Постанова

Іменем України

12 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 442/7505/14-ц

провадження № 61-4536св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М. , Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Білоган ІринаМирославівна, Реєстраційна служба Дрогобицького міськрайонного управління юстиції у Львівській області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Львівської області від 18 квітня 2016 року у складі суддів: Гірник Т. А., Бакуса В. Я., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

В жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Білоган І. М., Реєстраційна служба Дрогобицького міськрайонного управління юстиції у Львівській області про визнання недійсним спадкового договору, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно та виселення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача - ОСОБА_5, 1941 року народження, яка проживала в АДРЕСА_1. ОСОБА_5 належала 1/2 ідеальна частка житлового будинку по АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті її чоловіка ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.

ОСОБА_1, як єдиний спадкоємець по закону після смерті своєї матері, звернувся до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, для того щоб оформити свої права на спадкове майно, зокрема на 1/2 частку житлового будинку та земельну ділянку біля будинку, однак приватний нотаріус його проінформувала про те, в що реєстрі є зареєстрований спадковий договір, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Про укладення вказаного спадкового договору йому не було нічого відомо і спадковий договір є способом привласнити чуже майно, яке б мало належати йому як спадкоємцеві, а не відповідачу. Вважав, що оспорюваний спадковий договір, який укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не відповідає вимогам закону, укладений без наміру створення правових наслідків, під впливом обману, тому є всі підстави для визнання його недійсним на підставі статей 229 та 230 ЦК України. Також вказував, що необхідно виселити відповідача ОСОБА_4, оскільки остання самовільно зламала існуючі замки у будинку, встановила свої та вселилася у будинок.

Позивач просив: визнати недійсним спадковий договір від 24 липня 2013 року укладений між ОСОБА_7 (відчужувач) та ОСОБА_4 (набувач); скасувати державну реєстрацію права власності на ? частку в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1; виселити відповідача ОСОБА_4 із житлового будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_1

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 11 листопада 2015 року в складі судді: Гарасимків Л. І. в задоволені позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони спадкового договору підтвердили, що текст договору прочитаний ними особисто; кожна з них однаково розуміє значення, умови договору та його правові наслідки, які відповідають їх дійсним намірам та реальній домовленості; питань, які б залишилися нез'ясованими і незрозумілими для них, а також заперечень щодо кожної з умов договору, у сторін немає, про що свідчать їх особисті підписи на договорі. ОСОБА_5 на психічні розлади не хворіла, була грамотною, освіченою та розумною людиною, в минулому працювала начальником відділу кадрів. Позивач жодних належних та допустимих доказів на підтвердження підстав недійсності не надав. Крім того воля ОСОБА_5 на укладення спадкового договору на користь відповідача підтверджується документами, які містяться в матеріалах справи. ОСОБА_5 скористалася своїм правом, яке передбачене статті 361 ЦК України, де зазначено, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності, відчуживши ? частку в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 18 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 11 листопада 2015 року скасовано. Визнано недійсним спадковий договір від 24 липня 2013 року, укладений між ОСОБА_5 як відчужувачем та ОСОБА_4 як набувачем ? частки права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Білоган І. М. із скасуванням державної реєстрації права власності за ОСОБА_4 на ? ідеальну частку у спільній частковій власності на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 257,7 кв. м, житловою 103,2 з господарськими спорудами (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 98435946106). В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що колегія суддів погодилася з висновками суду першої інстанції в частині спростування позовних вимог позивача про недійсність правочину з мотивів невідповідності такого положенням статті 229 та статті 230 ЦК України, оскільки у цій частині вимоги позивача не є доведеними. Проте оспорюваний правочин є недійсним в цілому з підстав невідповідності його вимогам закону (стаття 203 ЦК України), оскільки за його змістом відчужувач розпорядилась майном, якого фактично не існувало у такому вигляді, який би відповідав правовстановлюючим документам, виданим на особу відчужувача ОСОБА_5 За змістом оспорюваного позивачем спадкового договору, ОСОБА_5 розпорядилась на користь відповідачки частиною будинку. Згідно пункту 1.3 Спадкового договору на користь відповідача відчужувалась 1/2 частина дерев'яного будинку, який в цілому складався з 4-х житлових кімнат та трьох кухонь, загальна площа по будинку становить 156,4 м кв та житлова 68, 2 м. кв. Проте на час посвідчення Спадкового договору на 1/2 частину будинку, такий являв собою цегляну будівлю, загальною площею 257,7 кв. м, житлова 103,2 кв. м.

У травні 2016 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, у якій просить оскаржене рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального права. Суд апеляційної інстанції не вказав, які саме норми було порушено при вчиненні оспорюваного спадкового договору і що виступило підставою для визнання правочину недійсним. Апеляційний суд не врахував те, що ОСОБА_5 скористалась своїм правом, яке передбачене статтею 361 ЦК України і як співвласник розпорядилася своєю часткою у праві спільної часткової власності. Суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги, адже апелянт посилався лише на таку підставу визнання правочину недійсним, як обман.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 18 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

У червні 2016 року ОСОБА_1 надіслав заперечення на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу відхилити та залишити в силі оскаржене рішення.

Заперечення мотивоване тим, що :апеляційний суд вказав конкретні норми порушені відповідачем; суд апеляційної інстанції не вийшов за межі позовних вимог; оспорюваний договір порушує частину першу статті 317 ЦК України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 01 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 24 липня 2013 року між ОСОБА_7 (відчужувач) та ОСОБА_4 (набувач) укладений спадковий договір, який посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Білоган І. М., зареєстрований в реєстрі за № 415.

У пункті 1.1 спадкового договору від 24 липня 2013 року передбачено, що набувач зобов'язується виконувати передбачені в ньому розпорядження відчужувача і в разі його смерті набуває право власності на належну відчужувачеві 1/2 частку в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб'єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов'язків.

Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності

Аналіз статті 361 ЦК України дозволяє зробити висновок, що об'єктом розпорядження співвласника є частка у праві спільної часткової власності, а не частка у майні. Тобто право самостійного розпорядження часткою у праві власності, не тотожне розпорядження частиною майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.

Тлумачення положень глави 90 ЦК України свідчить, що предметом спадкового договору може бути будь-яке майно, що належить відчужувачу. Зазвичай таким майном є саме нерухомість. Проте не виключається домовленості сторін спадкового договору про те, що предметом спадкового договору буде частка у праві спільної часткової власності.

У пункті 1.1 спадкового договору від 24 липня 2013 року сторони домовилися про відчуження саме частки в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1 Тобто предметом оспорюваного договору була частка в праві спільної часткової власності, а не частина будинку.

Апеляційний суд безпідставно ототожнив частку в праві спільної часткової власності із частиною будинку та на цій підставі визнав спадковий договір від 24 липня 2013 року недійсним. Натомість суд першої інстанції зробив правильний висновок, що ОСОБА_5 скористалася своїм правом, яке передбачене статті 361 ЦК України і відчужила ? частку в праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями АДРЕСА_1 і відмовив у задоволенні позову.Натомість апеляційний суд скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

За таких обставин доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що оскаржене рішення апеляційного суду постановлено без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржене рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 18 травня 2016 року у було зупинене виконання рішення апеляційного суду Львівської області від 18 квітня 2016 року до закінчення касаційного провадження.

Оскільки колегія суддів за результатами розгляду касаційної скарги зробила висновок про скасування оскарженого рішення, то підстави для поновлення його виконання, відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 18 квітня 2016 року скасувати.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 11 листопада 2015 року залишити в силі.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення апеляційного суду Львівської області від 18 квітня 2016 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

В. М. Коротун

В. П. Курило