Історія справи

Постанова

Іменем України

10 травня 2018 року

місто Київ

справа № 696/1058/15-ц

провадження № 61-196св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач (заявник) - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,

третя особа - приватний нотаріус Кам'янського районного нотаріального округу Бойко Л. В.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» на рішення Кам'янського районного суду Черкаської області від 15 березня 2016 року у складі судді Романової Н. Г. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 липня 2016 року у складі колегії суддів: Качана О. В., Бондаренка С. І., Храпка В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК») у липні 2015 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 35 081, 00 грн.

ОСОБА_3 14 вересня 2015 року звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання припиненим зобов'язання за кредитним договором від 26 травня 2008 року № CSN0GA0000000036; визнання припиненим договору іпотеки від 26 травня 2008 року № 1738; зобов'язання ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» надати приватному нотаріусу Бойко Л. В. пакет документів, що необхідний для виключення з реєстру іпотек та заборон відчуження запису про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна, яке було передано в іпотеку за договором іпотеки від 26 травня 2008 року № 1738, щодо будинку у пров. Жовтневому, 5, в с. Тимошівка Кам'янського району Черкаської області.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що в серпні 2013 року в іншому судовому провадженні ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до ОСОБА_3 з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Кам'янського районного суду Черкаської області від 24 березня 2014 року у задоволенні позову банку відмовлено повністю з тих підстав, що відповідач свої зобов'язання за договором виконав у повному обсязі, заборгованості не має, а тому підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 22 липня 2015 року рішення районного суду змінено, у задоволенні позову відмовлено з інших підстав, а саме: через відсутність співмірності розміру заборгованості та вартості предмета іпотеки. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року рішення Апеляційного суду Черкаської області від 22 липня 2014 року скасовано з направленням справи на новий апеляційний розгляд. При повторному розгляді справи в суді апеляційної інстанції встановлено факт припинення зобов'язань за кредитним договором внаслідок дострокового погашення відповідачем кредиту, а рішення суду першої інстанції від 24 березня 2015 року залишено без змін.

Оскільки факт припинення основного зобов'язання встановлений судовими рішеннями, однак банк не визнавав такого припинення, не надавав документів на підтвердження цих обставин, позивач просив визнати припиненими зобов'язання за кредитним договором та договором іпотеки, що укладений на забезпечення його виконання.

Ухвалою Кам'янського районного суду Черкаської області від 21 грудня 2015 року позовну заяву ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» залишено без розгляду. Зазначена ухвала суду сторонами не оскаржувалась та набрала законної сили.

Рішенням Кам'янського районного суду Черкаської області від 15 березня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково, визнано припиненими зобов'язання за кредитним договором від 26 травня 2008 року № CSN0GA0000000036; визнано припиненим договір іпотеки від 26 травня 2008 року № 1738; зобов'язано банк надати пакет документів, необхідний для виключення записів з реєстрів про обтяження іпотекою; вирішено питання про стягнення судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що факт припинення зобов'язань за кредитним договором встановлено іншим судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому це є підставою для визнання зобов'язань за кредитним договором припиненими. Враховуючи, що основне зобов'язання є припиненим, суд із посиланням на статті 3, 17 Закону України «Про іпотеку» визнав припиненим договір іпотеки.

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області у складі від 06 липня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" на рішення Кам'янського районного суду Черкаської області від 15 березня 2016 року відхилено, рішення суду залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що всупереч вимогам статті 295 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) банк в апеляційній скарзі не зазначив, в чому полягає неповнота і (або) необґрунтованість рішення, неповнота або неправильність встановлених обставин, які мають значення для справи, неправильність дослідження доказів чи їх оцінки, неправильність визначення правовідносин, які докази підлягають дослідженню та оцінці при апеляційному перегляді справи.

ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, звернулось із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Кам'янського районного суду Черкаської області від 15 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 липня 2016 року, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено однобічність та неповноту судового розгляду, внаслідок чого зроблено помилковий висновок, що у ОСОБА_3 відсутня заборгованість за кредитним договором, положення якого свідчать про те, що винагорода за резервування ресурсів нараховується одночасно з видачею кредитних коштів на всю суму наданого кредиту та весь строк дії договору, тобто така винагорода нарахована на суму 135 280, 00 грн у розмірі 5, 04 % річних строком до 26 травня 2015 року, однак розподілена по кількості платежів за договором, включена у графік платежів та сплачується одночасно з погашенням заборгованості за кредитом. Суди не з'ясували, чи передбачили сторони у договорі виплату винагороди за резервування грошових коштів за дострокове повернення кредиту, чи при достроковому погашенні кредиту була нарахована банком така винагорода, яку винагороду за резервування коштів сплатив позичальник при достроковому погашенні кредиту та за яку кількість днів необхідно було сплатити таку винагороду.

У відзиві ОСОБА_3 зазначив, що касаційна скарга є безпідставною, необґрунтованою та не підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. За його твердженнями, посилання банку на наявність заборгованості перед банком спростовуються матеріалами справи, а саме: факт належного виконання зобов'язань позивача перед банком встановлено іншим судовим рішенням, яке набрало законної сили. Окрім цього, за твердженням позивача, банк невірно тлумачить норми кредитного договору, оскільки його положеннями не передбачено обов'язок позичальника сплачувати винагороду за резервування ресурсів після дострокового погашення кредиту до 26 травня 2015 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2016 року у справі відкрито касаційне провадження; ухвалою від 09 листопада 2017 року цивільну справу за позовом ОСОБА_3 призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 03 січня 2018 року.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, а отже, касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 26 травня 2008 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № CSN0GA0000000036, згідно з умовами якого банк надав позичальнику у кредит грошові кошти у розмірі 120 000, 00 грн до 26 травня 2015 року.

Відповідач допустив невиконання основного зобов'язання, у зв'язку із чим заявник звернувся до суду в іншому судовому провадженні про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до рішення Кам'янського районного суду Черкаської області від 24 березня 2014 року у справі № 696/1402/13-ц у задоволенні позову ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 19 грудня 2014 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на зазначене рішення Кам'янського районного суду відхилено, а рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судом визнано необґрунтованими посилання представника ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» в апеляційній скарзі на те, що при ухваленні рішення суд першої інстанції не звернув уваги на те, що неналежне виконання відповідачем в добровільному порядку взятих на себе зобов'язань за кредитним договором призвело до виникнення заборгованості, яка станом на 07 серпня 2013 року складає 22 329, 19 грн. За платіжним дорученням від 22 вересня 2010 року № 16 з відміткою банку про прийняття грошових коштів ОСОБА_3 достроково сплатив кредит та відсотки за кредитним договором в розмірі 83 812, 69 грн при наявній заборгованості станом на 08 вересня 2010 року в розмірі 81 837, 90 грн. При цьому, відсутність претензій банку до ОСОБА_3 з приводу повного погашення останнім заборгованості за кредитним договором, сторонами взагалі не заперечувалась. Можливість позичальника ОСОБА_3 достроково погасити кредит повністю узгоджується із пунктом 2.4.1 кредитного договору № CSN0GA0000000036 від 26 травня 2008 року. Цей факт підтвердив належне виконання зобов'язання ОСОБА_3 шляхом дострокового погашення кредиту в порядку, встановленому пунктом 3.2 кредитного договору, відповідно до умов якого прострочена заборгованість за кредитом погашається в останню чергу - після сплати пені, комісій, відсотків, тощо. Також апеляційним судом визнано необґрунтованими посилання представника банку в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_3 не сплатив кошти, передбачені розділом 4 кредитного договору за резервування ресурсів, оскільки такі твердження суперечать вимогам пункту 3.2 кредитного договору. Відповідно до вимог пункту 4.6 кредитного договору зарахування коштів для погашення винагороди за резервування ресурсів здійснюється із урахуванням черговості, визначеної пунктом 3.2 договору, тобто прострочена заборгованість за кредитом погашається в останню чергу, після сплати всіх інших платежів, в тому числі й винагороди за резервування ресурсів. Визнано, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність у відповідача заборгованості за кредитним договором внаслідок дострокового виконання ним взятих на себе зобов'язань та відсутності у зв'язку із цим підстав для задоволення вимог ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» щодо звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CSN0GA0000000036 від 26 травня 2008 року в розмірі 22 329, 19 грн на будинок, розташований у АДРЕСА_1, який належать на праві власності ОСОБА_3

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що рішення, ухвалені у іншому судовому провадженні, мають преюдиційне значення для вирішення цієї справи в частині встановлення факту припинення зобов'язань між сторонами за кредитним договором № CSN0GA0000000036 від 26 травня 2008 року.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

За положеннями статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Стосовно доводів заявника, викладених у касаційній скарзі, щодо невиконання умов договору, за якими позичальник має сплатити винагороду за резервування ресурсів, обраховану до 26 травня 2015 року, Верховний Суд врахував такі обставини.

Відповідно до умов пункту 4.3 кредитного договору нарахування винагороди здійснюється на дату щомісячного платежу за кредитом, при цьому винагорода нараховується на суму зарезервованих ресурсів за фактичну кількість днів резервування ресурсів, виходячи з 360 днів у році, розрахунок винагороди за резервування ресурсів здійснюється щоденно з моменту підписання договору.

За пунктом 4.4 кредитного договору при останньому погашенні винагорода за резервування ресурсів нараховується за весь час резервування (до дати погашення кредиту).

Відповідно до пункту 4.5 договору винагорода за резервування ресурсів сплачується щомісяця з щомісячним платежем за кредитом від дня нарахування згідно з пунктом 4.2 договору. У випадку повного погашення кредиту винагорода сплачується одночасно з останнім платежем за кредитом.

Аналіз наведених положень договору свідчить про такі умови нарахування винагороди: нарахування здійснюється за фактичну кількість днів резервування на дату щомісячного платежу, при останньому погашенні винагорода нараховується на дату такого погашення, у випадку повного погашення винагорода сплачується одночасно з останнім платежем. А, відповідно, у разі дострокової, повної сплати усієї заборгованості за кредитом винагорода за резервування ресурсів нараховується виключно до дати такого дострокового погашення кредиту. Тобто у разі дострокової сплати кредиту банк не вчиняв жодних дій щодо резервування коштів, такий вид послуги не надавався після повної сплати кредиту, а тому банк не вправі вимагати плату за ненадані послуги.

Таким чином, Верховний Суд визнає спростованими доводи банку щодо наявності підстав для нарахування винагороди за резервування ресурсів до 26 травня 2015 року, оскільки зазначені положення договору не містять однозначних і очевидних умов про такі зобов'язання.

Посилання банку на пункт 2.4.1 кредитного договору, згідно із яким позичальник має право достроково здійснити дострокове погашення кредиту, так само не містить умов щодо нарахування винагороди за резервування ресурсів до 26 травня 2015 року. Відповідно до наведеного пункту договору у разі дострокового погашення кредиту позичальник сплачує банку суму відсотків, винагороди за правилом пункту 8.1 договору.

Відповідно до умов пункту 8.1 договору банк зобов'язується надати кредитні кошти шляхом: видачі готівки через касу на строк з 26 травня 2008 року до 26 травня 2015 року включно у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 135 280, 00 грн на споживчі цілі зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1, 67 % на місяць на суму залишку заборгованості, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3, 00 % від суми виданого кредиту, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 5, 04 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу. Періодом оплати вважається період з 22 до 30 числа кожного місяця. Погашення заборгованості за цим договором здійснюється в такому порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 3199, 80 грн згідно з графіком погашення кредиту для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості за кредитом, відсотками, винагородою, комісією.

Зміст зазначеного пункту кредитного договору дає підстави стверджувати, що у ньому встановлені загальні умови видачі грошових коштів, строк надання кредиту, розмір відсотків та винагорода, проте в ньому не міститься положення, що у разі дострокового погашення кредиту позичальник має сплатити всю суму винагороди за резервування коштів до 26 травня 2015 року, що, окрім іншого, суперечило б вимогам щодо розрахунку винагороди саме за фактичну кількість резервування ресурсів.

Окрім цього, доводи банку щодо наявності підстав для продовження нарахування винагороди за резервування також спростовуються умовами договору щодо порядку розрахунків між сторонами.

За пунктом 3.2 кредитного договору кошти, отримані від позичальника для погашення заборгованості по кредиту, насамперед направляються для відшкодування витрат/збитків банку згідно з підпунктами 2.2.9, 2.3.8 цього договору, потім пені згідно з розділом 5 цього договору, надалі - простроченої комісії за кредитом, потім - простроченої винагороди, далі - прострочених відсотків, потім - простроченої заборгованості за кредитом, частина суми, що залишилася, направляється на погашення заборгованості за кредитом, далі - комісії, потім - винагороди, далі - відсотків, далі - основного кредиту.

Отже, зі змісту цього пункту договору можна зробити висновок, що кошти, отримані від позичальника, розподіляються банком у відповідній послідовності, виходячи з якої повне погашення основного кредиту без сплати наявного прострочення за іншими складовими, включаючи винагороду за резервування ресурсів, в принципі унеможливлюється.

При цьому, враховуючи, що банк визнав факт дострокової оплати позичальником суми кредиту та відсотків, це з урахуванням встановленої черговості розподілу коштів свідчить й про повне погашення позивачем усіх інших платежів, належних до сплати, оскільки, як зазначалось, за пунктом 3.2 договору грошові кошти на виплату основного кредиту зараховуються у останню чергу.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд погоджується з доводами позивача, викладеними у відзиві щодо безпідставності нарахування винагороди за резервування ресурсів.

Спростовуючи доводи банку щодо наявності підстав для нарахування винагороди за резервування кредиту після повного його погашення, Верховний Суд виходить з того, що умови договору не містять чітких і однозначних положень щодо існування такого обов'язку позивача, навпаки, такі обставини спростовуються системним аналізом умов кредитного договору.

Відповідно до додатка № 1 до кредитного договору від 26 травня 2008 року № CSN0GA0000000036 предметом договору є задоволення потреб споживача, оскільки кредит видається на споживчі цілі для купівлі житла.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Отже, враховуючи, що кредит надавався відповідачу на споживчі цілі, на нього поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а тому відповідно до зазначеної норми спеціального закону відсутність чіткого та однозначного положення щодо обов'язку сплати винагороди за резервування ресурсів має тлумачитись на користь ОСОБА_3 в контексті того, що за умовами договору винагорода за резервування коштів після повної сплати кредиту не нараховується.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, а тому рішення Кам'янського районного суду Черкаської області від 15 березня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Черкаської області від 06 липня 2016 року підлягають залишенню без змін.

Касаційна скарга не містить обґрунтувань щодо незаконності оскаржених судових рішень в частині задоволення позовних вимог про визнання договору іпотеки припиненим та зобов'язання ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» надати приватному нотаріусу Бойко Л. В. документи, необхідні для виключення з реєстру іпотек та заборон відчуження запису про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна, яке було передано в іпотеку за договором іпотеки від 26 травня 2008 року № 1738, у зв'язку із чим згідно вимозі статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції справа у цій частині не переглядалась.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» залишити без задоволення.

Рішення Кам'янського районного суду Черкаської області від 15 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 липня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді А. С. Олійник

С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик