Постанова

Іменем України

12 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 461/9584/21

провадження № 61-8344 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Львівський національний університет імені Івана Франка;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на постанову Львівського апеляційного суду від 28 липня 2022 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до Львівського національного університету імені Івана Франка (далі - ЛНУ

ім. Івана Франка) про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за весь час відсторонення.

Позовна заява мотивована тим, що 01 вересня 2021 року вона була прийнята на роботу до ЛНУ ім. Івана Франка на посаду асистента кафедри французької філології факультету іноземних мов. 15 листопада 2021 року нею було отримала наказ ЛНУ ім. Івана Франка від 08 листопада 2021 року № 4603 «Про відсторонення від роботи», згідно з яким її, ОСОБА_1 ,

з 08 листопада 2021 року відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на строк - до отримання першої дози вакцини проти «COVІD-19» або усунення причин, що зумовили відсторонення. Вказаний наказ мотивований тим, що вона, як працівник університету, відповідно

до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року

№ 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням»

та пункту 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України

№ 1096 від 20 жовтня 2021 року) повинна здійснити в обов`язковому порядку щеплення від «COVID-19» та надати роботодавцю документ, що підтверджує проходження такого щеплення.

Позивачка вважала, що вищевказаний наказ є незаконним та таким, що порушує її право на працю і супутні соціальні права, гарантовані Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1 3 6 8 19 64 Конституції України.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ ЛНУ ім. Івана Франка

від 08 листопада 2021 року № 4603 «Про відсторонення від роботи» в частині її, ОСОБА_1 , відсторонення від роботи;

- стягнути з ЛНУ ім. Івана Франка на її користь середній заробіток за весь час відсторонення від роботи;

- стягнути з ЛНУ ім. Івана Франка на її користь судові витрати, понесені нею у цій справі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 10 лютого 2022 року

у складі судді Мисько Х. М. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ ректора ЛНУ ім. Івана Франка Мельника В. від 08 листопада 2021 року № 4603 «Про відсторонення від роботи» в частині відсторонення від роботи ОСОБА_1 ;

Стягнуто з ЛНУ ім. Івана Франка на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 08 листопада 2021 року по

10 лютого 2022 року (на день постановлення рішення).

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний наказ ЛНУ ім. Івана Франка від 08 листопада 2021 року

№ 4603 про відсторонення позивачки прийнято у спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України та

статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Крім того, законодавством України не передбачено право роботодавця

на відсторонення від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти респіраторної хвороби «COVID-19». Оскільки позивачка, починаючи з 08 листопада 2021 року, була позбавлена можливості працювати з підстав її незаконного відсторонення від роботи та, відповідно, отримувати заробітну плату, відповідач зобов`язаний виплатити її середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 28 липня 2022 року апеляційну скаргу ЛНУ ім. Івана Франка задоволено. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 10 лютого 2022 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Додатковою постановою Львівського апеляційного суду від 25 серпня

2022 року заяву ЛНУ ім. Івана Франка задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЛНУ ім. Івана Франка 2 481 грн судового збору.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив із того, що роботодавець,

у особі ректора ЛНУ ім. Івана Франка з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби «COVID-19», для забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, у тому числі й студентів, з урахуванням вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», підпунктів 1-2 пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України

від 09 грудня 2020 року № 1236, якими на керівників покладено обов`язок забезпечити відсторонення від роботи працівників, обов`язковість профілактичних щеплень проти «COVID-19» яких визначена Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153, правомірно прийняв рішення про відсторонення з 08 листопада 2021 року від роботи асистента кафедри французької філології факультету іноземних мов

ЛНУ ім. Івана Франка ОСОБА_1 , а тому оскаржуваний наказ, який прийнятий на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, відповідає вимогам законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

Апеляційний суд зазначив, що держава, встановивши працівникам закладів освіти, які не мають профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби «COVID-19», заборону працювати, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всього колективу працівників закладу освіти, а також студентів, які в ньому навчаються, тому право ОСОБА_1 на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки вона не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби «COVID-19», яке у цьому випадку для неї є обов`язковим, та не надала медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації. Відтак, відсторонення ОСОБА_1 від роботи має об`єктивне та розумне обґрунтування. Разом з тим, примушування до вакцинації чинним законодавством України не передбачене, навіть якщо вакцинація проти окремих хвороб є обов`язковою, а тому змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо і з огляду на це чинне законодавство надає право керівникам підприємств, установ, організацій відсторонювати від роботи певних працівників без збереження за ними заробітної плати.

З огляду на викладене, керівник навчального закладу, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, діяв

у межах своїх повноважень і відповідно до вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, статті 26 Закону України «Про освіту» та статті 46 КЗпП України, а відтак, правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення позивачки від роботи без збереження заробітної плати до усунення причин, що зумовили відсторонення.

Оскільки позов в частині вимог про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від робити задоволенню не підлягає, а тому

у задоволенні решти вимог, які є похідними, а саме про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, апеляційним судом відмовлено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати, а рішення районного суду залишити у силі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової

палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Галицького районного суду м. Львова.

У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2023 року справу за позовом ОСОБА_1 до ЛНУ ім. Івана Франка про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за весь час відсторонення призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - мотивована тим, що суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив усіх обставин справи, невірно застосував норми матеріального права та порушив норм процесуального права. Відповідачем не надано жодних доказів, що позивачка відмовилася або ухилялася від проходження обов`язкового щеплення. Окрім того, щеплення проти хвороби «COVID-19», не передбачено ні Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ні Календарем профілактичних щеплень в Україні. Суд апеляційної інстанції невірно застосував положення статті 12 вказаного Закону, які передбачають, що відсторонення від роботи має відбуватися у порядку, встановленому законом, проте постанова Кабінету Міністрів України

від 09 грудня 2020 року № 1236, на яку послався суд апеляційної інстанції, законом не є і не може його підмінювати. Судом не враховано право позивачки на таємницю про стан її здоров`я, що включає в себе і заборону вимагати будь-які документи, що стосуються здоров`я. Посилання суду апеляційної інстанції на відповідні рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та постанови Верховного Суду є безпідставними, так як у цій справі інші фактичні обставини.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У жовтні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ЛНУ ім. Івана Франка на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в якому зазначено, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року

№ 2153 працівники університету підлягають обов`язковій вакцинації проти «COVID-19», позивачка була попереджена про відсторонення від роботи

у випадку непроведення обов`язкової вакцинації. Зазначені вимоги позивачка не виконала та не надала підтвердження щодо наявності протипоказань до вакцинації, у зв`язку з чим університет був вимушений відсторонити ОСОБА_1 від роботи відповідно до діючого законодавства. При цьому право позивачки на працю не порушене, оскільки за нею зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, обмеження позивачки тимчасове, воно є правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя, здоров`я інших працівників університету.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 вересня 2021 року ОСОБА_1 прийнята на роботу до ЛНУ ім. Івана Франка на посаду асистента кафедри французької філології факультету іноземних мов (а. с. 9-10).

Наказом ректора ЛНУ ім. Івана Франка від 08 листопада 2021 року № 4603 «Про відсторонення від роботи» ОСОБА_1 з 08 листопада 2021 року відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на строк до отримання першої дози вакцини проти «COVІD-19» або усунення причин, що зумовили відсторонення (а. с. 8).

Підставою для відсторонення ОСОБА_1 від виконання роботи є оспорюваний наказ ректора ЛНУ ім. Івана Франка, який керувався положеннями статті 46 КЗпП України, частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року

№ 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального

та процесуального права, а доводи касаційної скарги його висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Надаючи правову оцінку встановленим судами обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Термін «законодавство» широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV Перехідних положень Конституції України). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (Рішення

від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1 3 6 8 19 64 Конституції України.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані

у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ

та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів

та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Згідно зі статтею 11 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови

або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частини четверта - шоста статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України

(далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом

у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я,

а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом,

є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади,

їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності

01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти «COVID-19» працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти «COVID-19» яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти «COVID-19» відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти «COVID-19» та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти «COVID-19», виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці»

та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану:

- фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню «COVID-19»;

- фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від «COVID-19» вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;

- закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи «COVID-19» в умовах воєнного стану;

- пункт 41-6постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».

Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від «COVID-19». Відповідачем застосовано до позивачки відсторонення від роботи до набрання чинності вказаними нормативно-правовими актами.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими,

з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики

у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників

у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом

МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється

особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Положення абзацу 6 частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»

та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на «COVID-19». Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби

з пандемією «COVID-19» керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти «COVID-19», було передбачене законом, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.

Положення законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти «COVID-19», і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження «COVID-19», зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Зазначені правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судами встановлено, що на час видання оспореного наказу ЛНУ ім. Івана Франка від 08 листопада 2021 року № 4603 «Про відсторонення від роботи» та на час пред`явлення цього позову ОСОБА_1 , яка працює асистентом кафедри французької філології факультету іноземних мов ЛНУ ім. Івана Франка, не проходила щеплення проти респіраторної хвороби «COVID-19», спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», й належних доказів наявних у неї медичних протипоказань від вищевказаного щеплення ні роботодавцю, ні суду нею не надано.

З огляду на викладене апеляційний суд, встановивши фактичні обставини

у справі, від яких залежить правильне вирішення спору,належним чином оцінивши докази, подані сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що роботодавець, в особі ректора ЛНУ ім. Івана Франка, з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби «COVID-19», для забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, у тому числі й студентів, з урахуванням вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», підпунктів 1-2 пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, якими на керівників покладено обов`язок забезпечити відсторонення від роботи працівників, обов`язковість профілактичних щеплень проти «COVID-19» яких визначена Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153, правомірно прийняв рішення про відсторонення з 08 листопада 2021 року від роботи асистента кафедри французької філології факультету іноземних мов ЛНУ ім. Івана Франка ОСОБА_1., а тому оскаржуваний наказ, який прийнятий на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, відповідає вимогам законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

При цьому апеляційний суд вірно зазначив, що держава, встановивши працівникам закладів освіти, які не мають профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби «COVID-19», заборону працювати, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всього колективу працівників закладу освіти, а також студентів, які в ньому навчаються, тому право ОСОБА_1 на працю тимчасово обмежене

з огляду на суспільні інтереси, оскільки вона не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби «COVID-19», яке у цьому випадку для неї є обов`язковим, та не надала медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації.

Відтак, відсторонення ОСОБА_1 від роботи має об`єктивне та розумне обґрунтування, оскільки суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

Верховний Суд погоджується із тим, що керівник навчального закладу, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, діяв у межах своїх повноважень і відповідно до вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153, статті 26 Закону України «Про освіту» та статті 46 КЗпП України, а тому правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення позивачки від роботи без збереження заробітної плати до усунення причин, що зумовили відсторонення.

Посилання касаційної скарги на обмеження конституційного права позивачки на працю є безпідставними, оскільки визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню «COVID-19», апеляційний суд встановив наявність відповідних фактів, у тому числі кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих). Позивачка працює асистентом кафедри французької філології факультету іноземних мов ЛНУ ім. Івана Франка, тобто має значну кількість соціальних контактів, у тому числі зі студентами, унаслідок чого має підвищений ризик інфікуватися коронавірусом «SARS-CoV-2» та/або сприяти його подальшому поширенню, а отже, нагально необхідним є її відсторонення від роботи та саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, який врахував конкретні обставини справи та здійснив індивідуальний підхід до дій працівника і роботодавця.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 28 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець