Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 09.04.2019 року у справі №496/2215/17

Постанова

Іменем України

10 лютого 2021 року

місто Київ

справа № 496/2215/17

провадження № 61-6155св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В.

В.,

учасники справи:

позивач - Військова частина А2800,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Військової частини А2800 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 19 лютого 2018 року у складі судді Пендюри Л. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Черевка П. М., Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У липні Військова частина А 2800 (далі - ВЧ А2800, військова частина) звернулася до суду з позовом, в якому просить виселити відповідачів з будівлі АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення та стягнути судові витрати у справі.

В обґрунтування позову посилалася на те, що в оперативному веденні ВЧ А2800 заходиться будинок АДРЕСА_1, який перебуває на балансі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси

(далі - КЕВ м. Одеси). Під час перевірки встановлено, що у зазначеній будівлі без достатніх на те правових підстав проживають відповідачі, які не є військовослужбовцями військової частини, тому не мають стосунку до військової частини, а, відповідно, й права на проживання у військовому містечку. Будь-які документи, які б підтверджували законність проживання відповідачів у будівлі АДРЕСА_1, відсутні. Крім того, будівля за генеральним планом військового містечка та таблицею експлікації є приміщенням складу і станом на березень 2017 року перебуває у аварійному стані, оскільки ремонтні роботи будівлі не проводилися за відсутності коштів, що підтверджується актом про здійснення перевірки стану земельних ділянок та законності використання цих ділянок від 29 березня 2017 року. Нежитлова будівля, в якій проживають відповідачі, є об'єктом підвищеної небезпеки і потенційно небезпечною для життя.

02 червня 2017 року представником юридичної групи військової частини у присутності двох свідків відповідачці ОСОБА_1 вручено лист-попередження з вимогою добровільного залишення аварійної будівлі № 49, але будь-яких відповідних дій зі сторони відповідачів не вчинено, що стало підставою для звернення ВЧ А2800 з цим позовом до суду.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідачі позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 19 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що відповідачі вселилися у спірну будівлю з дозволу командира військової частини А 3714 (на час розгляду справи - ВЧ А 2800) ще у 1981 році, що сторонами не оспорювалося, а тому доказуванню не підлягає. Відповідно до довідки Хлібодарської селищної ради Біляївського району Одеської області від 21 серпня 2017 року № 1022 ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 Хлібодарською селищною радою житлом не забезпечувалися.

Судами застосовано практику Європейського суду з прав людини

(далі - ЄСПЛ), зокрема рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року (заява № 30856/03) щодо врахування принципу співмірності та справедливості. Втручання у право на повагу до житла відповідачів має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.

Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин із іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла. Виселення відповідачів зі спірної будівлі, яка є нині для них єдиним житлом, становитиме для них надмірний тягар, зробить їх безпритульними та порушить їх конституційне право на повагу до житла, а також вплине на їх приватне та сімейне життя, їх права та законні інтереси.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у березні 2019 року, позивач просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що суди неналежним чином застосували норми матеріального права, не врахували, що у відповідачів відсутній правовстановлюючий документ, який би надавав їм право на користування спірним приміщенням. Відповідачі самовільно зайняли приміщення, проживають в ньому без достатніх правових підстав, а тому суди зробили помилкові висновки про наявність підстав для відмови у позові. Наявність реєстрації місця проживання відповідачів за адресою військового містечка не підтверджує право власності на спірне майно. Будівля за генеральним планом військового містечка та таблицею експлікації обліковується як склад і станом на березень 2017 року перебуває у аварійному стані, оскільки будь-які ремонтні роботи у будівлі не проводилися за відсутності коштів, що підтверджується актом про здійснення перевірки стану земельних ділянок та законності використання цих ділянок від 29 березня 2017 року. Нежитлова будівля, в якій проживають відповідачі, є об'єктом підвищеної небезпеки і є потенційно небезпечною для життя.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 10 липня 2019 року відкрито касаційне провадження.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law21~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law22~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law23~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law24~.

За частиною 1 статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що в оперативному управлінні позивача заходиться будинок АДРЕСА_1, який перебуває на балансі КЕВ м. Одеси.

Відповідно до акта прийому-передачі казармено-житлового фонду, комунальних споруд і обладнання, квартирного майна і території військового містечка № 6 "Дальник-6" від 30 вересня 2005 року військова частина А 3714 здала, а ВЧ А 2800 прийняла технічну документацію на казармено-житловий фонд, комунальні споруди та інше.

Судами встановлено, що позивач не надав правовстановлюючого документу на спірну будівлю, на підставі якого можна встановити, на чиєму балансі знаходиться спірне приміщення, його правовий статус.

Як визнали встановленим суди, ОСОБА_1 заселилася в будівлю АДРЕСА_1 у 1981 році разом зі своїм чоловіком ОСОБА_5, який проходив понадстрокову військову службу у військовій частині А 3714 (на час розгляду справи ВЧ А 2800), та синами з дозволу командира військової частини А 3714.

Відповідно до акта перевірки стану земельних ділянок, розташованих у військовому містечку "Дальник-6" від 29 березня 2017 року, у будівлі № 49, яка відповідно до таблиці експлікації зазначена як склад 1953 року, загальною площею 118,00 кв. м, з 1981 року проживає громадянка ОСОБА_1 з родиною згідно з дозволом командира ВЧ А 3714 (раніше ВЧ 55739, А 4139).

Згідно з довідкою (виписки з домової книги про склад сім'ї та прописки) Хлібодарської селищної ради Біляївського району Одеської області від 08 червня 2017 року № 687 ОСОБА_1 постійно мешкає та зареєстрована у АДРЕСА_2.

Особистий рахунок відкритий на ОСОБА_1. Будинок обладнаний таким чином: є вода, світло, опалення пічне. На цьому житлі зареєстровані та мешкають 3 особи: ОСОБА_1, дата реєстрації 27 червня 1981 року; ОСОБА_2, дата реєстрації 20 серпня 1991 року; ОСОБА_3, дата реєстрації 06 вересня 1997 року.

Факт реєстрації (прописки) відповідачів у військовій частині також підтверджується відомостями їх паспортів громадянина.

Крім цього, особові рахунки за комунальними послугами відкрито на ім'я ОСОБА_1 та нею оплачуються, про що свідчать документи щодо особових рахунків та квитанцій.

Встановлено, що чоловік ОСОБА_1 був військовослужбовцем, помер ІНФОРМАЦІЯ_1 на території військової частини, причина смерті - утоплення у воді, про що свідчить свідоцтво про смерть, серії НОМЕР_2.

У 2004 році відповідачка, як вдова колишнього військовослужбовця, зверталася до командування ВЧ А 4139 з проханням зарахувати її на квартирний облік, у зв'язку з чим командир частини направив на адресу командира ВЧ А 0152 та голови житлової комісії ВЧ А 0152 її клопотання.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Конституція України в частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з частиною 1 та 2 статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

За правилами частин 1 -3 статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частин 1 -3 статті 132 ЖК Української РСР, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 125 ЖК Української РСР, не може бути виселено:

- осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв'язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім'ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби; сім'ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов'язків;

- осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

- осіб, що звільнені з посади, у зв'язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

- осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

- пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім'ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України;

- одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Це право охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири

(рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У §§ 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, § 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, § 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, § 56, ECHR 2009-..).

Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, § 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, § 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини"

(Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, § 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", § 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, § 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, § 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Позивач не аргументував й не довів ані легітимну мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, ані співмірність застосування такого виселення відповідній меті. За усіх обставин цієї справи, зокрема врахувавши надзвичайну тривалість зв'язку відповідачів зі спірним приміщенням як єдиним їх житло, обґрунтування пропорційності виселення ЄСПЛ вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis "Dakus v. Ukraine", № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ, від 14 грудня 2017 року).

Установивши, що ОСОБА_1 разом із померлим чоловіком, який був військовослужбовцем вселилися у спірне приміщення з дозволу командира військової частини, відповідачі постійно проживають у ньому та зареєстровані за його адресою, не мають іншого житла на момент подання позову про виселення, суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що відповідачі мають достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є їх єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Істотними обставинами, що впливають на оцінку законності оскаржуваних рішень є те, що відповідачі проживають у займаному приміщенні з 1981 року, тобто майже 40 років і протягом цього періоду військова частина не мала заперечень з приводу зайняття відповідачами цього приміщення.

Крім того, позивач не довів і судами не встановлено, що у відповідачів наявне інше житло, у якому вони можуть проживати.

Ураховуючи викладене, правильними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій справі.

Доводи касаційної скарги щодо того, що відповідачам не належить право власності на спірне приміщення, не доводить незаконності оскаржуваних рішень, оскільки, як вже зазначено, загальний захист від втручання у право мирного володіння майном поширюється також і на наймачів.

Посилання заявника на аварійний стан приміщення, у якому проживають відповідачі, Верховний Суд також не визнає обґрунтованими, оскільки, як зазначено судами, документи, які надані на підтвердження доводів аварійного стану приміщення, не підтверджують зазначених обставин, оскільки вони складені військовослужбовцями, але відомостей, що вони є спеціалістами в галузі будівництва та мають право давати такі висновки, відсутні.

Доводи касаційної скарги у цілому зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваним судовим рішенням, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.

Таким чином, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини 3 статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Військової частини А2800 залишити без задоволення.

Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 19 лютого 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко