Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.11.2019 року у справі №345/1241/19

Постанова

Іменем України

29 липня2020 року

м. Київ

справа № 345/1241/19

провадження № 61-20383св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю.,Калараша А. А., Штелик С.

П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 04 липня 2019 року в складі судді Якиміва Р. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Матківського Р. Й., Василишин Л. В., Максюти І. О.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що позивачка є власником квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира).

У вказаній квартирі зареєстрована також відповідачка ОСОБА_2. Крім неї зареєстровані також внучка ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та двоє правнуків ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, які є членами її родини.

Відповідачка не проживає в квартирі, не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі не має, квартирою не цікавиться з 2016 року. Реєстрація відповідачки у квартирі порушує законні права позивачки, а також інтереси її правнуків, над якими за рішенням виконавчого комітету Калуської міської ради від 29 червня 2016 року вона здійснює опіку. Подальше спільне проживання з відповідачкою в житловому будинку в силу неприязних стосунків вважає неможливим, а добровільно відповідачка знятись з реєстрації відмовляється.

Посилаючись на викладене, позивачка просила суд позбавити ОСОБА_2 права користування спірною квартирою, зобов'язати орган реєстрації зняти її з реєстрації у даній квартирі.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 04 липня 2019 року позов задоволено частково. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 без надання іншого жилого приміщення.

У задоволенні позовної вимоги про зобов'язання органу реєстрації місця проживання зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку - відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не є членом сім'ї позивача, жодних угод між сторонами щодо порядку користування спірним житлом укладено не було, тому власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Відмовляючи у задоволенні позовних в частині зобов'язання Органу реєстрації місця проживання зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку, суд виходив з того, що дані вимоги відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не підлягає під юрисдикцію суду щодо розгляду цивільних справ.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 04 липня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що право позивачки на позбавлення відповідачки права користування квартирою, з якою не пов'язана родинними відносинами, є абсолютним та суд першої інстанції правильно захистив її законні права та інтереси, як власника квартири та опікуна обидвох малолітніх дітей. Також судом враховано, що позивачка є власником спірної квартири, а реєстрація відповідачки у квартирі створює позивачці перешкоди у користуванні житлом, вона фактично у квартирі не проживає з 2016 року, перешкоджає оформити субсидію, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідачки.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

11 листопада 2019 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 04 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, необґрунтованими, ухваленні з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи, судами неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи.

Зазначає, що жоден з її доводів не був врахований, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та задовольнив позовну вимогу не тим способом, яким просила позивачка, оскільки остання просила суд позбавити ОСОБА_2 права користування квартирою, а не виселити.

Судами не враховано, що позивач не надав доказів щодо створення їй перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою, оскільки єдині підстави для виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення прописані у статті 116 ЖК України. В даному випадку виселення ОСОБА_2 з квартири без надання іншого житлового приміщення, яке на час розгляду справи перебуває у власності ОСОБА_1, не відповідає "нагальній суспільній необхідності" та є неспівмірним із переслідуваною метою позивача. Крім цього, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а і "необхідним у демократичному суспільстві".

Твердження судів про те, що відповідач не є членом сім'ї позивача вважає хибним.

З 1986 року сторони разом проживають однією сім'єю, ведуть спільне господарство, мають спільний бюджет. Спільно брали участь в оплаті витрат за утримання житла, набували предмети домашнього побуту і продукти харчування. Сімейний бюджет складався із заробітної плати ОСОБА_2 і доходів родини. Також ОСОБА_2 виконує обов'язки опікуна (піклувальника) внучки позивачки ОСОБА_7, яка проживала разом з ними у спірній квартирі. Крім того, ОСОБА_1 заповідала відповідачці спірну квартиру на випадок її смерті.

Судами не враховано, що зібрані позивачем докази вже були предметом розгляду по справі про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Також судами не з'ясовані обставини справи щодо свідомого введення в оману суду позивачем, вказуючи в позові, що вона не чинить перешкод у користуванні квартирою. Першочерговою перешкодою проживання в квартирі є зміна замків, що перешкоджає у користуванні квартирою. ОСОБА_2 не має змоги користуватися квартирою та в ній проживати через неприязні стосунки ОСОБА_1.

Позивач знущається над нею, піднімала на неї руку, не впускає до будинку, уникає зустрічей та ігнорує її намагання потрапити у квартиру. Підтвердженням наведеного є заява, подана до Калуського відділу поліції ГУ НП в Івано-Франківській області.

Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій в частині виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення. В іншій частині оскаржувані судові рішення не оскаржуються, а тому судом касаційної інстанції відповідно до правил частини 1 статті 400 ЦПК України, предметом касаційного перегляду не є.

Доводи інших учасників справи

11 грудня2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в яких вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Також зазначає, що заповіт на який посилається відповідачка скасовано, та складений новий заповіт 12 серпня 2019 року, відповідно до якого позивач заповіла все належне їй майно, на випадок її смерті ОСОБА_6 та ОСОБА_5. Тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області.

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року справу призначено до розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ТРЕТЬОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 04 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення не в повній мірі відповідають зазначеним вимогам закону.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно свідоцтва на право власності від 26 грудня 2002 року та інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна позивачу ОСОБА_1 на праві особистої власності належить спірна квартира (а. с. 5-6).

Відповідно до довідки про склад сім'ї, виданої ЦНАП Калуської міської ради від 27 лютого 2019 року у спірній квартирі зареєстровані позивач ОСОБА_1, відповідач ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 (а. с. 7).

Згідно акту КП "ЖЕО № 1" від 12 листопада 2018 року ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі з 2016 року (а. с.12).

Рішення Калуського міськрайонного суду від 21 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовлено з підстав застосування позивачем статті 405 ЦК України та статей 150, 156 ЖК України, які регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї, а відповідачка з огляду на норми статті 3 СК України не може вважатися членом сім'ї позивачки.

Актами обстеження матеріально-побутових умов сім'ї від 30 жовтня 2017 року, від 28 травня 2018 року, від 01 листопада 2018 року, від 04 березня 2019 року та актом від 12 листопада 2018 року підтверджено, що сім'я позивачки проживає у однокімнатній квартирі, до її складу входять двоє малолітніх дітей, мати яких ще не повернулась з місць позбавлення волі, відповідачка ОСОБА_2 у квартирі зареєстрована, але не проживає з 2016 року (а. с. 8-12).

Відповідно до витягу з рішення Виконавчого комітету Калуської міської ради позивач ОСОБА_1 є опікуном малолітніх ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, у зв'язку із тим, що мати дітей ОСОБА_4 перебуває під вартою у СІЗО № 13 у ДПС України у місті Києві, а батько дітей ОСОБА_8 утримувався під вартою. Зобов'язано ОСОБА_1 зберегти право на житло, тобто однокімнатну квартиру, у якій вони проживають, за малолітніми до досягнення ними повноліття (а. с. 13).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

У відповідності до положень статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права.

Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов).

Задовольняючі частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач не є членом сім'ї позивача, жодних угод між сторонами щодо порядку користування спірним житлом укладено не було, тому власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Також судами вірно було враховано, що позивачка є власником спірної квартири, а реєстрація відповідачки у квартирі створює позивачці перешкоди у користуванні житлом, вона фактично у квартирі не проживає з 2016 року, перешкоджає оформити субсидію.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, оскільки вони є правильними та обґрунтованими.

Разом з тим, Верховний суд не може погодитись з висновками судів у частині того, що належним способом захисту за встановлених судами фактичних обставин справи є виселення відповідачки зі спірної квартири.

Згідно частини 1 статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом зазначених норм права власник, за наявності для того законних підстав, має право вимагати усунення порушень свого права на житлове приміщення будь яким шляхом, зокрема як шляхом виселення осіб, що проживають у цьому приміщення так і шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування цим приміщенням, якщо такі особи не проживають, а також шляхом зняття їх з реєстрації у цьому приміщенні.

Разом з тим, способи захисту порушеного права визначаються статтею 16 ЦК України або іншим законом тощо.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що ОСОБА_2, будучи зареєстрованою у квартирі позивачки, порушує її законні права та інтереси підопічних малолітніх дітей на вільне проживання та користування власною однокімнатною квартирою загальною площею 34,5 кв. м та 17,8 кв. м Позивачка змушена сплачувати комунальні послуги за відповідачку та втратила право на субсидію та просила суд позбавити ОСОБА_2 права користування спірною квартирою, зобов'язати орган реєстрації зняти її з реєстрації у даній квартирі.

Судами встановлено, що спірна квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_1.

Як вбачається з акту КП "ЖЕО № 1" від 12 листопада 2018 року, ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі з 2016 року.

Виселення осіб з житлового приміщення, а також виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення здійснюється з підстав норм ЖК УРСР, зокрема статті 109 та 116 зазначеного Кодексу та інших, а також з підстав усунення власнику перешкод у користуванні житлової площею шляхом виселення (стаття 391 ЦК України у поєднанні зі статтями 109, 116 ЖК УРСР))

При цьому застосування норм цивільного права як підстав для захисту права власності та норм житлового права як способу такого захист не є взаємовиключенням.

Однак, за змістом норм ЖК УРСР щодо виселення, такий спосіб захисту застосовується за наявності осіб, які проживають у спірному приміщенні, тоді як усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою що витратила право користування може бути тоді коли особа не проживає у спірному приміщенні.

У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном у випадку, коли особа не проживає у спірному житловому приміщенні, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим вимогу про визнання особи такою, що втратила право користування.

Оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачка не проживає у спірній квартирі з 2016 року, то її виселення не є належним способом захисту порушеного права позивачки на користування своєю власністю, та за встановлених судами фактичних обставин справи такий спосіб захисту є помилковим.

Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанції правильно встановлені фактичні обставини справи, однак неправильно застосовані норми матеріального права, а тому відповідно до положень статті 412 ЦПК України судові рішення в частині виселення ОСОБА_2 зі спірною квартири без надання іншого жилого приміщення підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про визнання відповідачку такою, що втратила право користування спірною квартирою.

Так, вирішуючи питання можливості захисту порушеного права позивачки у спосіб, а саме шляхом визнання відповідачку такою, що втратила право користування спірною квартирою, суд касаційної інстанції виходить з наступного.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Крім того, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

Згідно із частиною 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Враховуючи те, що позивач є одноосібним власником спірної однокімнатної квартири, є пенсіонеркою та є опікуном двох малолітніх дітей - ОСОБА_5 та ОСОБА_6, а реєстрація відповідачки у спірній квартирі створює позивачці перешкоди у користуванні житлом, а також враховуючи те, що відповідачка у спірній квартирі з 2016 року не проживає, а проживає у своєї дочки, то задовольняючи позовні вимоги в частині усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом позбавлення ОСОБА_2 права користування спірною квартирою, не буде порушено справедливого балансу між інтересами осіб - учасників справи, оскільки відбулось у відповідності до закону, яким визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди дійшли до помилкових висновків про те, що відповідачка не є членом сім'ї позивачки, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки є необґрунтованими та безпідставними, та спростовується матеріалами справи, зокрема рішенням Калуського міськрайонного суду від 21 лютого 2019 року, яким встановлено, що відповідачка з огляду на норми статті 3 СК України не може вважатися членом сім'ї позивачки. Відповідачка ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції належних і допустимих доказів того, що вони з позивачкою пов'язані спільним побутом та мають взаємні права й обов'язки осіб, які об'єдналися для спільного проживання не надала.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачка чинить перешкоди відповідачці у проживанні у спірній квартирі є неприйнятними, оскільки не підтвердженні належними та допустимими доказами, а посилання на заяву, подану ОСОБА_2 до Калуського відділу поліції ГУ НП в Івано-Франківській області, як на доказ підтвердження наведеного є безпідставним, оскільки зазначена заява була подана до відділу поліції після подання позову ОСОБА_1.

Згідно з статтею 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позовних вимог шляхом виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири, та прийняти в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити частково, визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірною квартирою.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 04 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року в частині виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1, та належить на праві власності ОСОБА_1, без надання іншого жилого приміщення, - скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належній їй на праві власності квартирі, шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1, та належить на праві власності ОСОБА_1.

В іншій частині рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 04 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді: Є. В. Петров

А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

С. П. Штелик