявника на те, що вона потрапила в полон у проміжок часу, коли їхала з місця роботи додому, у зв'язку з чим роботодавець повинен нести за неї відповідальність, є неспроможними, так як матеріали справи не містять доказів того, що під час затримання незаконними збройними формуваннями позивач виконувала трудові обов'язки або здійснювала поїздку на окуповану територію України за дорученням роботодавця.

Аргументи касаційної скарги про те, що в даному випадку потрібно застосовувати статтю 119 КЗпП України, виходячи із загального правила - роботодавець відповідає за свого працівника, якщо він потрапив у полон саме протягом робочого часу, не заслуговують на увагу, оскільки, як правильно зазначив апеляційний суд, вина відповідача в ситуації, що склалася з позивачем, відсутня. При цьому КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Ясинуватської районної ради" зберегло за ОСОБА_1 робоче місце і посаду.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом. Ці доводи не спростовують висновків суду і не впливають на правильність вирішення спору по суті, зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 05 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук