Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.11.2019 року у справі №213/2212/18

Постанова

Іменем України

12 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 213/2212/18

провадження № 61-20340св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Виконавчий комітет Інгулецької районної у місті ради,

третя особа - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Інгулецької районної у місті ради, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, який уточнила в процесі розгляду справи та просила в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, визнати за нею право власності на житловий будинок з надвірними побудовами, розташований за адресою: АДРЕСА_1, що в цілому складається з житлового будинку літера «А-1», загальною площею 56,60 кв. м, житловою - 16,40 кв. м, сараю літера «Г», водоколонки літера «І», замощення літера «ІІ», вбиральні літера «Д».

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік - ОСОБА_3, який за життя, на підставі свідоцтва про право власності, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Інгулецької районної Ради народних депутатів Дніпропетровської області від 07 травня 1982 року НОМЕР_1 та акта прийняття в експлуатацію, затвердженого рішенням виконавчого комітету Інгулецької районної Ради народних депутатів Дніпропетровської області від 07 травня 1982 року, був власником житлового будинку з надвірними побудовами за адресою: АДРЕСА_1. Однак, оригінали вказаних правовстановлюючих документів були втрачені за життя спадкодавця. 13 лютого 2017 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів їй все своє рухоме та нерухоме майно. В установлений законом строк вона прийняла спадщину та 04 травня 2018 рок, вона звернулася до державного нотаріуса П'ятої криворізької державної нотаріальної контори (далі - П'ята КДНК) для отримання свідоцтва на спадщину, однак отримала постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, якою їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на вказаний вище житловий будинок, у зв'язку з відсутністю оригіналу правовстановлюючого документу на це нерухоме майно. Крім того, нотаріус повідомила їй, що П'ятою КДНК направлявся запит до Управління благоустрою та житлової політики виконкому Криворізької міської ради щодо видачі дубліката правовстановлюючого документу на вказану нерухомість. Згідно з довідкою від 16 квітня 2018 року № 8/27-983, наданої виконкомом Інгулецької районної у місті ради, ним був зроблений запит до КП ДОР «Криворізьке БТІ» щодо видачі дубліката правовстановлюючого документу, а з отриманої відповіді встановлено, що в матеріалах архівної справи КП ДОР «Криворізьке БТІ» відсутнє свідоцтво про право власності на зазначений житловий будинок. У зв'язку з цим просила задовольнити позов.

Інгулецький районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою від 20 листопада 2018 року до участі у справі залучив третю особу без самостійних вимог на стороні відповідача - ОСОБА_2

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Інгулецький районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 02 квітня 2019 року у складі судді Попова В. В. позов задовольнив. Визнав за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок з надвірними побудовами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, що в цілому складається з: житлового будинку літера «А-1», загальною площею 56,60 кв. м, житловою - 16,40 кв. м; сараю літера«Г»; водоколонки літера«І»; замощення літера«ІІ»; вбиральні літера«Д», в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Мотивував рішення суд першої інстанції тим, що ОСОБА_3 був єдиним власником будинку АДРЕСА_1, а тому наявні підстави для визнання за позивачем права власності на спірне домоволодіння.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Дніпровський апеляційний суд постановою від 02 жовтня 2019 року рішення Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 квітня 2019 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Визнав за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини житлового будинку з надвірними побудовами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, що в цілому складається з: житлового будинку літера «А-1», загальною площею 56,60 кв. м, житловою - 16,40 кв. м; сараю літера«Г»; водоколонки літера«І»; замощення літера«ІІ»; вбиральні літера«Д», в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. В решті позову відмовив.

Мотивував судове рішення апеляційний суд тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що наявні правові підстави для визнання за позивачем по справі права власності в порядку спадкування за заповітом на весь будинок АДРЕСА_1, оскільки, згідно з рішенням Народного суду Інгулецького району міста Кривого Рогу від 01 липня 1985 року, ОСОБА_3 належало 2/3 частини спірного домоволодіння. У зв'язку з цим суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спадкодавець був єдиним власником спірного домоволодіння на підставі даних технічного паспорту 1977-1982 років та акта про прийняття в експлуатацію індивідуального домоволодіння 1982 року, оскільки поділ спірного домоволодіння на частки та виділ часток відбувся після видання акту про прийняття в експлуатацію у 1985 році, а нормативно-правові акти, які були чинні на момент поділу майна подружжя (ОСОБА_3 та ОСОБА_4), не пов'язували виникнення права власності на спірне домоволодіння з реєстрацію прав на нього.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року, і прийняти нову постанову якою залишити без змін рішення Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 квітня 2019 року.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що ОСОБА_2 пропустила строк на апеляційне оскарження рішення місцевого суду, а питання про поновлення такого строку не було предметом розгляду в апеляційному суді, що є порушенням вимог статей 354, 357 ЦПК України. Після набрання законної сили рішенням суду першої інстанції вона 20 травня 2019 року зареєструвала право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Суди попередніх інстанцій не досліджували оригінал рішення Народного суду Інгулецького району міста Кривого Рогу від 01 липня 1985 року, а тому його не можна вважати належним доказом у цій справі. Резолютивна частина зазначеного рішення не містить конкретного формулювання правового режиму виділення майна, а тому з рішення неможливо встановити чи виділення майна відбулося в користування чи у приватну власність сторін процесу. Апеляційним судом не враховано, що з часу введення спірного будинку в експлуатацію жодні дії з його реєстрації не вчинялися, а тому його власником був лише ОСОБА_3 Також зазначила, що у спірному випадку ОСОБА_2 як спадкоємець ОСОБА_4. повинна була заявити самостійні вимоги на предмет спору, чого нею не було зроблено.

У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити, а оскаржувану постанову - залишити без змін, посилаючись на те, що це судове рішення є законним і обґрунтованим. Зазначила, що твердження позивачки на пропуск нею строку на апеляційне оскарження рішення місцевого суду є надуманим, оскільки апеляційна скарга нею була подана у визначений процесуальним законом строк, після отримання повного тексту рішення місцевого суду. Також нею подавалася заява про поновлення строку на апеляційне оскарження. Посилання ОСОБА_1 на сумнівність рішення Народного суду Інгулецького району міста Кривого Рогу від 01 липня 1985 року є лише припущеннями, оскільки в матеріалах справи є копія такого рішення та виписка із нього, а в судів попередніх інстанцій не виникло сумнівів у достовірності цього доказу. Вказаним рішенням було здійснено поділ майна подружжя, а з мотивувальної частини рішення видно, що судом виділено ОСОБА_3 2/3, а відповідачу 1/3 спірного домоволодіння.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

21 листопада 2019 року справа № 213/2212/18 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 15 березня 2017 року серії НОМЕР_2, виданим Інгулецьким районним у місті Кривому Розі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області.

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, яка складається з житлового будинку з надвірними прибудовами, розташованого по АДРЕСА_1 та грошових вкладів в ПАТ «Ощадбанк».

За життя, 13 лютого 2017 року, ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів все своє майно, рухоме та нерухоме, ОСОБА_1

ОСОБА_1 звернулась до П'ятої КДНК із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, однак постановою нотаріуса від 04 травня 2018 року їй було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії через ненадання оригіналу правовстановлюючого документа на належний спадкодавцю житловий будинок.

Оригінал свідоцтва про право власності на житловий будинок померлим втрачено.

Згідно з відповіддю КП ДОР «Криворізьке БТІ» в матеріалах архівної справи відсутнє свідоцтво про право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1, а обов'язковою умовою видачі дубліката свідоцтва про право власності є надання копій правовстановлюючих документів на об'єкт нерухомого майна, засвідчених КП ДОР «Криворізьке БТІ».

23 травня 2018 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом - грошових вкладів з відповідними процентами та нарахованою компенсацією, що знаходяться в ПАТ «Ощадбанк».

13 вересня 2017 року ОСОБА_2 подала до нотаріуса заяву про призупинення розгляду питання щодо оформлення спадщини після смерті ОСОБА_3 у зв'язку з наявністю спору між спадкоємцями за законом (нею та її рідним братом ОСОБА_5 та ОСОБА_1).

Також судами встановлено, що рішенням Народного суду Інгулецького району міста Кривого Рогу від 01 липня 1985 року в цивільній справі № 2-400 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4. про поділ домоволодіння, було здійснено поділ житлового будинку АДРЕСА_1 та вирішено виділити ОСОБА_3 2/3 частини домоволодіння з надвірними побудовами, а ОСОБА_4. виділено 1/3 частину домоволодіння з надвірними побудовами.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши аргументи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За змістом частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Частиною другою статті 1223 ЦК України передбачено, що у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу (спадкоємці першої-п'ятої черг).

Апеляційним судом встановлено, що звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що ОСОБА_3 за життя, на підставі свідоцтва про право власності, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Інгулецької районної Ради народних депутатів Дніпропетровської області від 07 травня 1982 року НОМЕР_1 та акта прийняття в експлуатацію, затвердженого рішенням виконавчого комітету Інгулецької районної Ради народних депутатів Дніпропетровської області від 07 травня 1982 року, був власником житлового будинку з надвірними побудовами за адресою: АДРЕСА_1, однак, оригінали вказаних правовстановлюючих документів були втрачені за часів його життя, тому позивач не може належним чином оформити свої спадкові права на нерухоме майно після смерті ОСОБА_3

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 був єдиним власником спірного домоволодіння.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог апеляційний суд виходив з помилковості висновку суду про те, що наявні правові підстави для визнання за позивачем по справі права власності в порядку спадкування за заповітом на все домоволодіння АДРЕСА_1, оскільки згідно з рішенням Народного суду Інгулецького району міста Кривого Рогу від 01 липня 1985 року, ОСОБА_3 належало лише 2/3 частини спірного домоволодіння, і вказаним рішенням встановлено факт перебування спірного домоволодіння у спільній сумісній власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Верховний Суд погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Станом на 1982 рік (час введення спірного домоволодіння в експлуатацію та отримання свідоцтва про право власності ОСОБА_3) питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Указ від 26 серпня 1948 року), що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ, і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.

Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п'яти як у місті, так і поза містом.

Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.

Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства.

Ці правові акти не пов'язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації.

Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР була затверджена Міністерством комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року.

Згідно з пунктами 6, 7 цієї Інструкції підлягали реєстрації всі будинки і домоволодіння, у тому числі належні громадянам на праві особистої власності, і здійснювалась вона на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів, перелік яких додано до вказаної Інструкції).

Зокрема, за пунктом 10 цього переліку таким правовстановлюючим документом про право власності на жилий будинок, збудований після видання Указу від 26 серпня 1948 року, є затверджений виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акт державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію. У цьому пункті є примітка, відповідно до якої якщо будівля збудована до 1941 року, матеріалами, що свідчать про закінчення будівництва і введення її в експлуатацію, є інвентаризаційні документи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137цс13.

Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 року (далі - КпШС України) Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною

сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння,

користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі статтею 28 КпШС України в редакції, чинній на час поділу майна між ОСОБА_3 та ОСОБА_4,. в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу (стаття 29 КпШС України в редакції, чинній на час поділу майна між ОСОБА_3 та ОСОБА_4.).

Відповідно до статті 112 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Згідно зі статтею 115 ЦК Української РСР кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділу не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. В противному разі власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію.

Як зазначалося вище рішенням Народного суду Інгулецького району міста Кривого Рогу від 01 липня 1985 року в цивільній справі № 2-400 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4. про поділ домоволодіння, було здійснено поділ житлового будинку АДРЕСА_1 та вирішено виділити ОСОБА_3 2/3 частини домоволодіння з надвірними побудовами, а ОСОБА_4. виділено 1/3 частину домоволодіння з надвірними побудовами.

Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_3 належало лише 2/3 частини спірного домоволодіння з надвірними побудовами і на цю частину майна може бути визнано право власності в порядку спадкування за позивачкою. З огляду на наведене, не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що резолютивна частина Народного суду Інгулецького району міста Кривого Рогу від 01 липня 1985 року не містить конкретного формулювання правового режиму виділення майна, оскільки ври вирішенні вказаного спору суд керувався статтями 22, 28, 29 29 КпШС України, які регулювали питання поділу спільного сумісного майна.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1про те, що після набрання законної сили рішенням суду першої інстанції вона 20 травня 2019 року зареєструвала право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не свідчать про помилковість висновків апеляційного суду, якій встановив належність спадкодавцю лише 2/3 частини домоволодіння АДРЕСА_1 і, відповідно, право позивачки набути в порядку спадкування лише частину будинку.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не досліджували оригінал рішення Народного суду Інгулецького району міста Кривого Рогу від 01 липня 1985 року, а тому його не можна вважати належним доказом у цій справі не свідчать про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права з огляду на таке.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частин другої, шостої статті 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

В матеріалах справи наявна копія рішення Народного суду Інгулецького району міста Кривого Рогу від 01 липня 1985 року та виписка з нього. Під час розгляду справи стороною позивача не заперечувалося існування вказаного рішення і цей письмовий доказ ОСОБА_1 не ставився під сумнів без дослідження його оригіналу, клопотання про витребування його оригіналу не заявлялося, а тому суди попередніх інстанцій, до повноважень яких входить встановлення обставин справи, дослідження доказів, правильно оцінили зазначений доказ в сукупністю з іншими доказами.

Аргументи скарги про те, що ОСОБА_2 як спадкоємець ОСОБА_4. повинна була заявити самостійні вимоги на предмет спору є помилковими, оскільки суд за заявленими позовними вимогами зобов'язаний встановити правовідносини сторін, встановивши обставини у справі на підставі поданих доказів, а позивачка не довела факт належності ОСОБА_3 всього спірного домоволодіння, і, відповідно, підстав визнання за нею права власності на все домоволодіння.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 пропустила строк на апеляційне оскарження рішення місцевого суду на правильність оскаржуваної постанови не впливають, з огляду на таке.

За змістом першої та другої частин статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

ОСОБА_2 не була присутня під час проголошення рішення в суді першої інстанції та отримала копію рішення місцевого суду 21 травня 2019 року.

04 червня 2019 року ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку подала апеляційну скаргу на рішення Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 квітня 2019 року та заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Відкриваючи апеляційне провадження суд апеляційної інстанції виходив з того, що апеляційна скарга подана у встановлені законом строки та не вирішував питання про його поновлення.

Верховний Суд не погоджується з таким висновком апеляційного суду та вважає, що ОСОБА_2 був пропущений строк на апеляційне оскарження, однак цей строк підлягав безумовному поновленню, оскільки апеляційна скарга була подана протягом тридцяти днів з дня вручення їй повного рішення суду (пункт 1 частини другої статті 354 ЦПК України) і про це мав зазначити суд апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.

Таким чином, аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 в цій частині є обґрунтованими. Проте, окремі процесуальні недоліки при відкритті апеляційного провадження не вплинули на правильність правового результату вирішення справи, а тому Верховний Суд, застосувавши правило частини другої статті 410 ЦПК України, вважає за можливе залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. П. Курило