Історія справи

Постанова КЦС ВП від 11.07.2018 року у справі №0417/14063/2012

Постанова

Іменем України

11 липня 2018 року

м. Київ

справа № 0417/14063/2012

провадження № 61-10337св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 26 січня 2016 року у складі судді Зосименко С. Г. та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2016 року у складі колегії суддів: Черненкової Л. А., Петешенкової М. Ю., Пономарь З. М.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2012 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк») про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що 03 листопада 2006 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 (позичальник) було укладено кредитний договір № HECFSE00000307 (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 15 тис. грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24 % річних та кінцевим терміном повернення - 03 листопада 2009 року. З метою належного і своєчасного виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань 03 листопада 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 (поручитель) було укладено договір поруки № HECFSE00000307/1 (далі - Договір поруки), за яким поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язань позичальником за Кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісій, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ПАТ «Акцент-Банк» (поручитель) було укладено договір поруки № 167, предметом якого було надання поруки ПАТ «Акцент-Банк» перед ПАТ КБ «ПриватБанк» за виконання ОСОБА_1 всіх своїх зобов'язань за Кредитним договором. ОСОБА_1 не виконував належним чином взяті на себе зобов'язання, у зв'язку з чим станом на 27 вересня 2012 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 89 506 грн 89 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 7 740 грн 90 коп.; заборгованості за процентами за користування кредитом - 34 706 грн 85 коп.; заборгованості за комісією за користування кредитом - 3 939 грн 65 коп.; пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 43 119 грн 49 коп. Враховуючи викладене, банк просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вказану заборгованість.

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 26 січня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за Кредитним договором є безпідставними, оскільки пунктом 7 частини тринадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк якого минув. Оскільки строк виконання зобов'язань за Кредитним договором настав 03 листопада 2009 року, а позивач звернувся з цим позовом до суду тільки 10 жовтня 2012 року, то відсутні правові підстави для стягнення заборгованості за Кредитним договором з ОСОБА_2 як поручителя. Договір поруки, укладений між ПАТ «Акцент-Банк» та ПАТ КБ «ПриватБанк» є нікчемним правочином і в суду відсутні правові підстави для стягнення заборгованості з ПАТ «Акцент-Банк» як з поручителя, оскільки строк дії Кредитного договору закінчився 03 листопада 2009 року, а договір поруки було укладено 20 жовтня 2010 року.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості за Кредитним договором в апеляційному порядку не оскаржувалося, а тому не переглядалося апеляційним судом у цій частині.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 26 січня 2016 року змінено в частині відмови у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором щодо правового обґрунтування рішення суду. В іншій частині рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 26 січня 2016 року залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позовні вимоги банку про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за Кредитним договором до жовтня 2009 року не підлягають задоволенню у зв'язку з пропуском позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_1 за період з жовтня 2009 року по 27 вересня 2012 року, апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність та безпідставність позову в цій частині, оскільки позивачем не надано доказів щодо розміру заборгованості за Кредитним договором за вказаний період. Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення кредитної заборгованості з поручителя, апеляційний суд виходив з того, що при виникненні обставин, за яких боржник звільняється від виконання зобов'язання, поручитель теж звільняється від виконання Договору поруки. Якщо немає підстав притягувати до відповідальності боржника, то не повинен виконувати зобов'язання і поручитель.

У червні 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 26 січня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2016 року, в якій просило скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Касаційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що згідно з пунктом 1.1 Кредитного договору датою погашення кредиту є 03 листопада 2009 року. Банк звернувся з позовом до суду 10 жовтня 2012 року, тобто в межах позовної давності. ОСОБА_1 не брав участі у розгляді справи, заяв і клопотань про застосування позовної давності не подавав. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог до поручителя, суди не врахували, що за Договором поруки, укладеним між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2, порука припиняється після закінчення п'яти років з дня настання терміну повернення кредиту. Оскільки банк з цим позовом звернувся у жовтні 2012 року, а кредит підлягав поверненню до 03 листопада 2009 року, то Договір поруки не припинив свою дію.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2016 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 21 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

У серпні 2016 року ОСОБА_2 подала заперечення на касаційну скаргу і просила відхилити її, посилаючись на те, що судом апеляційної інстанції під час розгляду справи було оголошено клопотання ОСОБА_1 про застосування позовної давності. Позивач не направляв досудову вимогу відповідачам, а звернувся з цим позовом до суду 10 жовтня 2012 року. Судами правомірно застосовано до спірних правовідносин Закон України «Про захист прав споживачів» та зроблено висновок, що позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» є безпідставними. До позовної заяви не додано документів, які підтверджують факт надання кредитних коштів, додаток № 1 до Договору поруки, який підтверджує, що ПАТ «Акцент-Банк» взяв на себе зобов'язання відповідати за ОСОБА_1, та доказів про розмір відповідальності поручителя перед кредитором.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

20 лютого 2018 року справу № 0417/14063/2012 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно зі статтею 4 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 213 ЦПК України 2004 року).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до частини першої статті 304 ЦПК України 2004 року справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою 1 розділу V цього Кодексу.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду у повній мірі не відповідає.

Частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судами встановлено, що 03 листопада 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 15 тис. грн зі сплатою відсотків у розмірі 24 % річних та кінцевим терміном повернення - 03 листопада 2009 року. Пунктом 4.1 Кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого зобов'язання за цим договором він несе відповідальність у порядку і на умовах, визначених договором.

Пунктом 1.1. Кредитного договору визначено, що заборгованість має погашатися з «3» по «10» число кожного місяця у сумі 816 грн 12 коп., що складається із заборгованості за кредитом, відсотками, винагородою, комісією.

ОСОБА_1 не виконував належним чином взяті на себе зобов'язання за Кредитним договором, у зв'язку з чим, згідно з наданим позивачем розрахунком, у нього утворилася заборгованість, яка станом на 27 вересня 2012 року складається: із заборгованості за кредитом у розмірі 7 740 грн 90 коп.; заборгованості за процентами за користування кредитом - 34 706 грн 85 коп.; заборгованості за комісією за користування кредитом - 3 939 грн 65 коп.; пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 43 119 грн 49 коп.

Визначення поняття зобов'язання міститься у частині перші статті 509 ЦК України.

Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (статті 611 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України).

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України.

Встановлено, що сторони погодили як строк дії договору - до моменту виконання сторонами у повному обсязі взятих на себе зобов'язань (пункт 5.1.), так і строки виконання зобов'язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню в строк до 03 листопада 2009 року.

Таким чином, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями.

Отже, поряд зі встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання кожного щомісячного зобов'язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Як встановлено судами, ОСОБА_1 перестав виконувати щомісячні зобов'язання з погашення кредиту 11 квітня 2008 року, у той час як з позовом про стягнення заборгованості за кредитом банк звернувся 10 жовтня 2012 року, включивши до позовних вимог всю заборговану суму, що підтверджується розрахунком заборгованості.

Разом з тим відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново (частини перша, третя статті 264 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (статті 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України).

У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

У справі, яка переглядається, встановлено, що згідно з умовами кредитного договору (пункти 1.1., 3.1.) позичальник зобов'язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та в строки, визначені самим договором та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом, а також встановлено відповідальність за порушення зобов'язань.

Оскільки умовами договору встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Таким чином, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватися позичальником частинами з «3» по «10» число кожного місяця, початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного з цих зобов'язань.

У зв'язку з наведеним, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов було пред'явлено після спливу позовної давності щодо позовних вимог про стягнення заборгованості, нарахованої до жовтня 2009 року, проте всупереч вимогам статей 212-214, 303, 316 ЦПК України 2004 року суд не дослідив та не дав правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам, зокрема розрахунку заборгованості за Кредитним договором та виписці з особового рахунку ОСОБА_1 щодо надходження грошових коштів на погашення його заборгованості. При цьому судом апеляційної інстанції допущено суперечність у висновках. Так, встановивши, що у жовтні 2009 року (в межах трирічної позовної давності) позичальник мав сплатити щомісячний платіж в сумі 816,12 грн, суд відмовив у позові в повному обсязі у зв'язку з недоведеністю та безпідставністю позову в частині стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості за період з жовтня 2009 року по 27 вересня 2012 року, однак мотивів відмови у стягненні вказаної суми грошових коштів, яка за змістом рішення є доведеною, суд не навів.

Що стосується висновку апеляційного суду проне надання банком доказів на підтвердження розміру заборгованості позичальника за період з жовтня 2009 року по 27 вересня 2012 року, то цей висновок не відповідає матеріалам справи, в яких такі докази наявні (вищезгаданірозрахунок заборгованості за Кредитним договором та виписка з особового рахунку ОСОБА_1).

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК 2004 року).

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю або частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.

Відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що розмір заборгованості за кредитним договором є недоведеним, апеляційний суд не врахував зазначених вище обставин та вимог процесуального законодавства, не дотримався встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні позову банку до поручителя ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за Кредитним договором з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

З метою належного виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань 03 листопада 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 було укладено Договір поруки, за умовами якого поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язань за Кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісій, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків.

Згідно з пунктом 12 Договору поруки порука за цим договором припиняється після закінчення 5 (п'яти) років з дня настання терміну повернення кредиту за Кредитним договором.

Відповідно до частин першої, другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв'язку із закінченням строку її чинності частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

Враховуючи правову конструкцію зазначеної правової норми, викладеної в одному абзаці, подібність правовідносин, які вона регулює, та на підставі системного, послідовного, логічного тлумачення змісту цієї норми слід дійти висновку про те, що передбачений цією нормою підхід до правового регулювання строків дії поруки та її припинення є однаковим.

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Виходячи з положень наведеної правової норми, строку повернення кредиту (03 листопада 2009 року) та умов Договору поруки, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання банком пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто до 03 листопада 2014 року.

Судами встановлено, що ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до поручителя ОСОБА_2 10 жовтня 2012 року, тобто в межах строку дії поруки. Тому відповідно до положень частини другої статті 554 ЦК України ОСОБА_2 відповідає перед ПАТ КБ «ПриватБанк» у тому ж обсязі, що і боржник ОСОБА_1

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14.

Відмовляючи у задоволенні позову до поручителя ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за Кредитним договором, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при виникненні обставин, за яких боржник звільняється від виконання свого зобов'язання, поручителя теж слід звільнити від виконання зобов'язань за Договором поруки. Однак правового обґрунтування такого висновку суд в оскаржуваному рішенні не навів і не звернув уваги на те, що сплив позовної давності для пред'явлення вимоги до позичальника не припиняє його зобов'язань перед кредитором, а відтак і не звільняє від встановленої договором відповідальності поручителя. Тому вказаний висновок суду не відповідає вищенаведеним положенням цивільного законодавства, якими врегульовано поруку. Питання про розмір заборгованості за Кредитним договором, який підлягає стягненню з поручителя, з огляду на строк дії поруки, судом взагалі не з'ясовувалося, а докази з цього приводу не досліджувалися.

Таким чином, висновки апеляційного суду ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права.

Разом з тим в силу положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з'ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.

Відповідно до пункту першого частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки апеляційним судом порушено вищенаведені норми процесуального права, не досліджено належним чином зібрані у справі докази, які стосуються розміру заборгованості за Кредитним договором, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене цим судом рішення слід скасувати з направленням справи на новий розгляд.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи..

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2016 року скасувати.

Справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості за Кредитним договором направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик