Постанова

Іменем України

04 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 641/2970/17

провадження № 61-3921св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, Харківська міська рада в особі Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міської ради і Департаменту реєстрації Харківської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 04 червня 2018 року у складі судді Колодяжної І. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2019 року у складі колегії суддів: Сащенка І. С., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, Харківської міської ради в особі Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міської ради і Департаменту реєстрації Харківської міської ради про встановлення факту родинних відносин, факту проживання однією сім'єю, визнання права користування квартирою, зобов'язання вчинення дій, вселення, визнання недійсним свідоцтва та скасування державної реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що вона є донькою ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. У 1977 році її мати уклала шлюб з ОСОБА_4 і у 1978 році у неї у шлюбі народився син ОСОБА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер. У 1994 році ОСОБА_3 оселилася у квартирі

АДРЕСА_1 на підставі ордера від 28 квітня 1994 року № 890 серії М, виданого на підставі рішення Виконкому Комінтернівської ради народних депутатів. Ордер був виданий на двох осіб, у тому числі і на ОСОБА_3 У 1994 році в спірній квартирі був зареєстрований відповідач.

ОСОБА_3 з 1994 року до своєї смерті у 2015 році постійно проживала у квартирі АДРЕСА_1. У 2003 році ОСОБА_2 зареєстрував шлюб із ОСОБА_6 та змінив місце проживання. З 2004 року ОСОБА_1 з метою здійснення догляду за матір'ю постійно проживала у її квартирі.

Відповідач надав згоду і не заперечував проти проживання однією сім'єю з матір'ю. На момент звернення до суду з позивач іншого житла не має.

З моменту реєстрації у спірній квартирі ОСОБА_2 не оплачує комунальні послуги, не бере особистої участі в підтриманні квартири у житловому стані.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:

- встановити факт родинних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, як між донькою та матір'ю;

- встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 і ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2, починаючи з 01 січня 2004 року до 07 серпня 2015 року;

- визнати за ОСОБА_1 право на безоплатну приватизацію квартири АДРЕСА_1 з визнанням недійсним розпорядження відділу приватизації житлового фонду Управління майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради від 23 червня 2017 року № 985-Ц2;

- зобов'язати ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у володінні, користуванні квартирою АДРЕСА_1 і надати ключі від вхідних дверей квартири;

- вселити ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 від 23 червня 2017 року №3-17-321212-ц2;

- скасувати рішення державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцової М. Є. від 03 липня 2017 року № 35961205 про державну реєстрацію свідоцтва про права власності від 23 червня 2017 року № 3-17-321212-ц2.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 04 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 29 січня 2019 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що факт родинних відносин ОСОБА_1 і ОСОБА_3 підтверджується копією свідоцтва про народження позивача, не оскаржується та не заперечується сторонами, а тому не підлягає доказуванню відповідно до статей 315, 318 ЦПК України, у зв'язку з чим відсутні підстави для встановлення цього факту у судовому порядку. Відмовляючи у задоволенні інших позовних вимог, суд керувався тим, що позивачем не надано та матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 постійно проживала у квартирі за адресою: АДРЕСА_2. Встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 були зареєстровані за різними адресами. Решта позовних вимог є похідними від встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_1 і ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2, починаючи з 01 січня 2004 року до 07 серпня 2015 року, а тому також не підлягають задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просила суд скасувати рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 04 червня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2019 року, ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення не відповідають принципам законності та обґрунтованості, суди допустили неповноту, однобічність і необ'єктивність при розгляді справи, оцінка доказів, наявних у матеріалах справи, суперечить положенням статті 89 ЦПК України. Представник ОСОБА_2 не заперечував проти факту вселення та проживання ОСОБА_1 у квартирі

АДРЕСА_3.

Усупереч вимогам статті 1, частини 1 статті 5, статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" суди пов'язали право позивача на приватизацію квартири з фактом її реєстрації у спірній квартирі. Суди проігнорували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 та від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12.

Згідно з відомостями Комунального закладу охорони здоров'я "Харківська міська поліклініка № 19" ОСОБА_3 перебувала під наглядом та знаходилась на диспансерному обліку, допомогу у догляді їй надавала ОСОБА_1. У відповіді ПАТ "Укрпошта" від 15 вересня 2017 року № 1130 на адвокатський запит зазначено, що за адресою спірної квартири ОСОБА_1 отримувала поштову кореспонденцію, адресовану на її ім'я.

За таких обставин позивач вважала доведеним факт її постійного проживання однією сім'єю з ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2, починаючи з 01 січня 2004 року до 07 серпня 2015 року, що вказує на наявність у неї права на безоплатну приватизацію указаної квартири разом із ОСОБА_2.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу інші учасники справи до суду не подавали.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано цивільну справу № 641/2970/17 із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду 07 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є дітьми ОСОБА_3.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

Відповідно до довідки Комунального підприємства "Жилкомсервіс" (дільниця № 24) від 04 вересня 2015 року в квартирі АДРЕСА_4 зареєстровані: ОСОБА_3 (наймач) з 08 червня 1994 року до 07 серпня 2015 року, ОСОБА_2 з 07 вересня 1994 року.

Квартира не приватизована та належить територіальній громаді м. Харкова.

13 червня 2017 року ОСОБА_2 подав до відділу приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міської ради заяву про оформлення у приватну власність квартири АДРЕСА_4.

Відповідно до розпорядження від 23 червня 2017 року № 985-Ц2 відділу приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міської ради прийнято рішення про безоплатну передачу ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_4 у приватну власність.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 липня 2017 року № 92581544 право власності на квартиру АДРЕСА_4 належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 23 червня 2017 року № 3-17-321212-ц2, виданого відділом приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради. Рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру прийнято державним реєстратором Департаменту реєстрації Харківської міської ради Шеховцовою М. Є. 03 липня 2017 року за № 35961205.

Згідно з листом Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міської ради від 23 жовтня 2017 року за № 15755 у період з 2004 року до 2015 року звернень від ОСОБА_3 стосовно приватизації квартири АДРЕСА_4 до Управління не надходило.

ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_4 не зареєстрована.

ОСОБА_1 зверталася до Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради із заявою щодо розгляду питання про приватизацію квартири АДРЕСА_4 з урахуванням наявних у неї прав.

Листом Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради від 25 жовтня 2017 року ОСОБА_1 повідомлено, що квартира передана у приватну власність ОСОБА_2 на підставі розпорядження відділу приватизації житлового фонду Управління від 23 червня 2017 року № 985-Ц2. Інформація про те, що ОСОБА_1 була зареєстрована у вказаній квартирі, або постійно мешкала в ній, у наданих документах відсутня.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Відповідно до частин 1 , 2 , 4 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення судів попередніх інстанцій відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Щодо позовних вимог про встановлення факту родинних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як між донькою та матір'ю, а також факту проживання ОСОБА_1 однією сім'єю з ОСОБА_3.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 обґрунтовувала необхідність встановлення факту родинних відносин між нею та ОСОБА_3 як між донькою та матір'ю, а також факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2, починаючи з 01 січня 2004 року до 07 серпня 2015 року, з тим, щоб набути та реалізувати в подальшому право на приватизацію квартири АДРЕСА_4 разом із ОСОБА_2.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову у цій частині, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про те, що факт родинних відносин ОСОБА_1 і ОСОБА_3 підтверджується копією свідоцтва про народження позивача, не оскаржується та не заперечується сторонами, а тому не підлягає доказуванню відповідно до статей 315, 318 ЦПК України. ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження того, що вона постійно проживала у квартирі за адресою: АДРЕСА_2.

Щодо позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права на безоплатну приватизацію квартири з визнанням недійсним розпорядження про передачу квартири у власність ОСОБА_2; зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у володінні, користуванні квартирою; вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру; визнання недійсним свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру; скасування рішення про державну реєстрацію свідоцтва про право власності ОСОБА_2.

Порядок приватизації житла, що знаходиться у державній власності, визначено в Законі України 19 червня 1992 року № 2482-ХІІ "Про приватизацію державного житлового фонду".

Як зазначено в преамбулі Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Закон передбачає порядок набуття права власності на житло громадянами України, які користуються державним житловим фондом на законних підставах, з обмеженням на приватизацію, визначеним Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Відповідно до Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" в редакції, чинній на момент видачі оскаржуваних розпоряджень та свідоцтва, приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін. ) державного житлового фонду на користь громадян України.

Статтею 3 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено, що приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю.

Відповідно до частини 1 статті 5, частин 2 та 3 статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" до членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Згідно з частиною 4 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах.

Зі змісту наведених положень Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" вбачається, що право на приватизацію об'єктів державного житлового фонду набувають громадяни України, які користуються житлом на законних підставах та постійно в ньому проживають.

Таким чином, для вирішення питання про наявність у ОСОБА_1 права на приватизацію спірної квартири з'ясуванню підлягають обставини законності її вселення та тривалості проживання у цій квартирі.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 61, статей 64 та 65 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім'я якого видано ордер.

Члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина/чоловік наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.

Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину/чоловіка, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членами сім'ї наймача, в розумінні частини 2 статті 64 ЖК УРСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем.

За змістом статті 65 ЖК УРСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.

У статті 107 ЖК УРСР визначено, що у разі вибуття наймача та членів його сім'ї договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. У зв'язку зі смертю основного наймача договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім'я члена сім'ї, який має право користуватися квартирою.

Судами встановлено і не спростовується матеріалами справи, що наймачем спірного житлового приміщення на підставі ордера була ОСОБА_3.

З 1994 року у вказаній квартирі, крім ОСОБА_3, був також зареєстрований ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Позивач у спірному житловому приміщенні зареєстрована не була і належних доказів на отримання письмової згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на її вселення та постійне проживаня у квартирі АДРЕСА_4 суду не надала.

Визнання ОСОБА_2 того факту, що ОСОБА_1 дійсно проживала у спірній квартирі з 2003 року беззаперечно не доводить отримання нею дозволу від відповідача на постійне проживання у цій квартирі.

При цьому позивач зазначила, що підставою для її вселення у спірну квартиру було здійснення догляду за ОСОБА_3. Встановлено, що ОСОБА_1 не була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_4.

У постанові Верховного Суду від 28 липня 2020 року у справі № 759/17953/15-ц (провадження № 61-18718св19) зазначено, що особи, які вселились в квартиру з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають.

Оскільки позивач не довела факт набуття нею відповідно до норм ЖК УРСР права на користування спірною квартирою, що, в свою чергу, виключає можливість набуття нею права на приватизацію цієї квартири, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заявленого нею позову.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення позову та фактично зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року (у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої інстанції), так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року). Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а належна оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями переоцінювати докази.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 04 червня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк