Постанова

Іменем України

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 463/2237/16-ц

провадження № 61-13898св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Управління комунальної власності Львівської міської ради, Відділ приватизації державного житлового фонду Личаківського району міста Львова, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", Львівське комунальне підприємство " № 500",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Управління комунальної власності Львівської міської ради, Відділу приватизації державного житлового фонду Личаківського району міста Львова, Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", Львівського комунального підприємства " № 500" про визнання незаконним і скасування наказу, визнання протиправним і скасування свідоцтва, зобов'язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М.

М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати незаконним та скасувати з часу оформлення наказ Управління комунальної власності Львівської міської ради від 11 липня 2008 року № 1335 Ж-Л щодо приватизації ОСОБА_3, ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_6, загальною площею 75 кв. м, із коморою в підвалі площею 22,4 кв. м; визнати протиправним та скасувати з часу оформлення свідоцтво від 11 липня 2008 року НОМЕР_2, видане Відділом приватизації майна Личаківського району міста Львова про право спільної сумісної власності ОСОБА_3, ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 за зазначеною адресою, загальною площею 75 кв. м, із коморою в підвалі площею 22,4 кв. м; зобов'язати ОСОБА_3 та ОСОБА_2 усунути їй перешкоди в користуванні спільним підвальним приміщенням загальною площею 22,4 кв. м у будинку АДРЕСА_3 шляхом надання вільного доступу до підвалу та можливості виготовлення дубліката ключа.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що 27 грудня 2014 року вона набула у власність квартиру АДРЕСА_4. На початку березня 2016 року у зв'язку з проведенням ремонтних робіт в належній їй квартирі вона мала намір розмістити будівельний інвентар у підвальному приміщенні будинку, проте дізналась, що на підставі наказу Управління комунальної власності Львівської міської ради від 11 липня 2008 року № 1335 Ж-Л підвальне приміщення будинку площею 22,4 кв. м закріплене за квартирою АДРЕСА_2 цього будинку, яка набута співвідповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в порядку приватизації. Оскільки це приміщення є допоміжним, воно перебуває у спільній власності всіх співвласників будинку та у зв'язку з цим не може передаватись у власність. Вказане свідчить про незаконність оскаржуваного наказу та свідоцтва, виданого на підставі наказу.

Крім того, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 чинять перешкоди в користуванні цим допоміжним приміщенням. Також посилалася на те, що позовна давність нею не пропущена, оскільки право власності на квартиру АДРЕСА_5 в цьому будинку вона набула лише 27 грудня 2014 року, тобто до цього моменту не знала про наявність у будинку спільного допоміжного приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Личаківський районний суд міста Львова рішенням від 20 листопада 2018 року в задоволенні позову відмовив. Скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Личаківського районного суду міста Львова від 06 липня 2016 року, у виді накладення арешту на належну на праві спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_6, загальною площею 75 кв. м, із коморою в підвалі площею 22,4 кв. м.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач належними і допустимими доказами не довела, а матеріали інвентаризаційної та цієї справ не містять жодного доказу того, що спірне приміщення півпідвалу призначене для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку, тоді як, за обставинами справи, і на момент приватизації, і на момент набуття позивачем права власності на одну з квартир, такі приміщення перебували у користуванні лише відповідачів. При цьому суд дійшов висновку, що спірне приміщення півпідвалу не має статусу допоміжного, а є нежитловим та, відповідно, є самостійним об'єктом нерухомого майна, на який не поширюється заборона щодо його приватизації. Спірне приміщення півпідвалу могло бути приватизованим, оскільки позивач не довела факту використання такого приміщення для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку. Таким чином, прийняття і видача оскаржуваних наказу та свідоцтва відповідали вимогам законодавства.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Львівський апеляційний суд постановою від 11 серпня 2020 року рішення Личаківського районного суду міста Львова від 20 листопада 2018 року в частині відмови ОСОБА_1 у визнанні незаконним та скасуванні з часу оформлення наказу Управління комунальної власності Львівської міської ради від 11 липня 2008 року № 1335 Ж-Л щодо приватизації ОСОБА_3, ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_6, загальною площею 75 кв. м із коморою в підвалі площею 22,4 кв. м, та визнанні протиправним і скасуванні з часу оформлення свідоцтва від 11 липня 2008 року НОМЕР_2, виданого Відділом приватизації майна Личаківського району міста Львова про право спільної сумісної власності співвідповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 скасував та в цій частині ухвалив нове рішення, яким визнав незаконним та скасував з часу оформлення наказ Управління комунальної власності Львівської міської ради від 11 липня 2008 року № 1335 Ж-Л щодо приватизації ОСОБА_3, ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2. Визнав протиправним та скасував з часу оформлення свідоцтво від 11 липня 2008 року НОМЕР_2, видане Відділом приватизації майна Личаківського району міста Львова, про право спільної сумісної власності співвідповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2. В іншій частині рішення залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідачі у законний спосіб набули право власності на квартиру АДРЕСА_6. Водночас, встановивши правомірність набуття права власності на зазначену квартиру районний суд не врахував, що комора в підвалі площею 22,4 кв. м є допоміжним приміщенням для співвласників квартир 1,2,3 в будинку АДРЕСА_3. Оскільки приміщення площею 22,4 кв. м, що розташоване в півпідвалі будинку площею позначене саме римською цифрою III, як і римськими цифрами позначені коридор, сходова, а тому є підсобним приміщення, вхід до якого здійснюється із загальної сходової клітки будинку. Отже, відповідачі всупереч процедури приватизації набули у власність підсобне приміщення, якому надано назву "підвал", при цьому зазначене приміщення площею 22,4 кв. м. є неподільним та спільним для користування усіма власниками багатоквартирного житлового будинку, призначене для забезпечення потреб усіх власників квартир та нежитлових приміщень, що розташовані у житловому будинку, тобто є підсобним. Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що наказ Управління комунальної власності Львівської міської ради від 11 липня 2008 року № 1335 Ж-Л в частині приватизації комори в підвалі площею 22,4 кв. м разом з квартирою АДРЕСА_6 є незаконним і підлягає скасуванню, оскільки позбавляє позивача права власності на належне йому майно, що суперечить нормам закону та Конституції України.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У вересні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року і залишити в силі рішення Личаківського районного суду міста Львова від 20 листопада 2018 року.

Підставою касаційного оскарження судових рішень вказує неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 127/4843/16-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, за відсутності будь-яких обґрунтувань зі сторони позивача щодо неможливості подання доказів у справі до суду першої інстанції, прийняв як доказ та надав відповідну оцінку акту перевірки та прочищення домових і вентиляційних каналів комунально-побутових об'єктів, житлових та громадських будинків від 09 березня 2020 року, а тому допустив порушення норм процесуального права при прийнятті нових доказів.

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав їм належну правову оцінку. При цьому зазначила, що відповідачі всупереч процедурі приватизації набули у власність підсобне приміщення (підвал) площею 22,4 кв. м, яке є неподільним та спільним для користування усіма власниками багатоквартирного житлового будинку, призначене для забезпечення потреб усіх власників квартир та нежитлових приміщень, що розташовані у житловому будинку, тобто є підсобними.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

29 січня 2021 року справа № 463/2237/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_4, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на квартиру від 11 липня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є власниками квартири АДРЕСА_2 в цьому будинку. До квартири належить комора в підвалі площею 22,4 кв. м. Зазначене свідоцтво видане на підставі наказу Управління комунальної власності Львівської міської ради від 11 липня 2008 року № 1335-ЖЛ. Сам наказ прийнятий на виконання вимог Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі-Закон № 2482-XII) та рішення ~organization19~ від 14 лютого 2007 року № 52 "Про затвердження Положення про розподіл функцій між окремими виконавчими органами міської ради при проведенні приватизації державного житлового фонду".

Про належність до квартири ОСОБА_4 та ОСОБА_3 комори площею 22,4 кв. м зазначено у довідці про склад сім'ї наймача ізольованої квартири від 19 червня 2008 року, яка врахована органом приватизації під час прийняття оскаржуваних наказу та свідоцтва.

З технічної документації, у тому числі з абрису на будинок АДРЕСА_3 за 1949 рік, встановлено, що приміщення площею 22,4 кв. м не було позначене у будинку як підвальне, на відміну від інших приміщень спільного користування (горище, сходова клітина), назви яких зазначені у документації.

Із матеріалів інвентаризації справи, заведеної на будинок АДРЕСА_3 встановлено, що станом на грудень 1980 року приміщення півпідвалу, позначене цифрою "ІІІ" загальною площею 22,4 кв. м, віднесено до категорії службових.

До квартири АДРЕСА_2, де проживають ОСОБА_3 та ОСОБА_2, на праві користування належав: коридор, три житлові кімнати, ванна, туалет, кладовка, кухня.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Зміст касаційної скарги з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що постанова Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року оскаржена тільки в частині задоволених вимог позову, а тому переглядається лише в частині вирішення цих вимог.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Частиною 2 статті 382 ЦК України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку.

Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Відповідно до Конституції України всі суб'єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями, в тому числі і з питань улаштування мансард, надбудови поверхів і т. ін.

Відповідно до частини 2 статті 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою співвласників.

Відповідно до частини 1 статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені ~law15~.

Згідно зі ~law16~ приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін. ) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до ~law17~ власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін. ) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

При ~law18~одавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об'єкта нерухомості.

Згідно зі ~law19~ допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Разом з тим нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин.

На час приватизації квартири було чинним Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, у пункті 17 якого прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України.

Наведені норми дають підстави для висновку про те, що у житлових будинках можуть бути як допоміжні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо).

У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина 3 статті 4 Житлового Кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд правильно виходив з того, що відповідачі всупереч процедурі приватизації набули у власність підсобне приміщення, якому надано назву "підвал", при цьому це приміщення площею 22,4 кв. м. є неподільним та спільним для користування усіма власниками багатоквартирного житлового будинку, призначене для забезпечення потреб усіх власників квартир та нежитлових приміщень, що розташовані у житловому будинку, тобто є підсобним (допоміжним).

У зв'язку з цим апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що спірне підвальне приміщення (комора в підвалі площею 22,4 кв. м) входить до переліку допоміжних приміщень будинку та є призначеним для обслуговування будинку та підвищення життєвого комфорту його мешканців і на праві спільної сумісної власності належить всім співвласникам житлового будинку.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 127/4843/16-ц (у зазначеній справі Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що спірне приміщення належить до нежитлових приміщень і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин, водночас позивач не довів того, що спірне приміщення є допоміжним), не заслуговують на увагу, оскільки висновки апеляційного суду не суперечать висновку Верховного Суду, викладеному в зазначеній постанові.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувана постанова відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.

Відповідно до частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки дію постанови Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року зупинено ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року, тому її дію необхідно поновити.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування з часу оформлення наказу Управління комунальної власності Львівської міської ради від 11 липня 2008 року № 1335 Ж-Л щодо приватизації ОСОБА_2, ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_6, загальною площею 75 кв. м із коморою в підвалі площею 22,4 кв. м; визнання протиправним та скасування з часу оформлення свідоцтва від 11 липня 2008 року НОМЕР_2, виданого Відділом приватизації майна Личаківського району міста Львова, про право спільної сумісної власності ОСОБА_2, ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_6, загальною площею 75 кв. м із коморою в підвалі площею 22,4 кв. м залишити без змін.

Поновити дію постанови Львівського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська Судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В.

М. Коротун