Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.01.2020 року у справі №734/1682/18

Постанова

Іменем України

02 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 734/1682/18

провадження № 61-951св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Висоцької Н. В., Мамонової О. Є.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності та виділ в натурі земельної ділянки.

Позов мотивований тим, що рішенням апеляційного суду від 13 травня 2015 року житловий будинок по АДРЕСА_1 визнано спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2.

Указаний житловий будинок розташований на двох земельних ділянках площею 0,06 га та 0,2003 га, які перебувають у власності відповідача на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Зазначала, що набута нею у власність частка житлового будинку становить 11/25 частин, тому до неї має перейти право власності на відповідні частини земельних ділянок, на яких розташований будинок. У добровільному порядку вирішити даний спір відповідач не погоджується.

На підставі викладеного просила:

визнати за нею право власності на 11/25 частин земельної ділянки площею 0,06 га, наданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та на 11/25 частин земельної ділянки площею 0,2003 га, наданої для ведення підсобного сільського господарства, які розташовані по АДРЕСА_1;

виділити їй у натурі 11/25 частин зазначених земельних ділянок.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Козелецького районного суду від 30 серпня 2019 року позовні вимоги задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 11/25 частин земельної ділянки площею 0,06 га, кадастровий номер 7422055100:01:006:0222, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та на 11/25 частин земельної ділянки площею 0,2003 га, кадастровий номер 7422055100:01:006:0174, цільове призначення для ведення підсобного сільського господарства, розташованих по АДРЕСА_1.

Розподіл земельних ділянок здійснено відповідно до варіанту № 1 висновку експерта за результатами проведення земельно-технічної експертизи № 4373/4374/18-24 від 15 травня 2019 року, а саме, ОСОБА_1 виділено 11/25 частин - земельну ділянку площею 140,0 кв. м, що складається: із земельної ділянки площею 90 кв. м, (під будинком, будівлями) та земельної ділянки площею 50 кв. м (прибудинкової території); та земельну ділянку площею 881 кв. м; ОСОБА_2 виділено 14/25 частин - земельну ділянку площею 460 кв. м, що складається: із земельної ділянки площею 183 кв. м (під будинком, будівлями) та земельної ділянки площею 277 кв. м (прибудинкової території); та земельну ділянку площею 1122 кв. м.

Відхилення від ідеальної частки співвласника 11/25 по земельній ділянці 600 кв. м складає: по площі на 124 кв. м менше, по вартості на 12 503,00 грн менше.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12 503,00 грн компенсації в рахунок зрівняння часток, 704,8 грн - у рахунок повернення сплаченого судового збору та 8 580,00 грн - у рахунок повернення коштів, сплачених за проведення експертизи.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що житловий будинок по АДРЕСА_1 перебуває у спільній сумісній власності сторін і розташований на двох земельних ділянках, власником яких відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки є ОСОБА_2. Оскільки набута позивачем у власність частина житлового будинку становить 11/25 часток, у відповідності до статей 364, 367, частини 1 статті 377 ЦК України та частини 1 статті 120 ЗК України, до неї має перейти право власності на відповідні частини земельних ділянок, на яких розташований будинок.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 30 серпня 2019 року в частині вирішених вимог про виділ в натурі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 часток із земельної ділянки площею 0,2003 га, розташованої по АДРЕСА_1, кадастровий номер 7422055100:01:006:0174, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства - скасовано, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні цих позовних вимог.

Рішення в частині визначеного судом розміру часток розподіленої земельної ділянки площею 0,06 га, розташованої по АДРЕСА_1, кадастровий номер undefined, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та судових витрат - змінено, визнано за ОСОБА_1 право власності на 6/25 частин земельної ділянки, а за ОСОБА_2 - на 19/25 частин земельної ділянки та зменшено розмір судового збору, стягнутого за рішенням суду першої інстанції, зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 з 704,80 грн до 352,40 грн і витрат, пов'язаних з проведенням експертизи - з 8
580,00 грн до 4 290,00 грн.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 528,6 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, здійснюючи розподіл земельної ділянки розміром 600 кв. м та визначаючи частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2, не звернув увагу на те, що експерт не провів розподіл цієї землі відповідно до ідеальних часток у власності сторін, констатував про відхилення від ідеальної частки співвласників, через що визначив розмір компенсації до стягнення, і помилково визнав за кожною із сторін право власності відповідно за ОСОБА_1 - на 11/25 часток, за ОСОБА_2 - на 14/25 часток, при цьому стягнувши з відповідача компенсацію за відхилення від ідеальних часток. Відтак рішення суду в частині визначеного розміру часток розподіленої земельної ділянки площею 0,06 га слід змінити, визнавши за ОСОБА_1 право власності на 6/25 частин земельної ділянки, а за ОСОБА_2 - на 19/25 частин земельної ділянки. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін, оскільки сам варіант розподілу земельної ділянки не оскаржується.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року, а рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 30 серпня 2019 року залишити в силі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка не може бути розподілена з посиланням на статтю 120 ЗК України, оскільки будинок та господарські споруди на ній не розміщені. Проте, будинок АДРЕСА_1 насправді розташований на обох земельних ділянках: більшою частиною на земельній ділянці площею 0,06 га, а меншою, яка належить позивачу, частково розміщена на земельній ділянці площею 0,2003 га, що підтверджується висновком експерта від 15 травня 2019 року. Обидві земельні ділянки мають спільну адресу розташування: АДРЕСА_1. За цією адресою на земельних ділянках розташовано житловий будинок і господарські споруди. Отже постанова суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам законності, обґрунтованості судового рішення та підлягає частковому скасуванню у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права в порушення норм процесуального права.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що постанова апеляційного суду оскаржується лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог, тому в іншій частині не оскаржується та в касаційному порядку не переглядається.

Аргументи учасників справи

У лютому 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Відзив мотивований тим, що суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про помилку, допущену судом першої інстанції помилково про те, що житловий будинок з господарськими спорудами розташований на двох земельних ділянках і помилково виділив частину земельної ділянки розміром 0,2 га позивачу з посиланням на статтю 120 ЗК України. Суд першої інстанції, здійснюючи розподіл земельної ділянки розміром 600 кв. м та визначаючи частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2, не звернув увагу на те, що експерт не провів розподіл цієї землі відповідно до ідеальних часток у праві власності сторін, констатував про відхилення від ідеальної частки співвласників, через що визначив розмір компенсації до стягнення і помилково визнав за кожною із сторін право власності відповідно за ОСОБА_1 - на 11/25 часток, за ОСОБА_2 - на 14/25 часток, при цьому стягнув з відповідача компенсацію за відхилення від ідеальних часток. Крім того, зазначена в касаційній скарзі позивачем адреса проживання у АДРЕСА_1 не відповідає дійсності, не підтверджена належними та допустимими доказами, більше того, дана споруда, що була спірною, в даний момент фактично не призначена для проживання, оскільки є не електро/газофікованою. Зазначення даної адреси у процесуальних документах може бути спробою позивача встановити факт проживання. В той же час зареєстрованим місцем проживання відповідача ОСОБА_2 є АДРЕСА_1.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції.

У лютому 2020 року матеріали цивільної справи № 734/1682/18 надійшли до Верховного Суду та 10 лютого 2020 року передані судді-доповідачу Дундар І. О.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,2 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Козелецької селищної ради у смт. Козелець, відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку від 17 грудня 2007 року.

Земельна ділянка площею 0,0600 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована по АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 04 серпня 2011 року.

15 квітня 2014 року рішенням Козелецького районного суду частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності та поділ житлового будинку, що є спільною сумісною власністю подружжя в натурі, та встановлення порядку користування земельною ділянкою. Установлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 09 березня 2006 року по 14 грудня 2007 року включно. У решті позовних вимог відмовлено.

13 травня 2015 року рішенням апеляційного суду Чернігівської області рішення Козелецького районного суду від 15 квітня 2014 року в частині відмови у задоволенні позову скасовано, а позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Виділено у власність позивача відповідні приміщення та господарські споруди на загальну суму 111 772,00 грн, що становить 11/25 частин житлового будинку з надвірними будівлями. Виділено у власність ОСОБА_2 відповідні приміщення та господарські споруди на загальну суму 142 646,00 грн, що становить 14/25 частин житлового будинку. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь відповідача за отримання надлишку при розподілі будинку з надвірними будівлями компенсацію у розмірі 4
977,50 грн. У задоволенні вимог про поділ земельної ділянки і встановлення порядку користування земельною ділянкою відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Висновком судової земельно-технічної експертизи № 4373/4374/18-24 від 15 травня 2019 року на розгляд суду запропоновані два технічно можливих варіанта розподілу земельних ділянок площею 0,06 га та 0,2003 га згідно з розміром частин позивача і відповідача у домоволодінні та з урахуванням можливості відокремленого користування частинами житлового будинку та господарськими будівлями і спорудами.

Відповідно до додатку № 1 до висновку судової земельно-технічної експертизи № 4373/4374/18-24 від 15 травня 2019 року, враховуючи планувальне розташування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, щільність їх забудови, частки співвласників, розподіл земельної ділянки площею 600 кв. м згідно з ідеальними долями 11/25 та 14/25 неможливий. Можливим є варіант розподілу з відхиленням від ідеальних часток співвласників, відповідно до якого одному співвласнику виділяється земельна ділянка площею 140 кв. м, що становить 6/25 частин ділянки, а іншому - земельна ділянка площею 460 кв. м, що становить 19/25 частин ділянки.

Звернувшись з позовом про визнання права власності та виділення у натурі частки із земельних ділянок, ОСОБА_1 зазначала, що має право на 11/25 частин земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2, оскільки є власником 11/25 частин житлового будинку, який розташований на землі відповідача.

Частиною 1 статті 316 ЦК України визначено право власності як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною 1 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до частини 2 статті 377 ЦК України якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Згідно з частиною 4 статті 120 ЗК України при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) зроблено правовий висновок про те, що чинне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Так, підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України. При цьому перехід права на цю земельну ділянку відбувається відповідно до прямого припису закону незалежно від волі особи - попереднього власника земельної ділянки.

В оцінці положень статті 120 ЗК України Верховний Суд України в постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 дійшов висновку про те, що зазначена норма визначає особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, який також пов'язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.

Так, відповідно до частин 1 та 4 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Стаття 120 ЗК України визначає особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будівлю і споруди, які розміщені на ній, і закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, зробила висновок, що "при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статі 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об'єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об'єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об'єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику".

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилалася на положення статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України та зазначала про необхідність розподілу спірних ділянок з урахуванням того, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок, переходить право власності, користування на земельну ділянку, на якій він розміщений, без зміни її цільового призначення пропорційно до часток осіб у праві власності будинку або споруди.

Разом з тим, з державних актів на право власності на землю та експертного висновку вбачається, що належні сторонам житловий будинок та господарські споруди розташовані лише на земельній ділянці розміром 600 кв. м. Земельна ділянка розміром 0,2 га є суміжною із нею, має цільове призначення для ведення особистого селянського господарства (за державним актом) та отримана відповідачем внаслідок приватизації. Отже, ця ділянка не може бути розподілена з посиланнями на статті 120 ЗК України, оскільки будинок та господарські споруди на ній не розміщені.

Беручи до уваги положення статті 60, 70 СК України, якими визначені підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, земельна ділянка площею 0,2 га не є об'єктом спільної сумісної власності сторін, оскільки відповідач набув право власності на цю ділянку внаслідок приватизації 17 грудня 2007 року, тобто вже після встановлення судом факту його проживання із ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

Загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати також інтереси обох сторін та встановлювати: чи дійсно є неможливим виділ частки в натурі; чи допускається такий виділ згідно із законодавством; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на усе спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар тощо.

Статтею 81 ЦПК України на сторін покладено обов'язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Встановлено та не заперечується сторонами, що між ними як співвласниками нерухомого майна добровільно не встановлено порядок користування земельною ділянкою, на якій це майно розташоване.

З метою визначення можливих варіантів щодо поділу спірної земельних ділянок судом першої інстанції було призначено проведення у справі судової земельно-технічної експертизи.

Суд апеляційної інстанції врахувавши висновки проведеної у справі судової земельно-технічної експертизи, дійшов правильного висновку, що суд першої інстанції помилково зазначив у рішенні, що житловий будинок з господарськими спорудами розташований на двох земельних ділянках і помилково виділив частину земельної ділянки розміром 0,2 га ОСОБА_1 з посиланнями на статтю 120 ЗК України.

Виділяючи ОСОБА_1 у натурі частку із земельної ділянки площею 0,06 га суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до варіанту 1 експертизи, першому співвласнику, що має 11/25 частин будинку, можливо виділити земельну ділянку площею 140 кв. м, що становить 6/25 частин, та складається із земельної ділянки площею 90 кв. м (під будинком, будівлями) та земельної ділянки площею 50 кв. м (прибудинкової території); другому співвласнику, що має 14/25 частин, можливо виділити земельну ділянку площею 460 кв. м, що становить 19/25 частин та складається із земельної ділянки площею 183 кв. м (під будинком, будівлями) та земельної ділянки площею 277 кв. м (прибудинкової території).

Отже, установивши, що відхилення від ідеальної частки співвласника 11/25 часток по земельній ділянці 600 кв. м складає: по площі - на 124 кв. м менше, по вартості - на 12 503,00 грн менше. Відхилення від ідеальної частки співвласника 14/25 часток по земельній ділянці 600 кв. м складає: по площі - на 124 кв. м більше, по вартості - на 12 503,00 грн більше, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про скасування рішення першої інстанції в частині виділу в натурі часток із земельної ділянки площею 0,2003 га, та зміни рішення в частині розміру часток земельної ділянки площею 0,06 га, оскільки суд першої інстанції, здійснюючи розподіл земельної ділянки розміром 600 кв. м та визначаючи частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2, не звернув увагу на те, що експерт не провів розподіл цієї землі відповідно до ідеальних часток у власності сторін, констатував про відхилення від ідеальної частки співвласників, через що визначив розмір компенсації до стягнення, і помилково визнав за кожною із сторін право власності відповідно за ОСОБА_1 - на 11/25 часток, за ОСОБА_2 - на 14/25 часток, при цьому стягнувши з відповідача компенсацію за відхилення від ідеальних часток.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 406, 409, 410, 416 ЦПК (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук