Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.05.2025 року у справі №490/628/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2025 року

м. Київ

справа № 490/628/21

провадження № 61-3529св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ксенжик Костянтин Вікторович, на постанову Миколаївського апеляційного суду у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Коломієць В. В., Самчишиної Н. В., від 27 лютого 2025 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики від 11 червня 2018 року, відповідно до якого відповідач нібито передав йому у позику 395 000 євро.

Зазначає, що він не підписував зазначений договір, відповідно всі істотні умови оспорюваного договору позики не погоджував, а отже відсутнє його волевиявлення як учасника правочину на укладення договору позики, а тому цей договір слід визнати недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва у складі судді

Черенкової Н. П. від 09 грудня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір позики, укладений 11 червня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач підтвердив підстави, передбачені статтями 203 215 ЦК України, необхідні для визнання договору позики недійсним.

Так, суд врахував висновок експертизи від 21 грудня 2021 року, відповідно до якого не виявилось можливим, чи виконано підпис на договорі позики

від 11 червня 2018 року ОСОБА_1 особисто або іншою особою, і вважав, що цей висновок є доказом непідписання договору ОСОБА_1 . Також суд виходив із того, що матеріали справи не містять доказів передачі коштів за договором позики.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2025 рокурішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 09 грудня 2024 року скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у випадку не підписання договору, що підтверджує відсутність волевиявлення його сторони на його укладання, а також відсутність доказів передачі коштів за договором позики, належним способом захисту порушеного права є не визнання договору недійсним, а визнання його неукладеним.

При цьому суд вважав, що висновок експерта не доводить факту непідписання позивачем договору позики. Також суд вважав доведеним факт передання грошей у позику, що підтверджено виключно фактом підписання сторонами тексту договору, наслідком чого є обов`язок позичальника повернути обумовлену угодою суму грошей.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

18 березня 2025 року від імені ОСОБА_1 - адвокат Ксенжик К. В.через засоби поштового зв`язкуподав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просив її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 712/2941/19, від 02 квітня 2020 року у справі № 638/289/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, 07 серпня 2024 року у справі № 369/15888/21 та ін. (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідач не підтвердив належними та допустимими доказами факту передачі грошових коштів за договором позики, а також підписання цього договору саме позивачем, що є підставою для визнання недійсним правочину. Висновком експертизи від 21 грудня 2021 року ці обставини також не спростовано.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31березня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Встановлені судами фактичні обставини справи

11 червня 2018 року між ОСОБА_2 , як позикодавцем, та ОСОБА_1 , як позичальником, укладено договір позики, зі строком її повернення до 11 липня 2018 року.

За умовами договору розмір позики становить гривневий еквівалент

395 000 євро, що за курсом НБУ (30,7207443 за один євро на дату укладення цього договору) складає 12 134 693,50 грн.

Пунктом 3.1 договору визначено, що позикодавець надав позичальнику суму позики у день підписання сторонами договору. Підписання цього договору позичальником підтверджено факт одержання від позикодавця суми позики. Належним чином підписаний договір є доказом передавання грошей від позикодавця позичальникові.

На забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, того ж дня між ОСОБА_2 , як позичальником, та третьою особою ОСОБА_3 , як поручителем, укладено договір поруки, який підписано відповідачем

ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_3 .

Відповідно до висновку експерта Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 21 грудня 2021 року відповісти на питання «чи виконано підпис на договорі позики від 11 червня 2018 року ОСОБА_1 особисто або іншою особою?» не виявилось можливим через встановлені розбіжності за загальним виглядом підписів та їх повною неспівставністю за транскрипцією. При цьому відсутність співставних елементів підписів унеможливило проведення подальшого порівняльного дослідження. Інше питання «Чи виконано написання прізвища « ОСОБА_4 » на договорі позики ним особисто або іншою особою?» не вирішено через несплату за виставленим рахунком (а. с. 80-83, т. 1).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Позивач у своєму позові зазначав, що договору позики від 11 червня 2018 року з ОСОБА_2 не укладав та не підписував, грошових коштів не отримував, а відтак на підставі статей 203 215 ЦК України просив суд визнати його недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі

№ 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) зазначила, що підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама собою на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним на підставі припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей

229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі

№ 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57),

від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23), зробила такі правові висновки.

Основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.

Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність.

Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).

Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати.

Верховний Суд наголошує, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

У справі, яка переглядається, пред`явлений ОСОБА_1 до ОСОБА_2 у цій справі позов про визнання недійсним договору позики не міг бути задоволений, оскільки позивач обрав неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення його порушених прав. Аналіз щодо неукладеності оспорюваних договорів має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення у разі звернення відповідача до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики.

Зазначене відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23).

З огляду на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком апеляційного суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог позивача в обраний ним спосіб.

Судом апеляційної інстанції правильно враховано сталу судову практику Верховного Суду щодо розгляду спорів, які виникли у зв`язку з неукладеністю правочину, та обґрунтовано зазначено про те, що неукладений договір не може бути визнаний недійсним.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не підтвердив належними та допустимими доказами факту передачі грошових коштів за договором позики, а також підписання цього договору саме позивачем, що є підставою для визнання недійсним правочину, помилкові з огляду на таке.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її не доведення.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставинам не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

З огляду на зазначене, пред`явивши позовні вимоги про визнання недійсним договору позики, саме позивач повинен був довести належними та допустимими доказами обґрунтованість своїх вимог щодо відсутності волевиявлення на його укладення, а не перекладати тягар доказування на відповідача, чого ним зроблено не було. Відповідно до висновку експерта Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 21 грудня 2021 року відповісти на питання «чи виконано підпис на договорі позики від 11 червня

2018 року ОСОБА_1 особисто або іншою особою?» не виявилось можливим через встановлені розбіжності за загальним виглядом підписів та їх повною неспівставністю за транскрипцією, отже висновок експерта не доводить обставини непідписання позивачем договору і в такому випадку вважати, що він ним не підписаний у судів не було. Заперечення позивача факту отримання коштів за договором позики спростовуються пунктом 3.1, відповідно до якого підписання цього договору позичальником підтверджено факт одержання від позикодавця суми позики.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, зроблених у постановах від 16 лютого 2022 року у справі № 712/2941/19, від 02 квітня

2020 року у справі № 638/289/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, 07 серпня 2024 року у справі

№ 369/15888/21, помилкові.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справах № № 723/304/16, 712/2941/19, 464/3790/16, 369/15888/21 предметом позовних вимог було стягнення заборгованості за договором позики, а у справі № 638/289/18 предметом позову було визнання недійсним договору позики з підстав його фіктивності (стаття 234 ЦК України), а не відсутності волевиявлення, отже у справах є різними предмети, підстави позовів, відповідно й встановлені фактичні обставини, тому правовідносини не є подібними зі справою, яка переглядається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Ксенжик Костянтин Вікторович, залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара