Історія справи

Постанова

Іменем України

11 липня 2018 року

м. Київ

справа №2-6046/03

провадження №61-12286св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 жовтня 2003 року у складі судді Синегубова А. В. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 березня 2017 року у складі колегії суддів: Кравця Ю. І., Журавльова О. Г., Комлевої О. С.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2003 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку.

В обґрунтування позову зазначили, що у квартиру АДРЕСА_1 сторони вселилися як одна сім'я на підставі обмінного ордеру від 26 березня 1993 року, виданого ОСОБА_3, яка з 05 квітня 1993 року є єдиним зі сторін у справі членом вказаного кооперативу та єдиним власником квартири. Пайовий внесок у кооператив сплачений у 1998 році особою, з якою був проведений обмін - колишнім членом кооперативу ОСОБА_7 Шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 розірвано 07 вересня 1993 року на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси. Із травня 1993 року ОСОБА_8 не проживає у спірній квартирі без поважних причин, що є підставою для звернення до суду з вказаним позовом.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16жовтня 2003 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_6 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 та зобов'язано відділ паспортної та реєстраційної служби зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_6 за вказаною адресою.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що доводи сторін, показання свідків та матеріали справи свідчать про обґрунтованість та доведеність вимог, оскільки судом встановлено факт непроживання відповідача в спірній квартирі без поважних причин.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 06 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 жовтня 2003 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився із встановленими судом першої інстанції обставинами і висновками. Відхиляючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходив з того, що акт від 03 вересня 2003 року про непроживання відповідача за місцем реєстрації та показання свідків достовірно підтверджують відсутність відповідача за місцем проживання понад 6 місяців, а в розумінні статей 71, 72 ЖК Української РСР тягар доказування поважності не проживання лежить на відповідачеві. Відповідач в апеляційній скарзі визнав, що він не проживає за вказаною адресою з 1993 року та не зазначив жодної обставини, яка б вказувала на поважність його непроживання з 1993 року по 2017 рік, тобто понад 24 роки, тому відповідно до частини першої статті 61 ЦПК України 2004 року вказана обставина не підлягає доказуванню.

Суд апеляційної інстанції вказав, що в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є принцип правової визначеності (певності), який вимагає, серед іншого, щоб остаточне вирішення судом спору не ставилося під сумнів (принцип правової визначеності як складова справедливого судового розгляду).

У квітні 2017 року ОСОБА_6 звернувся до суду із касаційною скаргою, у якій просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_6 у вказаній цивільній справі.

У травні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_6

07 серпня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану справу призначено до судового розгляду.

У березні 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок про непроживання відповідача у спірній квартирі суди зробили виключно на підставі відомостей про те, що відповідач не звертався за медичною допомогою до районної поліклініки з 1996 року, а також показаннях свідків та акта про непроживання відповідача за адресою спірної квартири, однак вказані докази не містять інформації про причини не проживання та їх поважність.

Суди не взяли до уваги, що відповідач не звертався за медичною допомогою до районної поліклініки за адресою спірної квартири, оскільки він працює у медичній установі і отримує відповідну допомогу за місцем роботи.

Визнавши відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, суди здійснили посилання на положення статей 71, 72 ЖК Української РСР, однак вказані статті регулюють порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду, а спірна квартира знаходиться у будинку ЖБК «Центральний-18».

Згідно з пунктом 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року №9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» член сім'ї пайовика, якому належить право на частину паєнагромадження, може бути визнаний таким, що втратив право на жиле приміщення в кооперативній квартирі лише у разі доведення, що він вибув на інше постійне місце проживання, що у вказаній справі судами встановлено не було.

Відповідач не надав згоду на обмін жилого приміщення, тому копія ордеру на жиле приміщення (обмінного) від 26 березня 1993 року є незаконною.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач в апеляційній скарзі визнав факт його непроживання у спірній квартирі, однак таке визнання в апеляційній скарзі відсутнє.

Посилання апеляційного суду на порушення принципу правової визначеності є безпідставним, оскільки право апеляційного та касаційного оскарження судових рішень гарантоване статтею 129 Конституції України.

Заперечення ОСОБА_3 на касаційну скаргу мотивовані тим, що доводи про звернення відповідача за медичною допомогою за його місцем роботи спростовуються довідкою, наданою ним з Комунального підприємства «Автобаза санітарного транспорту», згідно з якою ОСОБА_6 працює на підприємстві з 10 січня 2003 року, а не з 1996 року.

Суди обґрунтовано застосували статтю 71 ЖК Української РСР, згідно з якою при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

ОСОБА_6 вселився у спірну квартиру на підставі ордеру на жиле приміщення від 10 серпня 1991 року, виданого ОСОБА_9 (вітчим дружини). У зв'язку з обміном з ОСОБА_9 видано ордер на ОСОБА_3, на що згода відповідача не вимагалася, оскільки він залишався членом сім'ї члена кооперативу, місце проживання не змінювалося, тому його права порушені не були.

Відповідач не зазначив жодної обставини, яка б вказувала на поважність його не проживання за вказаною адресою з 1993 року по 2017 рік, тобто понад 24 роки.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, обговоривши доводи касаційної скарги та заперечень на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідач з травня 1993 року без поважних причин не проживає у спірній квартирі, де він зареєстрований, що підтверджується показаннями свідків, актом про непроживання від 03 вересня 2003 року, довідкою дільничого лікаря про те, що відповідач за медичною допомогою до районної поліклініки не звертався з 1996 року.

Згідно із статтею 4 ЖК Української РСР жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає, зокрема, жилі будинки, що належать житлово-будівельнимкооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів).

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року №9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» роз'яснено, що згідно з пунктом 57 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу член сім'ї пайовика, якому належить право на частину паєнагромадження, може бути визнаний таким, що втратив право на жиле приміщення в кооперативній квартирі лише у разі доведення, що він вибув на інше постійне місце проживання.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції зазначив, що факт непроживання ОСОБА_6 у спірній квартирі, крім як доказами оціненими належним чином судом першої інстанції, також підтверджується зазначенням відповідачем у апеляційній скарзі про те, що на час звернення позивачів до суду він у спірній квартирі не проживає (а.с. 29).

Крім того, апеляційний суд вказав, що тягар доказування поважності непроживання ОСОБА_6 у спірній квартирі покладено на відповідача, однак він не зазначив і не довів жодної такої причини, тому посилання на те, що положення статей 71, 72 ЖК Української РСР не регулюють спірні правовідносини є необґрунтованими.

Верховний Суд виходить з того, що доводи касаційної скарги у більшій частині є такими, як і доводи апеляційної скарги, які були предметом перевірки апеляційного суду. Подавши апеляційну скаргу у 2016 році на рішення суду першої інстанції 2003 року ОСОБА_6 не виклав аргументи, доводи, чому він не проживає у спірній квартирі, обмежившись лише посиланням, що у нього до цього часу немає у власності чи користуванні будь-якого нерухомого майна. ОСОБА_6 не виклав і доводи, аргументи про те, що визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, покладає на нього надмірний тягар.

Водночас Верховний Суд не може погодитися з висновком суду апеляційної інстанції проте, що перегляд чинного рішення суду, постановленого в 2003 році є порушенням принципу правової визначеності в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з тих підстав, що про судове рішення відповідач дізнався лише у 2016 році.

Водночас зазначена обставина свідчить, що відповідач не проживає в спірній квартирі та не цікавився нею.

Верховний Суд також не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для покладення на Відділ паспортної і реєстраційної служби Київського районного відділу Одеського міського управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області зобов'язання зняти відповідача з реєстраційного обліку є безпідставними, з огляду на таке.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом 7 днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Вказавши, що зобов'язання зняття з реєстраційного обліку відповідача покладено на Відділ паспортної і реєстраційної служби Київського районного відділу Одеського міського управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області в порядку виконання рішення суду, апеляційний суд не звернув увагу, що такий обов'язок покладається на Відділ паспортної і реєстраційної служби Київського районного відділу Одеського міського управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області не у судовому порядку відповідно до вимог закону, оскільки відповідне рішення і є підставою для такого зняття відповідача з реєстраційного обліку.

Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що Відділ паспортної і реєстраційної служби Київського районного відділу Одеського міського управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області не є стороною у справі і поклав обов'язки на третю особу, тобто поширив законну силу рішення суду не на сторону у справі.

Оскільки суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального і процесуального права, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню у частині задоволення позову про зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_6 з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в позові.

Згідно з пунктом 57 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу член сім'ї пайовика, якому належить право на частину паєнагромадження, може бути визнаний таким, що втратив право на жиле приміщення в кооперативній квартирі лише в разі доведення, що він вибув на інше постійне місце проживання. Інші члени сім'ї можуть бути визнані такими, що втратили право на жиле приміщення, як при виїзді їх на інше постійне місце проживання (стосовно до правил статті 107 ЖК Української РСР), так і в разі тимчасової їх відсутності понад строки, передбачені статтею 71 ЖК Української РСР, або строку броні. Встановивши, що член сім'ї пайовика був відсутній понад зазначені строки з поважних причин, суд може продовжити процесуальний строк.

У касаційній скарзі посилаючись на положення Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів України від 30 квітня 1985 року №186, відповідач не виклав аргументи і доводи про те, що йому належить право на частину паєнагромадження, а отже, за ним зберігається жиле приміщення незалежно від причин і строку відсутності.

Посилання апеляційного суду на те, що відповідач не проживає у спірній квартирі з 1993 року по 2017 року, а отже, як зазначено в касаційній скарзі, апеляційний суд вийшов за межі предмета доказування, не дають підстав для скасування судового рішення, оскільки не свідчать про неправильне застосування норм матеріального права апеляційним судом.

Відповідач не спростував, у межах предмета доказування, що він не проживав у спірній квартирі без поважних причин.

Крім того, відповідач не був позбавлений права на подачу доказів у суді апеляційної інстанції, однак таким правом не скористався.

Частиною першої статті 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, а частиною третьої цієї статті передбачено, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на зазначене, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги та скасування судових рішень в частині вирішення позову про зняття відповідача з реєстраційного обліку з ухваленням нового рішення в цій частині про відмову в позові.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 жовтня 2003 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 березня 2017 року в частині вирішення позову про зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_10 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У позові ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області про зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_6 відмовити.

В іншій частині рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 жовтня 2003 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 06 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А.С. Олійник

С.О. Погрібний

Г.І. Усик