Постанова

Іменем України

30 липня 2021 року

м. Київ

справа № 263/6538/18

провадження № 61-1619св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Крата В. І., Русинчука М. М.,

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Державне підприємство "Донецький експертно-технічний центр Держпраці" Кабінету Міністрів України,

третя особа - директор Державного підприємства "Донецький експертно-технічний центр Держпраці" Кабінету Міністрів України Карнаух Вадим Віталійович,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 жовтня 2019 року в складі судді Музики О. М. та на постанову Донецького апеляційного суду від 19 грудня 2019 року в складі колегії суддів Мальцевої Є. Є., Принцевської В. П., Лопатіної М. Ю.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ДП "Донецький експертно-технічний центр Держпраці" Кабінету Міністрів України (далі - ДП "ДЕТЦ"), третя особа - директор ДП "Донецький експертно-технічний центр Держпраці" Кабінету Міністрів України Карнаух В. В., про визнання дій незаконними, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання внести зміни до трудової книжки.

В обґрунтування позову зазначала, що наказом № 5к від 06 січня 2010 року її було звільнено з роботи в ДП "ДЕТЦ" на підставі пункту 2 частини 1 статті 40 КЗпП України. Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 02 грудня 2011 року, яке набрало законної сили 26 березня 2012 року, визнано недійсним наказ про звільнення ОСОБА_1.

Зазначає, що скасування наказу про звільнення працівника автоматично тягне за собою поновлення на роботі та вирішення питання про сплату середнього заробітку, проте 23 лютого 2018 року керівництво ДП "ДЕТЦ" примусило позивача написати заяву про звільнення з підприємства 26 березня 2012 року за власним бажанням, оскільки, за їх доводами, так правильно з юридичної точки зору. Позивач була схвильована, розгубилася та написала таку заяву, у зв'язку з чим в її трудову книжку внесений запис про звільнення її з посади 26 березня 2012 року за власним бажанням.

Вказану помилку позивач виявила пізніше, оскільки відповідно до пункту 6 статті 40, статті 235 КЗпП України її повинні були поновити на роботі з дати незаконного звільнення, а потім звільнити за власним бажанням з 11 липня 2014 року - таку дату вона визначила з урахуванням настання віку, що дає право на пенсійне утримання. Із жодним наказом про поновлення на роботі та звільнення позивача не було ознайомлено у передбачений законом строк, що є порушенням трудового законодавства.

Позивач написала другу заяву про звільнення її з посади 11 липня 2014 року і надіслала її до ДП "ДЕТЦ", проте директор підприємства на неї не відреагував.

Вказує, що її незаконно звільнили 06 січня 2010 року, що підтверджується судовим рішенням від 02 грудня 2011 року та у подальшому ДП "ДЕТЦ" перешкоджало та не виконувало рішення суду про скасування наказу про звільнення та безпідставно не поновило її на роботі, з якої вона мала намір звільнитися тільки 11 липня 2014 року.

ОСОБА_1, з урахуванням уточнень від 19 листопада 2018 року просить:

- визнати незаконними дії ДП "ДЕТЦ" щодо винесення наказу від 23 лютого 2018 року про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням з 26 березня 2012 року;

- визнати запис у наказі ДП "ДЕТЦ" від 23 лютого 2018 року № 22к у пункті 1 у частині звільнення ОСОБА_1 з посади з 26 березня 2012 року за власним бажанням недійсним та змінити дату звільнення у наказі та у пункті 40 трудової книжки на 10 липня 2014 року;

- стягнути з ДП "ДЕТЦ" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за вимушений прогул з урахуванням індексації з 23 червня 2012 року по 10 липня 2014 року в розмірі 144 002,70 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду 19 грудня 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що наказ ДП "ДЕТЦ № 22к від 23 лютого 2018 року про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням з 26 березня 2012 року не відповідає статті 38 КЗпП України, у зв'язку з чим суд вважав, що позивач звільнена з роботи незаконно та підлягає поновленню на роботі з 23 лютого 2018 року із стягненням на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідач у суді першої інстанції просив відмовити у задоволенні позову з підстав пропуску без поважних причин строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, передбаченого статтею 233 КЗпП України.

Встановивши, що з наказом про звільнення від 23 лютого 2018 року ОСОБА_1 ознайомилася цього ж дня, та виходячи з того, що з 23 лютого 2018 року починається відлік місячного строку на звернення до суду у справах про звільнення, а з позовом ОСОБА_1 звернулася до суду 18 травня 2018 року з пропуском такого строку без поважних причин, суди зробили висновок про відмову в задоволенні позову з цих підстав.

Аргументи учасників справи

У січні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення про задоволення позову. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не визначилися з характером спірних правовідносин та не встановили фактичні обставини справи, у зв'язку з чим дійшли безпідставного висновку про відмову в задоволенні позову.

У вересні 2020 року представник ДП "ДЕТЦ" подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому підприємство просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Вказує, що касаційна скарга ОСОБА_1 не містить у собі аргументів порушення судами норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права.

24 вересня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшло заперечення ОСОБА_1 на відзив ДП "ДЕТЦ", у якому вона вказує на незаконність оскаржених судових рішень та просить задовольнити її касаційну скаргу.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху; надано для усунення недоліків касаційної скарги строк до 01 березня 2020 року, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали

Ухвалами Верховного суду від 04 березня 2020 року, 30 квітня 2020 року, 17 червня 2020 року продовжувався ОСОБА_1 строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини

Суди встановили, що рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 02 грудня 2011 року, яке набрало законної сили 26 березня 2012 року, позов ОСОБА_1 до ДП "ДЕТЦ" про захист трудових прав, стягнення матеріальної та моральної шкоди задоволені частково; визнаний недійсним пункт 1 наказу начальника ДП "ДЕТЦ" від 20 жовтня 2008 року № 245к про оголошення догани ОСОБА_1; визнаний недійсним наказ ДП "ДЕТЦ" від 06 січня 2010 року № 5к про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 2 статті 40 КЗпП України; стягнуто на її користь 300 грн моральної шкоди; у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середньомісячного заробітку відмовлено.

17 квітня 2012 року та 18 травня 2012 року на заяви ОСОБА_1 від 03 квітня 2012 року та від 04 травня 2012 року про поновлення на роботі, виплату середньомісячної заробітної плати, компенсації за заподіяну матеріальну та моральну шкоду підприємство повідомило, що Жовтневим районним судом м. Маріуполя Донецької області 02 грудня 2011 року ухвалено рішення за її позовом, відповідно до якого відмовлено у поновленні ОСОБА_1 на роботі та у задоволенні вимог про виплату середньомісячної заробітної плати, у зв'язку з чим підприємство не має законних підстав для поновлення ОСОБА_1 на роботі та виплату середньомісячного заробітку та будь-яких компенсацій.

24 липня 2012 року на заяву ОСОБА_1 від 16 липня 2012 року підприємство повідомило, що вимоги про поновлення на роботі, виплата середньомісячної заробітної плати за 2 роки та 7 місяців суперечать рішенню Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 02 грудня 2011 року та не підлягають виконанню, оскільки цим судовим рішенням її не поновлено на роботі.

Позивач заявами від 01 липня 2014 року, 22 липня 2015 року, 07 вересня 2015 року, 23 лютого 2016 року, 14 березня 2016 року, 05 липня 2017 року та 16 серпня 2017 року, адресованих до ДП "ДЕТЦ", порушувала питання про видачу наказу відділу кадрів про визнання наказу від 06 січня 2010 року № 5к недійсним та внесення відповідного запису до трудової книжки.

Листом від 05 лютого 2018 року за № 93 ДП "ДЕТЦ" повідомило ОСОБА_1, що з моменту набуття чинності рішенням суду про визнання недійсним наказу про звільнення ОСОБА_1, підприємство повинно було вирішити питання про допуск позивача до роботи лише у випадку, якщо вона сама того бажала, тобто у разі її з'явлення на підприємстві. Отже, після визнання судом недійсним наказу про звільнення право позивача поновити роботу на підприємстві має особистий характер, тому воно не могло бути реалізоване підприємством без волевиявлення ОСОБА_1. У письмових зверненнях ОСОБА_1 вказує, що не бажає з'являтися на підприємство. У зв'язку з цим підприємством перед ОСОБА_1 поставлені питання щодо її наміру реалізовувати свої трудові права щодо відновлення та продовження роботи у ДП "ДЕТЦ ", і щодо часу її явки на підприємство з наданням до ДП "ДЕТЦ" трудової книжки та ОСОБА_1 запропоновано з'явитися на підприємство 23 лютого 2018 року.

Заявою від 23 лютого 2018 року ОСОБА_1 просила звільнити її за власним бажанням 26 березня 2012 року, наказ про звільнення видати 23 лютого 2018 року.

Згідно з наказом ДП "ДЕТЦ" від 23 лютого 2018 року № 21к менеджеру з персоналу ОСОБА_2 наказано внести зміни до трудової книжки ОСОБА_1 в частині визнання недійсним запису № 38 від 06 січня 2010 року про звільнення за пунктом 2 статті 40 КЗпП України у зв'язку з виявленою невідповідністю працівника займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації, що перешкоджає продовженню роботи.

Наказом ДП "ДЕТЦ" від 23 лютого 2018 року № 22к ОСОБА_1, експерта технічного з промислової безпеки Маріупольського комплексного відділу, звільнено 26 березня 2012 року за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України. З наказом ОСОБА_1 ознайомлена 23 лютого 2018 року.

У трудовій книжці позивача вчинений запис 06 січня 2010 року про звільнення за пунктом 2 статті 40 КЗпП України у зв'язку з невідповідністю працівника займаній посаді, внаслідок недостатньої кваліфікації; 23 лютого 2018 року вчинений запис № 39, відповідно до якого запис за № 38 від 06 січня 2010 року є недійсним; 26 березня 2012 року вчинений запис № 40 про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, наказ від 23 лютого 2018 року № 22к.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Гарантії працівників при незаконному звільненні з роботи та порушенні порядку їх звільнення з роботи визначені законодавцем у статті 235 КЗпП України.

Згідно з частиною 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статті 234 КЗпП України, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У статті 234 КЗпП України не передбачений перелік поважних причин для поновлення строку, їх поважність визначається судом в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині 1 статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц зазначено, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статті 234 КЗпП України, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском зазначеного строку.

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про пропуск позивачем встановленого статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду з огляду на те, що копію наказу про звільнення позивач отримала 23 лютого 2018 року, у зв'язку з чим місячний строк звернення до суду з позовом про визнання наказу про звільнення недійсним та зміну дати звільнення сплив 23 березня 2018 року, проте з цим позовом ОСОБА_1 звернулася лише 18 травня 2018 року.

З огляду на те, що позивачу ще в лютому 2018 року було відомо про порушення її прав, приймаючи до уваги відсутність фактів, які б свідчили про існування перешкод для звернення до суду, та те, що ведення листування з відповідачем не може свідчити про існування об'єктивних перешкод для подання нею позову у визначений законодавством строк, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для поновлення пропущеного строку.

Поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду. Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.

Під час розгляду цієї справи позивач не навела поважних причин пропуску строку звернення до суду з відповідним позовом і не підтвердила належними та допустимими доказами їх наявність.

Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 588/1672/18 (провадження № 61-9199св20), від 30 червня 2021 року в справі № 706/397/18 (провадження № 61-20674св19).

Суди надали оцінку причинам пропуску строку звернення позивача до суду, навівши відповідні мотиви. Таким чином, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом із пропуском строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, не порушивши питання про його поновлення. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, а зводяться до незгоди з судовим рішенням.

Згідно частини 2 статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, рішення суду першої та апеляційної інстанції - без змін. Судовий збір за подання касаційної скарги за таких обставин покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 19 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Крат

М. М. Русинчук