Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.11.2022 року у справі №279/3215/20

Постанова

Іменем України

09 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 279/3215/20

провадження № 61-5515св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6 ,

треті особи: Виконавчий комітет Коростенської міської ради в особі відділу місця проживання, Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Коростенської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 травня 2022 року у складі колегії суддів: Григорусь Н. Й., Микитюк О. Ю., Миніч Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6 , треті особи: Виконавчий комітет Коростенської міської ради в особі відділу місця проживання, Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Коростенської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом він є власником будинку АДРЕСА_1 . У вказаному будинку зареєстровані відповідачі, які вселилися в будинок як члени сім`ї попереднього власника -його матері ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідачі не бажають добровільно знятися з реєстраційного обліку, а їх реєстрація в житловому будинку створює йому перешкоди і позбавляє можливості в повній мірі використовувати об`єкт права власності. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 листопада 2021 року у складі судді Коваленко В. П. позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_7 , яка була власником будинку АДРЕСА_1 . У спірному будинку проживала власник ОСОБА_7 , її син ОСОБА_8 та члени його сім`ї - відповідачі у справі. Після смерті ОСОБА_8 його дружина з дітьми продовжили проживати в цьому будинку. 17 липня 2017 року ОСОБА_7 склала заповіт, яким заповіла спірний будинок своєму сину ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла, а позивач набув право власності на вказаний будинок в порядку спадкування за заповітом. Договір найму житлового приміщення між сторонами не укладався. Відповідачі є сторонніми особами для позивача та, залишаючись зареєстрованими в будинку АДРЕСА_1 , перешкоджають йому належним чином володіти і користуватися майном, чим порушують його права.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 11 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 задоволено. Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 листопада 2021 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що право користування спірним будинком виникло у відповідачів на законних підставах, і позивач не надав суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження факту не проживання відповідачів у ньому більше одного року. Також позивач не довів наявності в нього перешкод у володінні та користуванні спірним будинком чи перешкод на вселення і проживання в ньому. Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрати володіння такою нерухомістю. Оцінивши втрату відповідачами свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком з надвірними будівлями та спорудами, так як цей будинок належить їм на праві користування, є їх єдиним житлом, іншого житла вони не мають.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

13 червня 2022 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 травня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 листопада 2021 року.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), ОСОБА_1 вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 березня 2018 року у справі № 677/1656/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 404/5252/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 360/1232/16-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 та від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, з яких вбачається, що він як власник житлового будинку відповідно до положень статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право вимагати усунення будь-яких перешкод у користуванні належним йому на праві власності майном. Сам факт проживання відповідачів у будинку без його згоди свідчить про порушення його права власності та створення перешкод у вільному користуванні належним йому будинком, що є безумовною підставою для виселення відповідачів.

22 серпня 2022 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6 , подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені заявником правові висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як їх зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Коростенського міськрайонного суду Житомирської області.

08 серпня 2022 року справа № 279/3215/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_8 є синами ОСОБА_7 , яка була власником будинку АДРЕСА_1 .

03 вересня 1983 року відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_8 уклали шлюб, під час якого в них ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дочка ОСОБА_9 , а ІНФОРМАЦІЯ_3 - дочкаОСОБА_10 .

12 грудня 2007 року ОСОБА_9 уклала шлюб з ОСОБА_11 , у зв`язку з чим змінила прізвище на « ОСОБА_9 ». Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_4 народився син ОСОБА_6 .

15 лютого 2009 року ОСОБА_10 уклала шлюб з ОСОБА_13 , у зв`язку з чим змінила прізвище на « ОСОБА_10 ». Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_5 народився син ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_8 помер, а члени його сім`ї - відповідачі у справі продовжили проживати в будинку АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_7 .

Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 14 листопада 2019 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 листопада 2019 року № 188755455 ОСОБА_1 є спадкоємцем після смерті ОСОБА_7 та власником будинку АДРЕСА_1 .

За довідкою Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства № 1 від 12 листопада 2019 року № 3326 про склад сім`ї ОСОБА_1 проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Крім нього, за вказаною адресою зареєстровані ОСОБА_3 (племінниця) з 07 грудня 2004 року, ОСОБА_4 (син племінниці) з 22 серпня 2009 року, ОСОБА_5 (племінниця) з 09 липня 2004 року, ОСОБА_6 (син племінниці) з 13 листопада 2010 року, ОСОБА_2 (невістка) з 25 травня 1984 року. Зазначені відомості також підтверджуються повідомленнями з відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області та копією будинкової книги, які знаходяться в матеріалах справи.

Апеляційним судом також встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрована та проживає у спірному житловому будинку з часу укладення шлюбу з ОСОБА_8 , який був сином власника цього будинку, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 з їх неповнолітніми дітьми проживають в будинку від народження по теперішній час як члени сім`ї свого батька та діда - ОСОБА_8 . Після смерті ОСОБА_8 відповідачі проживають в цьому ж будинку, іншого житла не мають. Позивач ОСОБА_1 є дядьком відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , а ОСОБА_2 є дружиною його покійного брата. Набуваючи в порядку спадкування у власність спірний будинок, позивач знав про тривале проживання та реєстрацію у вказаному будинку відповідачів з неповнолітніми дітьми.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивача як власника спірного будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц наведені такі правові висновки.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV«Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

У справі, яка переглядається, спір виник між власником будинку (позивачем), який є одночасно і його користувачем, та користувачами цього будинку (відповідачами) з приводу користування вказаним будинком після смерті його попереднього власника - ОСОБА_7 .

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР).

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з частинами другою, третьою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК Української РСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК Української РСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК Української РСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.

У Рішеннях Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 року № 4-зп у справі за конституційним зверненням ОСОБА_15 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) та від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_16 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).

Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК Української РСР та ЦК України можна зробити такі висновки.

У частині першій статті 156 ЖК Української РСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Статтею 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, в тому числі житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом з тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише - з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 жовтня 2021року у справі № 442/8188/19 вказано, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і наведений в ній перелік не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором(частина перша статті 5 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.

Встановивши, що відповідачі вселилися у спірний будинок як члени сім`ї колишнього власника, тобто на законних підставах, вони зареєстровані та постійно проживають у ньому ( ОСОБА_2 - з часу укладення шлюбу з ОСОБА_8 , а ОСОБА_3 та ОСОБА_5 з їх неповнолітніми дітьми - від народження), іншого житла не мають (докази на підтвердження протилежного в матеріалах справи відсутні), а також з огляду на недоведеність позивачем наявності в нього перешкод у володінні та користуванні спірним будинком чи перешкод на вселення і проживання в ньому, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання втрати відповідачами свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 березня 2018 року у справі № 677/1656/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 404/5252/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 360/1232/16-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

За змістом постанови від 07 березня 2018 року у справі № 677/1656/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновком апеляційного суду про часткове задоволення позовних вимог церковної громади села Волиця Красилівського району Хмельницької області до фізичних осіб про примусове виселення без надання іншого житлового приміщення. У вказаній справі апеляційним судом було встановлено, що відповідачі вселилися у спірну квартиру на підставі усного розпорядження директора Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Діброва» і мали усвідомлювати, що вони не мають документів (договору найму, оренди тощо), які б могли підтверджувати їх право користування квартирою. Позивач пропонував відповідачу викупити спірну квартиру або звільнити її.За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що втручання у право відповідачів, які без достатньої правової підстави користувалися спірною квартирою, не може вважатися непропорційним по відношенню до необхідності захисту прав власника квартири.

В постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 404/5252/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову Приватного підприємства «Вагран» до фізичної особи про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та стягнення заборгованості. При цьому Верховний Суд виходив з того, що ордер на вселення відповідача до спірного житлового приміщення не видавався, проте вона вселилася в гуртожиток за згодою його попереднього власника, що підтверджується її пропискою. Прийняття Приватним підприємством «Вагран» до 2014 року від відповідача платежів за користування приміщенням та направлення відповідачу проекту договору найму (оренди) житлового приміщення свідчить про фактичне визнання позивачем законності проживання відповідача в гуртожитку. Тому Верховний Суд зазначив, що відсутні правові підстави для виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року у справі № 360/1232/16-ц було скасовано рішення Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2017 року, яким відмовлено в задоволені позову ОСОБА-2 до ОСОБА-4 про усунення перешкод у користуванні власністю, а рішення Бородянського районного суду Київської області від 07 грудня 2016 року про задоволення вказаного позову та виселення ОСОБА-4 із спірної квартири, без надання іншого житлового приміщення, - залишено в силі. За обставинами вказаної справи 29 березня 2016 року за позивачем було зареєстровано право власності наспірну квартиру на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна від 18 лютого 2013 року, договору про спільну пайову участь у будівництві житлового будинку від 06 березня 2012 року, технічного паспорта від 06 грудня 2012 року. Однак за довідкою Виконавчого комітету Немішаївської селищної ради Бородянського району Київської області від 15 квітня 2015 року у вказаній квартирі з 2013 року проживає ОСОБА_4 разом зі своєю сім`єю. Оскільки право власності ОСОБА-2 на квартиру ніким не оспорено та не скасовано, то Верховний Суд вважав, що позивач як єдиний та повноправний власник має право не тільки володіти вказаною квартирою, а й користуватися та розпоряджатися нею. За таких обставин ОСОБА-4, займаючи спірну квартиру та проживаючи в ній, чинить ОСОБА-2 перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою. Укладення ОСОБА-4 з Обслуговуючим кооперативом «Житлово-будівельний кооператив «Бригантина-2» договору про спільну пайову участь в будівництві житлового кооперативу будинку від 18 лютого 2013 року не спростовує права власності ОСОБА-2 на спірну квартиру. Крім того, сплата відповідачем коштів у рахунок оплати за вказану квартиру також не надає йому прав на квартиру та не позбавляє позивача права користуватися та розпоряджатися нею. ОСОБА-4 не укладала угод з ОСОБА-2 щодо користування належною їй квартирою, а договір переуступки паю на спірну квартиру в Обслуговуючому кооперативі «Житлово-будівельний кооператив «Бригантина-2» від 18 лютого 2013 року було скасовано рішенням Апеляційного суду Київської області від 29 липня 2016 року, у зв`язку з чим будь-яких правових підстав користування вказаною квартирою відповідач не має.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 вказано, що статтею 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини першої зазначеної норми сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Установивши, що позивач як власник житлового будинку категорично заперечує проти проживання у ньому відповідачів, які за його згоди вселилися у спірне житлове приміщення на період його проживання за кордоном, тобто тимчасово, тоді як обставини, які надавали їм право на проживання у зазначеному житловому приміщенні припинилися з поверненням позивача на постійне місце проживання до України, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про необґрунтованість заявлених позивачем вимог про усунення йому перешкод у користуванні житловим будинком, шляхом виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення.

У справі, яка переглядається, на відміну від вищенаведених справ № 677/1656/15-ц, № 404/5252/16-ц, № 360/1232/16-ц, 182/7347/18, апеляційним судом встановлено, що відповідачі були членами сім`ї колишнього власника спірного будинку та вселилися в нього на законних підставах, постійно проживають в ньому, іншого житла не мають. Крім того, позивач не довів наявності в нього перешкод у володінні та користуванні спірним будинком чи перешкод на вселення і проживання в ньому.

Отже, висновки щодо застосування норм права, які містяться у вищезгаданих постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, на які послався заявник в касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 677/1656/15-ц, № 404/5252/16-ц, № 360/1232/16-ц.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 та від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, є необґрунтованими з огляду на таке.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 вказано, що питання про припинення права користування житловим приміщення має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та встановлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Крім того, необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування квартирою. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі і є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини» (Kutzner v. Germany), пункт 60).

У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 зазначено, що одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння.

В постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 Верховний Суд у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції врахував вимоги ОСОБА_1 про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком, на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті в контексті статті 8 Конвенції та дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, так як відповідачі на законних підставах користуються спірним будинком, який є їх єдиним житлом, іншого житла вони не мають.

За таких обставин викладені в оскаржуваному судовому рішенні в цій справі висновки апеляційного суду не суперечать правовим висновкам, наведеним у вищезгаданих постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 та від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 11 травня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук