Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.06.2019 року у справі №604/1210/18

Постанова

Іменем України

15 січня 2020 року

м. Київ

справа № 604/1210/18

провадження № 61-11488св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 30 травня 2019 року у складі колегії суддів: Шевчук Г. М., Міщія О. Я., Ткача З. Є.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 30 серпня 2007 року.

Позов мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_2 уклав вищевказаний договір іпотеки без належних правових підстав, а саме, розпорядився майном -будинковолодінням АДРЕСА_1 , яке йому не належало.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області від 20 лютого 2019 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 30 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», посвідчений приватним нотаріусом Підволочиського районного нотаріального округу Коломійчуком О. І. за реєстровим № 269.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 352, 40 грн судового збору.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 352,40 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент укладення договору іпотеки ОСОБА_2 не був власником нерухомого майна, предмету іпотеки, оскільки рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області у справі №2/604/389/18 від 18 вересня 2018 року визнано недійсним договір дарування житлового будинку, укладений 18 серпня 2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , а тому наявні правові підстави, передбачені статтями 203, 215 ЦК України, для задоволення позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 30 травня 2019 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.

Рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 20 лютого 2019 року скасовано.

Ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» 1 057 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанцій мотивована тим, що на момент укладення договору іпотеки все нерухоме майно було передано в іпотеку іпотекодержателю, відповідало вимогам до предмету іпотеки, встановленим статтею 5 Закону України «Про іпотеку». Висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання договору іпотеки від 30 серпня 2007 року недійсним з посиланням на те, що на момент укладення договору іпотеки позивач не був власником нерухомого майна, не відповідає дійсності, оскільки судове рішення ухвалено 18 вересня 2018 року, у той час як договір іпотеки був укладений 30 серпня 2007 року.

Короткий зміст вимог наведених у касаційній скарзі

У червні 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 30 травня 2019 року та залишити в силі рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 20 лютого 2019 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що висновки суду апеляційної інстанції суперечать положенням частини першої статті 236 ЦК України. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що договір дарування житлового будинку, укладений 18 серпня 2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 є недійсним з моменту його вчинення - з 18 серпня 2007 року. Тобто, право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 , який є об`єктом іпотеки, за договором дарування у ОСОБА_2 не виникло, а тому він не міг бути іпотекодавцем та неправомірно розпорядився нерухомим майном, тим самим порушив права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 .

Позиція інших учасників справи

У серпні 2019 року представник АТ КБ «ПриватБанк» Істамова І. В. подала відзив до суду касаційної інстанції, в якому просить відхилити касаційну скаргу ОСОБА_1 , а постанову Тернопільського апеляційного суду від 30 травня 2019 року залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що особа, до якої надійшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Договір іпотеки забезпечує виконання основного зобов`язання, яке на сьогоднішній день не є виконаним та не визнано незаконним чи недійсним. Натомість ОСОБА_2 та члени його родини намагаються уникнути виконання зобов`язань за кредитним договором, подаючи численні позови до суду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2019 року відкрито касаційне оскарження та витребувано справо.

У липні 2019 року матеріали цивільної справи № 604/1210/18 надійшли до Верховного Суду.

15 липня 2019 року матеріали цивільної справи передані судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Судами встановлено, що 30 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «Приватбанк» укладено договір іпотеки, за яким було передано в іпотеку житловий будинок, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

На момент укладення між сторонами договору іпотеки право власності на іпотечне майно було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору дарування житлового будинку від 18 серпня 2007 року.

Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області у справі №604/37/17 від 14 червня 2018 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_3 до Скалатської міської ради Підволочиського району Тернопільської області, ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та визнання права власності, - задоволено: визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Городницької сільської ради Підволочиського району Тернопільської області №5 від 31 січня 2006 року; визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, будинковолодіння АДРЕСА_1 , яке видано Городницькою сільською радою 13 лютого 2006 року на ім`я ОСОБА_5 ; визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 право власності на 1/5 частку (за кожною) будинковолодіння АДРЕСА_1 .

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №132778051 від 31 липня 2018 року вбачається, що за позивачем зареєстровано на праві приватної спільної часткової власності 1/5 частка житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі рішення Підволочиського районного суду №604/37/17 від 14 червня 2018 року.

18 вересня 2018 року рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області у справі № 604/876/18 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання недійним договору дарування, - задоволено: визнано недійсним договір дарування житлового будинку, укладений 18 серпня 2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Підволочиського районного нотаріального округу Матійчик А. В., 18 серпня 2007 року за реєстровим № 2027 та зареєстрований Підволочиським районним бюро технічної інвентаризації 20 серпня 2007 року. Рішення вступило в законну силу 18 жовтня 2018 року.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на момент укладення договору іпотеки не було порушено положення статті 5 Закону України «Про іпотеку», майно було передано в іпотеку власником майна, яке у відповідності до вимог чинного законодавства було зареєстровано ним,відповідає обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права.

Однак, колегія суддів Верховного суду з таким висновком не погоджується за таких підстав.

На підставі частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про іпотеку», у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Згідно зі ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою.

Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України «Про іпотеку», у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачали, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 205 ЦК України.

Саме таких висновків дійшов Верховний Суд України, в постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, які підтримала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Судами встановлено, що позивач є власником 1/5 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .

Отже, укладення договору іпотеки без згоди співвласника є підставою для визнання його недійсним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України підставою для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування судами норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права, що є підставами для її скасування, а суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, але помилився щодо мотивів такого задоволення.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції змінити.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 30 травня 2019 рокускасувати.

Рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 20 лютого 2019 року, змінити, виклавши його резолютивну частину в редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Тернопільського апеляційного суду від 30 травня 2019 рокувтрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук