Постанова

іменем України

14 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 183/10059/13-ц

провадження № 61-4591 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

представник відповідача - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2016 року у складі судді Парфьонова Д. О. та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Прозорової М. Л., Максюти Ж. І., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про розподіл спільного майна, який уточнила у процесі розгляду справи, і остаточно просила стягнути з відповідача на її користь вартість 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, яка становить 50 350 грн, 1/2 частини сплаченого кредиту за автомобіль «Хюндай Сантафе» у розмірі 104 000 грн, 1/2 частину вартості автомобіля «Мерседес-Бенц» моделі «Віто ІІІ», яка складає 95 081 грн та 1/2 частину вартості оргтехніки і обладнання у розмірі 15 395 грн, а всього просила стягнути 264 826 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, посилалася на те, що з 2002 року проживала з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу, разом вели спільне господарство, а отримані доходи витрачали на сім'ю. За час спільного проживання відповідач тривалий час не працював, а вона фактично утримувала його, оскільки працювала на декількох роботах одночасно, отримувала значну заробітну плату, а також займалася підприємницькою діяльністю, від якої отримувала значні прибутки. У вересні 2012 року фактичні шлюбні відносини між нею та відповідачем було припинено. За спільні кошти ними було придбано вищевказане нерухоме та рухоме майно, а також оргтехніку та обладнання на загальну суму 529 652 грн 03 коп. Квартиру та автомобілі за їх спільною домовленістю було оформлено на відповідача. Після припинення фактичних шлюбних відносин відповідач привласнив спільно набуте майно та не сплатив їй грошову компенсацію. Посилаючись на викладене, просила задовольнити позов.

Відповідач заперечив проти позову, зазначивши, що доводи позивачки щодо їх спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу не відповідають дійсності та є надуманими. З моменту укладення кредитного договору і до часу розгляду справи в суді він самостійно за власні кошти виконував зобов'язання за цим договором. Позивач не довела витрачання нею коштів, які вона просить стягнути. Тому просив відмовити в задоволенні позову.

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля «Mersedes-Benz» модель «Vito ІІІ», темно-червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1, 2008 року випуску, номер шасі (кузова, рами) VIN-НОМЕР_3, НОМЕР_4.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину цього автомобіля. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 950 грн 81 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на придбане відповідачем в період з січня 2004 року по вересень 2012 року майно поширюється режим спільної власності подружжя. Придбання відповідачем автомобіля «Mersedes-Benz» здійснено під час його спільного проживання з позивачем. Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні позову в частині стягнення на її користь вартості 1/2 частини спірної квартири, місцевий суд виходив з того, що вказана квартира набута до 1 січня 2004 року, а тому без встановлення факту створення сторонами спільної часткової власності на неї та визначення ступеня участі в цьому працею й коштами позивачки за нею не може бути визнано право власності на цю квартиру або стягнуто компенсацію її вартості. Відмова у задоволенні позову в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину побутової техніки та 1/2 частину сплаченого кредиту за автомобіль «Хюндай Сантафе» обґрунтована відсутністю належних доказів, які б свідчили про наявність цього майна у відповідача. Також позивачкою не надано доказів на підтвердження того, що для погашення заборгованості відповідача за кредитним договором витрачалися спільні кошти подружжя.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2016 року апеляційній скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2016 року в частині визнання за ОСОБА_1 та за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частину автомобіля «Mersedes-Benz» модель «Vito ІІІ», темно-червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1, 2008 року випуску та в частині відмови у стягненні вартості сплаченого кредиту за автомобіль «HYUNDAY SANTA FE», реєстраційний номер НОМЕР_2, 2011 року випуску скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 В іншій частині рішення залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване безпідставністю позовних вимог ОСОБА_1

У грудні 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі розглянули її позовні вимоги, в окремих випадках неправильно витлумачили норми права та не взяли до уваги пункти 2, 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», не надали належної оцінки показанням свідків та довідці квартального комітету від 26 листопада 2013 року, якими підтверджується факт проживання її з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Цей факт також встановлено рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 грудня 2014 року у справі № 182/39/80/14, а тому він не підлягає доказуванню. Крім того, апеляційний суд у своєму рішення вказав про факт її проживання з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу з січня 2004 року по 25 липня 2008 року, однак це не відповідає дійсності, оскільки вона жодного разу не зазначала вказані дати.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 22 червня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

23 січня 2018 року справу № 183/10059/13-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надійшло відзивів на касаційну скаргу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незмінній частині та рішення апеляційного суду - залишенню без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржувані судові рішення у вказаних частинах відповідають вимогам статей 213, 214, 315 ЦПК України 2004 року (у редакції станом на час їх ухвалення) щодо законності та обґрунтованості.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 26 грудня 1992 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4

26 грудня 2003 року укладено договір обміну квартир, за яким ОСОБА_3 обміняв належну йому на підставі рішення Новомосковського суду від 25 листопада 2003 року квартиру АДРЕСА_2 з доплатою в розмірі 15 316 грн на належну ОСОБА_6 на праві власності квартиру АДРЕСА_1, в якій він зареєстрований з 25 червня 2004 року. Право власності на 1/2 частину цієї квартири просила визнати за собою позивач.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктом 1 розділу VII «Прикінцеві положення» Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 1 січня 2004 року.

Статтями 16, 17 Закону України «Про власність» та статтею 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, який був чинний до 1 січня 2004 року, спільною сумісною власністю визнавалося майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю). В інших випадках спільна власність громадян визнавалася частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їхніх часток, то розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-66цс13.

Відповідно до частини першої статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або у будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 СК України щодо права спільної сумісної власності подружжя.

У пункті 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що при застосуванні статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача на її користь вартості 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, що була придбана до 2004 року, суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, врахувавши наведену правову позицію Верховного Суду України та повно і об'єктивно встановивши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку, що до вказаних вимог не можуть застосовуватися положення ЦК України та вимоги статей 62, 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України) щодо спільної сумісної власності, оскільки без встановлення факту створення сторонами спільної часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі у цьому працею й коштами позивача не можна визнати за нею право власності на квартиру та/або стягнути компенсацію вартості її частки.

Відмова у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача 1/2 частини вартості побутової техніки та інших товарів у розмірі 15 395 грн судом першої інстанції обґрунтована тим, що позивач не довела факт наявності цього майна у відповідача на час розгляду справи.

Такі висновки судів попередніх інстанцій відповідають положенням статей 10, 60 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, згідно з якими кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Судом також встановлено, що 20 вересня 2011 року відповідачем придбано у власність транспортний засіб «HYUNDAY SANTA FE», реєстраційний номер НОМЕР_2, 2011 року випуску.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_3 1/2 частини сплаченого кредиту за вказаний автомобіль, суд першої інстанції виходив з того, що автомобіль був придбаний за кредитні кошти, отримані відповідачем у банку 20 вересня 2011 року в сумі 235 900 грн на строк до 20 червня 2015 року. При цьому автомобіль був переданий у заставу банку. У нотаріально посвідченій заяві ОСОБА_3 зазначав про придбання ним автомобіля в особисту власність та про відсутність у нього шлюбних відносин з третіми особами. Станом на 24 березня 2014 року поточна заборгованість відповідача перед банком за кредитним договором становила 51 495,36 грн., прострочена заборгованість була відсутня. Доказів оскарження кредитного договору та погашення заборгованості за ним спільними коштами сторін відповідач суду не надала.

08 червня 2012 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на автомобіль «Mersedes-Benz» модель «Vito ІІІ», темно-червоного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1, 2008 року випуску.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_3 1/2 вартості вказаного автомобіля і визнаючи за кожною із сторін право власності на 1/2 його частину, суд першої інстанції виходив з того, що придбання відповідачем даного автомобіля здійснено під час його спільного проживання з позивачем, а також з того, що за правилами частини п'ятої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Оскільки такі дії не були вчинені, а неподільна річ не можу бути реально поділена між сторонами, судом визнано ідеальні частки сторін у спірному автомобілі і залишено його у спільній частковій власності.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у стягненні 1/2 частини вартості сплаченого кредиту за автомобіль «HYUNDAY SANTA FE» та в частині визнання за ОСОБА_1 і ОСОБА_3 права власності на 1/2 частини автомобіля «Mersedes-Benz» і ухвалюючи в цих частинах нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що відповідач не визнавав факт проживання однією сім'єю та ведення спільного господарства з позивачкою, а останньою такий факт не доведено.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини другої статті 256 ЦПК України та роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, розглядаються в судовому порядку, коли чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх установлення. Оскільки факт проживання позивача і відповідача однією сім'єю без реєстрації шлюбу судом не встановлено, то відсутні правові підстави для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1

Таким чином, розглядаючи справу, апеляційний суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215, 303, 304, 316 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 грудня 2014 року підтверджено факт проживання сторін однією сім'єю та ведення спільного господарства у період з 2002 року по 2012 року, не заслуговують на увагу, оскільки цим рішенням факт проживання позивача і відповідача однією сім'єю без шлюбу не встановлювався, а суд, розглядаючи позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про захист честі, гідності та ділової репутації, в мотивувальній частині свого рішення вказав, що сама ОСОБА_1 зазначила, а свідок ОСОБА_7 підтвердила, що сторони перебували тривалий час у фактичних шлюбних стосунках, що не є встановленням факту.

Також безпідставними є доводи касаційної скарги щодо помилкового зазначення апеляційним судом періоду проживання сторін однією сім'єю без шлюбу з 2004 року по 25 липня 2007 року. Насправді ж у мотивувальній частині рішення суду апеляційної інстанції вказано, що факт проживання позивача і відповідача судом не встановлено.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків апеляційного суду і не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, то касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2016 року у незміненій частині та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник С. О. Погрібний