Історія справи

Постанова КЦС ВП від 12.11.2019 року у справі №601/2076/16

Постанова

Іменем України

08 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 601/2076/16-ц

провадження № 61-29772св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство комерційного банку "Приватбанк",

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" на рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 26 липня 2017 року в складі судді Варневич Л. Б. та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 05 жовтня 2017 року в складі колегії суддів: Міщія О.

Я., Ткач З. Є., Шевчук Г. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов обґрунтовано тим, що 05 березня 2012 року ОСОБА_1 уклав з банком кредитний договір № б/н, згідно з яким отримав кредит у розмірі ~money0~ у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

Відповідач своєчасно не виконав умови договору, внаслідок чого утворилась заборгованість за кредитом у сумі ~money1~, яка складається із: ~money2~ заборгованості за кредитом; ~money3~ заборгованості за процентами; ~money4~ заборгованості за пенею та комісією, а також штрафи у розмірі ~money5~ - фіксована частина, ~money6~ - процентна складова, яку позивач просив стягнути з відповідача.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кременецького районного суду Тернопільської області від 26 липня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 05 жовтня 2017 року, в позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що позивач не подав доказів укладення 05 березня 2012 року кредитного договору з ОСОБА_1, надання за цим договором кредитних коштів та існування заборгованості перед банком.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" просить ухвалені в справі судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та направити справу на новий розгляд.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

07 грудня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ КБ "ПриватБанк".

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 червня 2019 року вказану справу призначено судді-доповідачеві Петрову Є. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що згідно з матеріалами справи відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява з Умовами та Правилами надання банківських послуг складає між ним і банком договір, про що свідчить його особистий підпис у заяві.

З моменту підписання фізичною особою заяви між кредитором і позичальником укладено кредитний договір в порядку частини 1 статті 634 ЦК України шляхом приєднання позичальника до запропонованого кредитором договору.

Підписуючи Анкету-заяву відповідач пройшов ідентифікацію у банку, тому повторне заповнення будь-яких Анкет-заяв або підписання інших додаткових документів не вимагалося.

Відповідач не заперечував факт підписання заяви позичальника, тому фактично визнав факт укладення договору на вказаних вище умовах.

Кредитний договір недійсним не визнавався, тому є чинним та породжує права та обов'язки сторін, зокрема обов'язок повернення отриманих кредитних коштів.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно із змістом копії Анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПАТ "ПриватБанк", підписаної відповідачем 05 березня 2012 року, ОСОБА_1 виявив бажання оформити на своє ім'я зарплатну картку, відмітивши відповідне поле в анкеті. ОСОБА_1 не зазначив ніяких відомостей у графі щодо бажаного кредитного ліміту за кредитною картою "Універсальна", а також не просив видати картку Кредитна "Універсальна" (а. с. 7).

Згідно з довідкою про Умови кредитування із використанням кредитки "Універсальна, 55 днів пільгового періоду" кредитні кошти надаються саме на кредитну картку "Універсальна", яку ОСОБА_1 не бажав оформити на своє ім'я, коли звертався до банку із Анкетою-заявою від 05 березня 2012 року (а. с. 8-9).

Відповідно до витягу з Умов і правил надання банківських послуг, затверджених наказом від 06 березня 2010 року № сп-2010-256, долучених позивачем до матеріалів справи, видно, що заява - анкета про надання послуг - це звернення клієнта до банку про відкриття йому банківського рахунку і/або надання йому інших банківських послуг за умовами цих Умов і правил (пункт 1.1.1.33).

Кредитна картка - платіжна картка з установленим кредитним лімітом (пункт 1.1.1.3) Кредит (кредитна лінія, кредитний ліміт) - розмір грошових коштів, наданих банком клієнту на строк, обумовлений в договорі на Умовах платності та повернення (пункт 1.1.1.45). Зобов'язання банку з надання кредитного ліміту згідно заяви виникають з моменту проведення платіжною системою операції до списання з відповідного картрахунку на рахунок кредитного ліміту (пункт
1.1.3.1.5) (а. с. 10-11,15).

Умовами та Правилами надання банківських послуг від 06 березня 2010 року передбачено, що кредитні кошти надаються згідно з заявою клієнта на кредитну картку "Універсальна" із установленим кредитним лімітом.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини 1 статті 3 ЦК України.

Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини 1 статті 3 ЦК України.

Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1 статті 1048 ЦК України).

Частиною 2 статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно із частиною 1 статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом частиною 1 статті 633 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку ПАТ КБ "ПриватБанк").

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі частини 1 статті 1048 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами 1 , 2 статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно із частиною 1 статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до частиною 1 статті 1050 ЦК України.

Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази щодо письмової домовленості сторін про надання відповідачу на підставі Анкети-заяви від 05 березня 2012 року кредитних коштів у розмірі та на умовах, встановлених Умовами і Правилами надання банківських послуг, затверджених наказом відповідача від 06 березня 2010 року, а також обов'язку позичальника повернути кредит та сплатити проценти.

Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_1 отримав кредитну карту 20 вересня 2013 року № НОМЕР_1 з терміном дії до вересня 2016 року, а згідно з довідками ПАТ КБ "ПриватБанк" 20 вересня 2013 року ОСОБА_1 та позивач підписали кредитний договір № б/н від 20 вересня 2013 року, за яким видано вказану кредитну карту та встановлено кредитний ліміт ~money7~, який 21 травня 2014 року зменшено до ~money8~ (а. с. 75,76).

Надання відповідачу кредитних коштів банком 20 вересня 2013 року на підставі кредитного договору від 20 вересня 2013 року вбачається також із розрахунку заборгованості та виписки з рахунку (а. с. 6,80-82).

Згідно із статтями 10, 57, 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Відповідно до статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до статті 11 ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Положення статті 15, 16 ЦК України передбачають право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу до суду.

Вказані статті визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

З огляду на встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини, зокрема відсутність доказів надання кредитних коштів за договором від 05 березня 2012 року, на який посилався позивач, правильним є висновок судів про відмову в позові, з урахуванням розгляду спору в межах заявлених позовних вимог на підставі поданих сторонами доказів.

Доводи касаційної скарги ПАТ КБ "ПриватБанк", які є аналогічними доводам апеляційної скарги, про те, що ОСОБА_1 отримав кредитні кошти на підставі договору приєднання згідно з Заявою-анкетою від 05 березня 2012 року спростовуються встановленими судами першої та апеляційної інстанцій фактичними обставинами.

Випуск кредитної картки від 20 вересня 2013 року із кредитним лімітом ~money9~ та її видача ОСОБА_1 здійснено на підставі укладеного кредитного договору від 20 вересня 2013 року, за яким ОСОБА_1 здійснювалося часткове погашення, за яким позовні вимоги банком не заявлялись.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що банк не позбавлений можливості звернення до суду за вирішенням спору щодо виконання умов укладеного між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 кредитного договору від 20 вересня 2013 року.

З огляду на зазначене, ухвалюючи рішення про відмову в позові, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про безпідставність вимог ПАТ
КБ "ПриватБанк" про звернення стягнення кредитних коштів на підставі Анкети-заяви від 05 березня 2012 року.

Крім цього, варто зазначати, що відмовляючи в позові, суд першої інстанції також посилався на ту обставину, що позивач пропустив позовну давності, про застосування до спірних правовідносин якої заявлено відповідачем. У зв'язку із цим, вбачається, що судом застосовано одночасно дві підстави для відмови в позові: у зв'язку із необґрунтованістю та недоведеністю позовних вимог та у зв'язку зі спливом позовної давності, що є неправильним.

За таких обставин, у випадку, якщо суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів встановить, що право позивача, про захист якого він просить, не порушено, ухвалюється рішення суду про відмову в позові саме на цій підставі, а не через пропуск позовної давності. Однак зазначене не впливає на правильність рішення суду про відмову в позові по суті заявлених позовних вимог.

Згідно із статтею 400 ЦПК України установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, зводяться до переоцінки доказів у справі та незгоди ПАТ "ПриватБанк" із ухваленими у справі судовими рішеннями.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", (CASE OF SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE), рішення від 10 лютого 2010 року).

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" залишити без задоволення.

Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 26 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 05 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

С. Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко