Історія справи

Постанова КЦС ВП від 10.05.2023 року у справі №442/9179/21
Постанова КЦС ВП від 10.05.2023 року у справі №442/9179/21
Постанова КЦС ВП від 10.05.2023 року у справі №442/9179/21

Постанова

Іменем України

10 травня 2023 року

м. Київ

справа № 442/9179/21

провадження № 61-12558св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - гімназія № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 лютого 2022 року в складі судді Хомика А. П. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року в складі колегії суддів Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області (далі також - відповідач) про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, зобов`язання допустити до роботи, стягнення заробітної плати за час незаконного відсторонення.

Позовна заява мотивована тим, що 01 вересня 1994 року він був прийнятий на роботу в Дрогобицьку середню школу № 17 на посаду вчителя фізичного виховання. 04 січня 2021 року навчальний заклад змінив назву на гімназію № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області. Позивач перебуває у трудових відносинах з відповідачем за безстроковим трудовим договором та працює на посаді вчителя фізичного виховання.

У жовтні-листопаді 2021 року він зіткнувся із грубим порушенням з боку відповідача конституційного права на роботу, яке полягало в тому, що у позивача на роботі постійно незаконно вимагали медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби СОVІD-19 та обмежували права як працівника щодо повноцінної роботи. 01 листопада 2021 року відповідач вручив йому повідомлення за № 256 «Про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19», однак позивач відмовився поставити свій підпис про його отримання, бо не погоджувався з текстом повідомлення, адже викладене у ньому грубо порушувало Конституцію та Закони України. Тому відповідач склав відповідний акт. 02 листопада 2021 року позивачем надано відповідачу обґрунтовану заяву щодо відмови від участі в медичних експериментах, пов`язаних із щепленням від СОVІD-19, адже жодна із вакцин не пройшла четвертої фази досліджень - вивчення побічних ефектів і протипоказань.

05 листопада 2021 року відповідачем було видано наказ № 103к, яким позивача з 08 листопада 2021 року відсторонено від роботи без збереження заробітної плати відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 з посиланням на відсутність у позивача щеплення від респіраторної хвороби СОVІD-19. Позивач відмовився від проставлення підпису про ознайомлення з наказом відповідача, про що останнім було складено відповідний акт.

Позивач вважає, що наказ від 05 листопада 2021 року № 103к про відсторонення його від роботи є грубим порушенням Конституції України, яка передбачає право на працю, законодавства про працю, міжнародним нормативним актам, які ратифіковані в Україні та мають обов`язкову юридичну силу. Даний наказ позивач вважає незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

Позивач просив суд: визнати незаконним та скасувати наказ № 103к від 05 листопада 2021 року, виданий директором гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області Гевком Я. Й. та зобов`язати відповідача допустити позивача до виконання обов`язків вчителя фізичного виховання гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області; стягнути з відповідача заробітну плату, яка була незаконно не нарахована та невиплачена за час з моменту незаконного відсторонення від роботи позивача з 08 листопада 2021 року до дня ухвалення рішення судом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 лютого 2022 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Постановою Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 лютого 2022 року - без змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з того, що під час розгляду справи порушень прав позивача при прийнятті оскаржуваного наказу про відсторонення від посади не встановлено. Тому відсутні підстави для визнання незаконним та скасування наказу № 103к від 05 листопада 2021 року. Оскільки суди не встановили незаконного відсторонення позивача від роботи, тому відсутні підстави для зобов`язання відповідача допустити позивача до роботи та стягнення заробітної плати з часу відсторонення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року.

У касаційній скарзі він просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року, і ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року, і витребувано справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 лютого 2022 року та постанови Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року представник вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18. Крім того, зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Також вважає, що вакцинація від COVID-19 для працівників є добровільною, тому роботодавець не повинен застосовувати будь-які заходи впливу до працівника, якщо останній не бажає її проходити. Відсторонення позивача від роботи є незаконним, оскільки такі дії є фактичним втручанням та порушенням права на працю, права заробляти працею на життя, а таке втручання дозволено виключно законами України.

Підставою касаційного оскарження зазначено пункти 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

У березні 2023 року гімназія № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області надіслала відзив на касаційну скаргу. Вказувала на законність оскаржуваних рішень та безпідставність доводів касаційної скарги. Просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач перебуває у трудових відносинах з відповідачем з 01 вересня 1994 року, працюючи вчителем фізичного виховання.

04 січня 2021 року змінено назву відповідача з «Дрогобицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області» на «Гімназія № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області».

01 листопада 2021 року директором гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області Гевком Я. було винесено повідомлення № 256 «Про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19», яким ОСОБА_1 поставлено до відома про обов`язкове щеплення від COVID-19 для працівників освіти та надано час до 05 листопада 2021 року надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595.

Від проставлення підпису про ознайомлення з цим повідомленням позивач відмовився, про що відповідачем було складено акт від 01 листопада 2021 року. Даний факт визнається позивачем.

Відповідно до заяви-відмови від участі в медичних експериментах (щеплення від COVID-19) в закладах освіти, адресованої директору гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області Гевку Я. Й. від 02 листопада 2021 року, позивач відмовився від вакцинування проти коронавірусної інфекції, викликаної вірусом SARS-CoV-2, як від ризикованої медичної процедури, та не надав згоди на участь в медичних експериментах, так як ці вакцини не пройшли всіх стадій необхідних клінічних випробувань, а саме не пройшли четвертої фази досліджень - вивчення побічних ефектів і протипоказань.

Директором гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області Гевком Я. 05 листопада 2021 року було винесено наказ № 103к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », яким позивача - вчителя фізичного виховання, відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти СОVІD-19 або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595 без збереження заробітної плати.

Від проставлення підпису про ознайомлення з цим наказом позивач відмовився, про що відповідачем було складено акт від 05 листопада 2021 року. Даний факт визнається позивачем.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Щодо позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов`язання допустити до роботи.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 Кодексу законів про працю України, далі - КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

У визначенні поняття «законодавство» Верховний Суд враховує рішення Конституційного Суду України (далі - КСУ) від 09 липня 1998 року № 12-рп/09 (справа про тлумачення терміну «законодавство»), відповідно до якого термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 КЗпП України (в редакції на час прийняття рішення КСУ), треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Статтею 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» на громадян України покладено обов`язки у сфері охорони здоров`я: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; в) вживати передбачених Законом України «Про екстрену медичну допомогу», заходів для забезпечення надання екстреної медичної допомоги іншим особам, які знаходяться у невідкладному стані; г) виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

За частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», частинами першою, третьою статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до Положення про Міністерство охорони здоров`я України (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) Міністерство охорони здоров`я України (далі також - МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

У Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб (стаття 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення») затвердженому Наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133 (із змінами, внесеними згідно з Наказом МОЗ № 521 від 25 лютого 2020 року) до особливо небезпечних інфекційних хвороб віднесено COVID-19.

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 (зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928) затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням та визначено працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Відповідно до указаного Переліку, який набрав чинності 08 листопада 2021 року, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники, у тому числі, закладів загальної середньої освіти.

Обов`язковою умовою для здійснення профілактичного щеплення є відсутність абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595 (зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899) (у редакції наказу МОЗ від 11 жовтня 2019 року № 2070).

На момент прийняття оскаржуваного ОСОБА_1 наказу від 05 листопада 2021 року № 103к та відсторонення з 08 листопада 2021 року позивача від роботи, на території України постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 було установлено карантин з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Указану постанову з 08 листопада 2021 року доповнено пунктом 46-1, яким передбачено, що керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 (далі - Перелік № 2153); 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються.

Строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Таким чином, за відсутності обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, яка віднесена до особливо небезпечних інфекційних хвороб, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, дозволяється відсторонення від роботи працівників закладів загальної середньої освіти без виплати заробітної плати, окрім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, зокрема: «Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. […].

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивача заробітку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження №61-6307св20).

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті)».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Як видно із справи, з 01 вересня 1994 року ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах із гімназією № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області, працюючи на посаді вчителя фізичного виховання.

Позивач належить до працівників закладів загальної середньої освіти, тому на нього поширюються вимоги щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

01 листопада 2021 року директором гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області Гевком Я. було винесено повідомлення № 256 «Про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19», яким ОСОБА_1 поставлено до відома про обов`язкове щеплення від COVID-19 для працівників освіти та надано час до 05 листопада 2021 року надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595. Від проставлення підпису про ознайомлення з цим повідомленням позивач відмовився, про що відповідачем було складено акт від 01 листопада 2021 року. Даний факт визнається позивачем.

Директором гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області Гевком Я. 05 листопада 2021 року було винесено наказ № 103к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », яким позивача - вчителя фізичного виховання, відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти СОVІD-19 або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595 без збереження заробітної плати. Від проставлення підпису про ознайомлення з цим наказом позивач відмовився, про що відповідачем було складено акт від 05 листопада 2021 року. Даний факт визнається позивачем.

Позивач станом на 08 листопада 2021 року (дату відсторонення від роботи) не надав документи про щеплення або про наявність абсолютних протипоказань до проведення таких профілактичних щеплень, що було підставою для видачі спірного наказу, з яким позивач відмовився ознайомлюватися (що ним не заперечувалось при розгляді справи).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не врахував, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або неможливість встановлення позивачу іншої форми організації праці.

Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи і докази протилежного відповідачем не надано.

Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок, що порушення права позивача на працю відсутнє, про правомірність і законність відсторонення ОСОБА_1 від роботи, оскільки дії відповідача як роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах: від 01 березня 2023 року у справі № 607/20853/21, від 01 березня 2023 року у справі № 130/3526/21, від 01 березня 2023 року у справі № 524/11397/21, від 01 березня 2023 року у справі № 130/3550/21, від 01 березня 2023 року в справі № 565/1559/21, від 01 березня 2023 року в справі № 166/1321/21, від 01 березня 2023 року в справі № 159/22/22.

З урахуванням необхідності врахування правового висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), Верховний Суд приходить до висновку, що оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, зобов`язання допустити до роботи ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що позовні вимоги у цій частині не підлягають задоволенню.

Отже судові рішення в частині визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, зобов`язання допустити до роботи підлягають скасуванню з постановленням нового рішення про задоволення вимог в частині визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення позивача від роботи та зобов`язання допустити позивача до роботи.

Щодо позовних вимог про стягнення заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року у справі № 569/16206/21 (провадження № 61-5055св22) зазначено, що: «у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2022 року в справі № 211/6466/19 (провадження № 61-16239св20) зроблено висновок, що: «відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. При відстороненні трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються, тому тут не йдеться про звільнення з роботи. Однак при цьому працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов`язків».

У постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 205/4333/17 (провадження № 61-45345св18) зазначено, що: «Судом першої інстанції було встановлено, що відповідач грубо порушив право позивача на працю, оскільки вона майже рік не працювала на підприємстві, не виконувала покладені на неї обов`язки, не отримувала заробітну плату та не була при цьому звільнена, наказу про відсторонення не отримувала, то він дійшов правильного висновку стосовно того, що ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання ПАТ «Державний ощадний банк України» допустити ОСОБА_1 до роботи».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: «чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. […] У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, такий працівник має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19)).

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок №100).

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи і зобов`язання допустити до роботи, суди не вирішували по суті вимог в частині стягнення на користь позивача заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи, обставин, необхідних для вирішення цього питання, не встановили.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на правила статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

У частині третій статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Аргументи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) дає підстави для висновку про те, що оскаржені судові рішення суду першої та апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів Верховного Суду вважає, що: касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково; рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року: в частині відмови у задоволенні позову про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов`язання допустити до роботи скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову; в частині відмови у задоволенні позову про стягнення заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 400 402 409 411 412 416 ЦПК УкраїниВерховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов`язання допустити до роботи скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову.

Визнати незаконним та скасувати наказ від 05 листопада 2021 року № 103к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », виданий директором гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області.

Допустити ОСОБА_1 до роботи вчителем фізичного виховання гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 22 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 жовтня 2022 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до гімназії № 17 Дрогобицької міської ради Львівської області про стягнення заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук