Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.02.2020 року у справі №500/1755/17

Постанова

Іменем України

08 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 500/1755/17

провадження № 61-1899св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І.

М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Ващенко Л. Г., Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позовна заява мотивована тим, що 29 травня 2013 року позивач передав відповідачу у борг 9 000,00 дол. США на строк 10 днів, тобто до 08 червня 2013 року, про що відповідач видав розписку. Крім того, 04 вересня 2015 року позивач передав відповідачу у борг 14 500,00 дол. США на строк до 04 жовтня 2015 року, про що відповідач також видав розписку. За розпискою від 04 вересня 2015 року строк позовної давності не пропущений. Після спливу терміну за розпискою від 29 травня 2013 року відповідач просив надати йому розстрочку із посиланням на складне матеріальне становище, що підтверджується смс-повідомленнями за період з жовтня 2015 року і до дня звернення із цим позовом до суду.

Позивач зазначав, що надання відповідачу грошової суми у борг у вересні 2015 року свідчить про те, що позивач довіряв відповідачу і був впевнений, що відповідач поверне йому борг за розпискою від 29 травня 2013 року.

Посилаючись на те, що строк позовної давності за розпискою від 29 травня 2013 року пропущений з поважних причин, відповідач визнавав борг, однак борг не повернув, позивач просив позов задовольнити та стягнути борг за договорами позики, і, остаточно уточнивши позов просив: поновити строк позовної давності для звернення до суду із позовом про стягнення боргу за розпискою від 29 травня 2013 року, визнавши поважними причини пропуску строку; стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за розпискою від 29 травня 2013 року у розмірі 241 920,00 грн і заборгованість за розпискою від 04 вересня 2015 року у розмірі 389 760,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 квітня 2018 року у позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що в частині вимог про стягнення боргу за розпискою від 29 травня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності, жодного доказу належного, допустимого та достовірного на підтвердження поважності пропуску строку давності позивач суду не надав, окрім текстів смс-повідомлень, в яких не йдеться про повернення боргу від відповідача позивачу.

Відсутність у розписці від 04 вересня 2015 року зобов'язання повернення грошей, реквізитів сторін, точної суми боргу свідчить про те, що між сторонами не виникли боргові зобов'язання, а тому відсутні підстави для задоволення вимог позивача щодо стягнення боргу за розпискою від 04 вересня 2015 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_1 у позові про стягнення заборгованості за договором позики від 04 вересня 2015 року скасовано.

Позов ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 04 вересня 2015 року задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 04 вересня 2015 року у розмірі 345 240,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 3 452,00 грн за розгляд справи в суді першої інстанції і 5 178,00 грн за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 25 квітня 2018 року в частині відмови ОСОБА_1 у позові про стягнення заборгованості за договором позики від 29 травня 2013 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що на підтвердження укладення договору позики та його умов 04 вересня 2015 року відповідач видав розписку позичальника, яка посвідчує передання йому позикодавцем певної суми грошових коштів в іноземній валюті зі строком повернення до 04 жовтня 2015 року, позов про стягнення заборгованості за цією розпискою пред'явлений в межах строку позовної давності, а суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про відмову у позові про стягнення заборгованості за борговою розпискою від 04 вересня 2015 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, зупинено виконання постанови суду апеляційної інстанції до закінчення касаційного провадження.

У квітні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що розписка від 04 вересня 2015 року містить лише умови отримання позичальником у борг грошових коштів без зобов'язання їх повернути, а також не містить дати отримання грошових коштів, реквізити сторін та відсутня точна сума боргу, що свідчить про відсутність між сторонами боргових зобов'язань.

У квітні 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_1 просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 29 травня 2013 року позивач передав відповідачу у борг 9 000,00 дол. США на строк 10 днів, тобто до 08 червня 2013 року, про що відповідач видав розписку (а. с. 6,53).

ОСОБА_1 04 вересня 2015 року передав відповідачу у борг 14 000,00 дол. США на строк до 04 жовтня 2015 року, про що відповідач видав розписку (а. с. 7,54).

Оригінали розписок від 29 травня 2013 року та від 04 вересня 2015 року за клопотанням позивача долучені до матеріалів справи (а. с. 53,54).

У лютому 2018 року у відзиві на позовну заяву відповідач просив застосувати строк позовної давності (а. с. 61-62).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною 2 статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині 3 статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною 2 статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або такої ж кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладених договорів незалежно від найменування документа, і з огляду на установлені результати робити відповідні правові висновки.

У частині 1 статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Відповідно до частини 1 статті 3 ЦПК України, частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право у встановленому порядку, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням наведених правил правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Верховний Суд України у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 виклав правовий висновок, відповідно до якого за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Підстав відступити від цього правового висновку Верховним Судом не встановлено.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що розписки написані відповідачем власноручно і ця обставина ним не заперечується.

Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов'язково зазначати слово "позика", адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов'язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постанові від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц, провадження № 61-8792св18.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вимог про стягнення заборгованості за розпискою від 04 вересня 2015 року та ухвалюючи в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції встановивши, що на підтвердження укладення договору позики та його умов 04 вересня 2015 року відповідач видав розписку позичальника, що посвідчує передання йому позикодавцем певної суми грошових коштів в іноземній валютів борг зі строком повернення до 04 жовтня 2015 року, тобто містить боргове зобов'язання та строк повернення, позов про стягнення заборгованості за цією розпискою пред'явлений в межах строку позовної давності, а також враховуючи те, що розписка від 04 вересня 2015 року зазначає про передачу у борг 14 500,00 дол. США (чотирнадцять тисяч доларів США), і не зазначає уточнень в частині того, що у борг в дійсності передано чотирнадцять тисяч п'ятсот доларів США, дійшов правильного висновку про стягнення боргу у розмірі 14 000,00 дол. США (чотирнадцяти тисячі доларів США).

Доводи касаційної скарги про те, що розписка від 04 вересня 2015 року містить лише умови отримання позичальником у борг грошових коштів без зобов'язання їх повернути, а також не містить дати отримання грошових коштів, реквізити сторін та відсутня точна сума боргу, що свідчить про відсутність між сторонами боргових зобов'язань, висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2020 року зупинено виконання постанови Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року до закінчення касаційного провадження, слід поновити виконання цього судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв

С. О. Карпенко

І. М. Фаловська