Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 20.05.2020 року у справі №419/754/19

Постанова

Іменем України

02 червня 2021 року

м. Київ

справа № 419/754/19

провадження № 61-7713св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на постанову Луганського апеляційного суду від 01 квітня 2020 року в складі колегії суддів: Дронської І. О., Гаврилюка В. К., Карташова О. Ю., та додаткову постанову Луганського апеляційного суду від 17 червня 2020 року в складі колегії суддів: Дронської І. О., Гаврилюка В. К., Карташова О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання та поділ спільного сумісного майна.

Позовна заява мотивована тим, що вона у період з січня 2012 року по 01 липня 2016 року проживала однією сім'єю у цивільному шлюбі з ОСОБА_2. За час сумісного проживання в них народився син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. З липня 2016 року вони з відповідачем ОСОБА_2 разом не проживають. У квітні 2014 року, тобто під час їх спільного проживання, відповідач придбав автомобіль Nissan Patrol, реєстраційний номер НОМЕР_1, право власності на який було зареєстровано за відповідачем 24 червня 2016 року. Факт їх спільного сумісного проживання підтверджується фотокартками з відпочинку у грудні 2012 року у Єгипті та у травні 2013 року у ОАЕ, що також підтверджується копіями закордонного паспорту з відмітками про перетин кордону. Факт спільного бюджету підтверджуються випискою з банківського рахунку позиваки, відповідного до якого вони перераховували один одному гроші та поповнювали рахунок мобільного телефону. Факт спільного проживання можуть підтвердити ряд свідків.

У липні 2014 роки вона разом з дитиною переїхала з м. Луганськ до міста Бровари.

У жовні 2014 року до них переїхав відповідач, де вони мешкали однією родиною до 01 липня 2016 року, винаймаючи житло. З липня 2016 року вона разом з дитиною наймали житло окремо, що підтверджується договорами оренди.

Також зазначала, що під час розгляду справи про стягнення аліментів відповідач визнав факт проживання з нею до 2016 року, про що подав суду відповідну заяву.

Оскільки судом визначено аліменти у розмірі прожиткового мінімуму на дитину (1626 грн), які не покривають витрат на дитину, обумовлених її розвитком та лікуванням, вважає необхідним при поділі спільного сумісного майна відступити від рівності часток, виділивши їй 3/5 часток спірного автомобіля. Проте, оскільки 3/5 частки автомобіля неможливо виділити, вважає за можливим виділити на її користь компенсацію 3/5 часток, що складає 160 800 грн, виходячи з його вартості щонайменше 268 000 грн.

З огляду на вказане ОСОБА_1 просила встановити факт її проживання однією сім'єю з ОСОБА_2 як чоловіка та жінки з 2012 року по липень 2016 року. Визнати автомобіль Nissan Patrol, реєстраційний номер НОМЕР_1, об'єктом спільної сумісної власності та визначити, що її частка в праві спільної сумісної власності на автомобіль становить 3/5. Розділити спільне сумісне майно, стягнувши з ОСОБА_2 на її користь матеріальну компенсацію за 3/5 частки майна, у розмірі 160 800 грн, в порядку поділу спільного сумісного майна.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новоайдарського районного суду Луганської області від 21 листопада 2019 року позовну заяву задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу з 01 лютого 2012 року по 01 липня 2016 року. Визнано автомобіль марки Nissan Patrol, 1999 року випуску, кузов № НОМЕР_2, державний реєстраційний номер НОМЕР_1, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2, визначивши частку ОСОБА_1 у власності на даний автомобіль у розмірі 1/2. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 доведено факт проживання однією сім'єю із ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу з 01 лютого 2012 року по 01 липня 2016 року, а тому спірний автомобіль, який придбаний у квітні 2014 року, є спільною сумісною власністю з визначенням частки ОСОБА_1 у розмірі 1/2.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо збільшення частки у власності на спірний автомобіль, суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачкою обставин, що мають істотне значення для збільшення її частки.

Оскільки матеріали справи не містять доказів щодо вартості спірного автомобіля на момент розгляду справи, суд відмовив у задоволенні позову в частині стягнення грошової компенсації з відповідача на користь позивачки.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Луганського апеляційного суду від 01 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Новоайдарського районного суду Луганської області від 21 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що ОСОБА_1 належними доказами не доведено факт спільного проживання з відповідачем ОСОБА_2, як жінки і чоловіка без шлюбу у період з 01 лютого 2012 року по березнь 2015 року, а тому підстав вважати, що спірний автомобіль придбаний ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 є спільною сумісною власністю сторін у розумінні статті 74 СК України, немає.

Щодо періоду з березня 2015 року по 01 липня 2016 року, який визнається відповідачем як час спільного проживання з позивачкою однією сім'єю з усіма ознаками сім'ї, апеляційний суд, враховуючи, що зазначений період спільного проживання визнаний сторонами та знаходиться за межами періоду придбання спірного майна, за відсутності настання юридичних наслідків для позивачки щодо спірного майна, з якими закон пов'язує необхідність встановлення юридичних фактів, дійшов виснвоку, що позовні вимоги ОСОБА_1 у цій частині також задоволенню не підлягають.

Додатковою постановою Луганського апеляційного суду від 17 червня 2020 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на відшкодування витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги 2 412,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у сумі 3 457,80 грн.

Враховуючи, що Луганським апеляційним судом скасовано рішення Новоайдарського районного суду Луганської області від 21 листопада 2019 року та у справі ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовлено, апеляційний суд дійшов висновку, що витрати, понесені ОСОБА_2 по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги підлягають стягненню з ОСОБА_1. Крім того, з останньої підлягає також стягненню в дохід держави судовий збір за подання нею апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, сплата якого була відстрочена до ухвалення судового рішення у справі.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнення їх доводів

У травні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Луганського апеляційного суду від 01 квітня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і залити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2020 року в справі № 641/7033/18,13 квітня 2020 року в справі № 202/763/17, від 24 квітня 2020 року в справі № 554/2491/17 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України). Крім того, посилається на те, що апеляційним судом встановлені обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини 2 статті 389, стаття 411 ЦПК України).

Зазначала, що апеляційний суд безпідставно відхилив її докази на підтвердження проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки, зокрема, фотознімки спільного відпочинку у грудні 2012 року у Єгипті та у травні 2013 року в ОАЕ, рахунок на оплату за туристичну послугу, копію першого аркушу історії розвитку дитини ОСОБА_3, фотокартки дитини з родичами відповідача. Вважає, що рішення суду апеляційної інстанції ґрунтується на припущеннях. Апеляційний суд також не врахував, що факт ведення спільного господарства, спільного побуту, спільного проживання доказувався показами свідків з боку позивача, які безпідставно відхилені апеляційним судом. Висновок суду, що для доказування спільного бюджету вони повинні були придбати ще інші речі, крім спірного майна, не ґрунтується на нормах Закону.

Також позивачка вказувала, що апеляційний суд не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 334/9028/15, відповідно до якого "..та обставина, що спірна частина нерухомості придбана в один день із продажом нерухомості, яка на праві особистої власності належала відповідачу, не спростовує презумпцію спільності майна подружжя, оскільки належних доказів, що гроші від продажу належної відповідачу нерухомості витрачені на придбання спірної, відповідачем не надано..". В даному випадку відповідачем також не доведено, що гроші від продажу належного йому автомобіля витрачені на придбання спірного автомобіля марки Nissan Patrol, державний реєстраційний номер НОМЕР_1.

У липні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на додаткову постанову Луганського апеляційного суду від 17 червня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить її скасувати.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року в справі № 755/146/16-ц (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України). Апеляційний суд не звернув уваги на те, що вона подала апеляційну скаргу про перегляд судового рішення лише в частині позовних вимог щодо сум, які підлягають стягненню за судовим рішення, тому судовий збір має сплачуватися лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог, тому стягнення судового збору за дві позовні вимоги є безпідставним.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів

У червні 2020 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду від 01 квітня 2020 року, в якому просить закрити касаційне провадження або залишити касаційну скаргу без задоволення. Посилається на те, що висновки щодо застосування норм права у побідних правовідносинах, викладених у постановах Верховного суду від 06 квітня 2020 року в справі № 641/7033/18, від 13 квітня 2020 року в справі № 202/763/17, від 24 квітня 2020 року в справі № 554/2491/17, на які посилається позивач у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними. Постанова апеляційного суду від 01 квітня 2020 року є законною та обґрунтованою.

Апеляційним судом встановлені обставини, що мають суттєве значення, на підставі належних, допустимих, достовірних доказів, які узгоджуються з обставинами справи.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Луганського апеляційного суду від 01 квітня 2020 року і витребувано справу № 419/754/19 з Новоайдарського районного суду Луганської області.

Ухвалою Верховного Суду від 25 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Луганського апеляційного суду від 17 червня 2020 року.

У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 травня 2021 року справу № 419/754/19 призначено до розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга на постанову апеляційного суду від 01 квітня 2020 року не підлягає задоволенню, а касаційна скарга на додаткову постанову апеляційного суду від 17 червня 2020 року підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що спірні правовідносини виникли з приводу встановлення факту спільного проживання та визначення правового режиму майна, придбаного за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, з 2012 року по липень 2014 року вона з відповідачем ОСОБА_2 проживали разом як чоловік та дружина, мали стосунки, притаманні подружжю, мали взаємні права та обов'язки у м. Луганськ, в липні 2014 року приїхали в с. Трьохізбенка та проживали за місцем реєстрації відповідача. У жовтні 2014 року переїхали у м. Бровари, де спільно проживали до 01 липня 2016 року. За час сумісного проживання в них народився син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. З липня 2016 року сторони спільно не проживають. Єдине спільне майно, яке придбане за спільні кошти - це автомобіль, який придбаний фактично в квітні 2014 року, а в червні-липні перереєстрований в МРЕО.

Згідно з довідкою заступника начальника Регіонального сервісного центру в Луганській області від 14 лютого 2019 року № 31/12/9-777, станом на 01 січня 2018 року за ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 зареєстрований автомобіль марки NISSAN PATROL, 1999 року випуску, зеленого кольору номерний знак НОМЕР_1, на підставі довідки- рахунку від 12 квітня 2014 року серії ВІА 301922, виданої ПП "АВТО-ФОРТУНА".

Вказаний автомобіль знаходиться у володінні ОСОБА_2.

Відповідач ОСОБА_2 зазначав, що з січня 2012 року по квітень 2014 року таких відносин, що притаманні подружжю у сторін не було, як не було і пов'язання спільним побутом, не було взаємних прав та обов'язків, спільного сумісного бюджету, спільних грошових коштів, ведення спільного господарства. Він, позивачка та їх син стали мешкати разом у м. Бровари з березня 2015 року по липень 2016 року, і саме з цього часу вони були пов'язані спільним сімейним бюджетом та проживали як чоловік та жінка, але без реєстрації шлюбу.

Також зазначав, що спірний автомобіль був придбаний ним за особисті кошти, які він отримав від реалізації свого автомобіля AUDI A6 2.5 TDI QUATTRO,1996 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, а тому він не може вважатися спільною сумісною власністю.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У абзаці 1 частини 2 статті 3 СК України встановлено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частина 4 статі 3 СК України)

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що "вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)".

Відповідно до частини 1 статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 частини 1 статті 74 СК України (частина 2 статті 74 СК України).

За змістом статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Згідно із частиною 4 статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують: 1) час придбання; 2) джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте); 3) мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу, набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто, речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди, страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Отже, розгляд справи, в якій викладена самостійна позовна вимога про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, потребує надання сторонами належних та допустимих доказів обставин, зазначених у позовній заяві, та дослідження їх судом, адже нормами цивільного процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін у справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

Згідно частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.

Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спільне проведення відпочинку у грудні 2012 року та травні 2013 року, що не заперечується відповідачем, за відсутності інших ознак сім'ї, не свідчить про наявність між сторонами усталених сімейних відносин із спільним побутом, взаємними правами та обов'язками у цей період.

Також обґрунтованим є висновок апеляційного суду, що факт відвідування позивачкою з дитиною родичів відповідача у 2014 році, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.

Посилання позивача на те, що відповідач під час розгляду справи про стягнення аліментів визнав факт проживання з нею до 2016 року, не спростовують висновків апеляційного суду, оскільки ОСОБА_2 у справі про стягнення аліментів не вказував, з якого часу вони проживали однією сім'єю, а при розгляді цієї справи уточнив, що спільно проживали лише з березня 2015 року по 01 липня 2016 року.

Доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції показів свідків, які, на її думку, підтверджували сімейні відносини з відповідачем ОСОБА_2, також не спростовують наведених висновків апеляційного суду, оскільки пов'язані з переоцінкою доказів, що виходить за межі повноважень Верховного Суду відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України.

За таких обставин колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком апеляційного суду, що ОСОБА_1 належними доказами не доведено факт спільного проживання з відповідачем ОСОБА_2, як жінки і чоловіка без шлюбу у період з 01 лютого 2012 року по березень 2015 року, а тому відсутні підстави вважати, що спірний автомобіль придбаний ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2, є спільною сумісною власністю сторін у розумінні статті 74 СК України.

Аргументи касаційної скарги про неправомірну відмову апеляційного суду у визнанні об'єктом спільної сумісної автомобіляNissan Patrol, реєстраційний номер НОМЕР_1, є необґрунтованими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 зазначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Частиною 1 статті 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України) встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині визнання об'єктом спільної власності подружжя спірного автомобіля, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що судом першої інстанції не було надано належної правової оцінки запереченням відповідача щодо правового режиму цього автомобіля.

Обставини, встановлені судом апеляційної інстанції на підставі наявних у справі доказів, спростовують доводи касаційної скарги, а висновки апеляційного суду не суперечать правовим позиціям Верховного Суду щодо встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та презумпції спільної сумісної власності.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що відповідно до статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги на постанову Луганського апеляційного суду від 01 квітня 2020 року

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України ", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Частиною 1 статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених Частиною 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду від 01 квітня 2020 року залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на додаткову постанову апеляційного суду від 17 червня 2020 року

Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з апеляційною скаргою, ОСОБА_1 просила змінити рішення суду першої інстанції, скасувавши його в частині відмови у задоволенні позову про стягнення матеріальної компенсації в порядку поділу спільного сумісного майна.

Верховний Суд у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 755/146/16-ц, на яку посилається позивачка у касаційній скарзі, дійшов висновку, що "..якщо скаргу подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог.."

Таким чином, враховуючи, що ОСОБА_1 оскаржувала рішення суду першої інстанції тільки в частині однієї позовної вимоги про стягнення грошової компенсації, висновок апеляційного суду про стягнення з неї судового збору в дохід держави у розмірі 3 457,80 грн, як за дві вимоги немайнового характеру є помилковим.

Відповідно до частини 4 статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Колегія суддів касаційного суду вважає, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, прийнявши по суті правильну додаткову постанову щодо відшкодування судових витрат. Тому мотивувальну та резолютивну частину додаткової постанови Луганського апеляційного суду від 17 червня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_1 судового збору в дохід держави необхідно змінити, зменшивши з 3 457,80 грн. до 1 728,90 грн. з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові.

Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Луганського апеляційного суду від 01 квітня 2020 року залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Луганського апеляційного суду від 17 червня 2020 року задовольнити частково.

Постанову Луганського апеляційного суду від 01 квітня 2020 року залишити без змін.

Додаткову постанову Луганського апеляційного суду від 17 червня 2020 року змінити, зменшивши розмір судового збору, який підлягає стягненню в дохід держави, з 3 457,80 грн. до 1 728,90 грн.

В іншій частині додаткову постанову Луганського апеляційного суду від 17 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. ЧервинськаСудді:В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М.

Коротун