Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 08.09.2020 року у справі №490/8142/19

Постанова

Іменем України

25 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 490/8142/19

провадження № 61-11361св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Центральний відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Державна казначейська служба України,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2020 року у складі судді Гуденко О. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 липня 2020 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Базовкіної Т. М., Яворської Ж М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Центрального ВДВС м.

Миколаєва), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), у якому просив стягнути з Державного бюджету України на його користь грошові кошти у розмірі 125 789,39 грн, які складаються з матеріального збитку в розмірі не стягнутої на його користь суми за рішенням суду 19 698,40 грн, 18 870,99 грн інфляційних втрат; 3 400,00 грн трьох процентів річних, 83 820,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Також просив визнати неправомірною бездіяльність Центрального ВДВС у м. Миколаєвіпід час виконання ухвали Центрального районного суду м.

Миколаєва від 18 січня 2018 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року у справі № 1423/19715/2012 щодо несвоєчасного поновлення виконавчого провадження ВП № 50553579 з примусового виконання рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2012 року на підставі виконавчого листа № 1423/19715/2012 від 14 березня 2012 року.

В обґрунтування позову зазначав, що заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2012 року з Кредитної спілки "Флагман" на його користь стягнуто кошти за договором про залучення внеску (вкладу) в сумі 19 698,40 грн. На виконання вказаного рішення 14 березня 2013 року Центральним районним судом м. Миколаєва видано виконавчий лист №1423/19715/2012, який 25 березня 2013 року ним пред'явлено до виконання до Центрального ВДВС м. Миколаєва. Постановою старшого державного виконавця Центрального ВДВС від 07 травня 2013 року відкрито виконавче провадження з виконання вищезазначеного виконавчого листа, який постановою цього ж державного виконавця від 25 грудня 2013 року повернуто стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна та коштів.

В подальшому він неодноразово, а саме 28 січня 2014 року, 16 лютого 2016 року пред'являв до виконання виконавчий лист, однак постановами державного виконавця від 11 грудня 2015 року, 25 жовтня 2017 року виконавчий лист було йому повернуто у зв'язку з відсутністю майна та коштів у боржника.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 січня 2018 року скасовано постанову головного державного виконавця Центрального ВДВС м.

Миколаєва про повернення виконавчого документа від 28 вересня 2017 року ВП № 50553579 та зобов'язано відновити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 1423/19715/2012, виданого Центральним районним судом м.

Миколаєва 14 березня 2013 року.

Проте, Центральний ВДВС м. Миколаєва безпідставно протягом року не відновлював виконавче провадження з часу постановлення 18 січня 2018 року ухвали Центральним районним судом м. Миколаєва, незважаючи на його чисельні звернення та своєчасне направлення відповідних ухвал і постанов суду на адресу державної виконавчої служби.

Отже, бездіяльність державної виконавчої служби була доведена судовими рішеннями та підтверджується матеріалами справи.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Центрального ВДВС м. Миколаєва під час виконання ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 січня 2018 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року у справі № 1423/19715/2012 щодо несвоєчасного поновлення виконавчого провадження ВП № 50553579 з примусового виконання рішення Центрального районного суду м.

Миколаєва від 11 вересня 2012 року на підставі виконавчого листа № 1423/19715/2012 від 14 березня 2012 року.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 6 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з доведеності вимог про визнання протиправною бездіяльності Центрального ВДВС м.

Миколаєва під час виконання ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 січня 2018 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року у справі № 1423/19715/2012.

Встановлений судами факт бездіяльності державного виконавця у виконавчому провадженні не може бути підставою для покладення на державу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування стягувачу шкоди, яка дорівнює розміру заборгованості боржника у цьому виконавчому провадженні. Позивач таким шляхом намагається отримати відшкодування за ті самі збитки, але від інших осіб, ніж за цивільним позовом, який вже розглянуто по суті. Позивач не довів наявність причинно-наслідкового зв'язку між бездіяльністю відповідача і шкодою, завданою боржником неповерненням заборгованості за депозитним вкладом.

У задоволенні вимог про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за час невиконання рішення суду слід відмовити з огляду на відсутність у сторін будь-яких грошових та договірних зобов'язань.

З огляду на душевні страждання, яких позивач зазнав у зв'язку з надмірно тривалим невиконанням судового рішення внаслідок бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби, за дії (бездіяльність) яких відповідальність несе держава, на користь ОСОБА_1 з Державного бюджету України підлягає стягненню 6
000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 липня 2020 року та змінити рішення Центрального районного суду м. Миколаєва: визнати протиправною бездіяльність Центрального ВДВС м. Миколаєва під час виконання ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 січня 2018 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року щодо несвоєчасного поновлення виконавчого провадження ВП № 50553579 з примусового виконання рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2012 року на підставі виконавчого листа № 1423/19715/2021 від 14 березня 2013 року; стягнути з Державного бюджету України на його користь грошові кошти в розмірі 125 789,39 грн.

В обґрунтування касаційної скарги заявник посилався на пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, зокрема зазначав, що суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року в справі № 686/21962/15-ц, від 10 квітня 2018 року в справі № 910/10156/17, від 11 квітня 2018 року в справі № 758/1303/15-ц, від 19 червня 2018 року в справі № 910/23967/16, від 14 березня 2018 року в справі № 522/3454/16-ц, від 04 червня 2019 року в справі № 905/190/18, у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2019 року в справі № 818/674/17, у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року в справі № 6-99цс17.

Крім того ОСОБА_1 зазначав про порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України). Зокрема вказував, що суди порушили вимоги статті 263 ЦПК України щодо врахування висновків щодо застосування відповідних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду, а також частини 4 статті 10 ЦПК України щодо застосування практики Європейського Суду з прав людини.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, та витребувано її матеріали з Центрального районного суду м.

Миколаєва.

09 вересня 2020 року справа № 490/8142/19 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2012 року з Кредитної спілки "Флагман" на користь ОСОБА_1 стягнуто кошти за договором про залучення внеску (вкладу) в сумі 19 698,40 грн.

На виконання вказаного рішення Центральним районним судом м. Миколаєва видано виконавчий лист № 1423/19715/2021, який ОСОБА_1 25 березня 2013 року пред'явив до виконання до Центрального ВДВС м. Миколаєва.

Постановою старшого державного виконавця Центрального ВДВС м. Миколаєва від 07 травня 2013 року відкрито виконавче провадження. Постановою від 25 грудня 2013 року виконавчий лист повернуто стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна та коштів на розрахункових рахунках, на які може бути звертуо стягнення.

28 січня 2014 року та 16 лютого 2016 року ОСОБА_1 повторно пред'являв вищевказаний виконавчий лист до виконання, який постановами державного виконавця Центрального ВДВС м. Миколаєва від 11 грудня 2015 року та 25 жовтня 2017 року відповідно був повернутий стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна і коштів, на які може бути звернуто стягнення.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 січня 2018 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 13 квітня 2018 року, задоволено частково скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця.

Скасовано постанову головного державного виконавця Центрального ВДВС м.

Миколаєва про повернення виконавчого документа від 28 вересня 2017 року ВП № 50553579 та зобов'язано відновити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 1423/19715/2012, виданого Центральним районним судом м.

Миколаєва 14 березня 2013 року.

Постановою Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 13 квітня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, а ухвалу Центрального районного суду м.

Миколаєва від 18 січня 2018 року змінено.

Визнано неправомірною бездіяльність Центрального ВДВС м. Миколаєва під час виконання заочного рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2012 року згідно виконавчого листа №1423/19715/2012, виданого 14 березня 2013 року. Скасовано постанову головного державного виконавця Центрального ВДВС про повернення виконавчого документа від 25 жовтня 2017 року ВП № 50553579 та зобов'язано відновити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 1423/19715/2012, виданого Центральним районним судом м. Миколаєва 14 березня 2013 року.

Не зважаючи на вказані обставини, судове рішення про стягнення на користь позивача боргу залишається невиконаним.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України "Про державну виконавчу службу" та Закону України "Про виконавче провадження".

За змістом статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України).

Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

У статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Шкода, заподіяна державним виконавцем громадянам чи юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження, підлягає відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Предметом доказування у такій справі є факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди.

Неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема, відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків.

Встановлено, що постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року, яка набрала законної сили, змінено ухвалу Центрального районного суду м.

Миколаєва від 18 січня 2018 року. Визнано неправомірною бездіяльність Центрального ВДВС м. Миколаєва під час виконання заочного рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2012 року згідно виконавчого листа №1423/19715/2012, виданого 14 березня 2013 року. Скасовано постанову головного державного виконавця Центрального ВДВС про повернення виконавчого документа від 25 жовтня 2017 року ВП № 50553579 та зобов'язано відновити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 1423/19715/2012, виданого Центральним районним судом м. Миколаєва 14 березня 2013 року.

За таких обставин суди попередніх інстанцій, повно встановивши фактичні обставини справи, належним чином визначилися з характером спірних правовідносин та дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення вимог про визнання протиправною бездіяльності Центрального ВДВС м. Миколаєва під час виконання ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 січня 2018 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року та відшкодування моральної шкоди позивачу.

При цьому суди врахували глибину фізичних та духовних страждань позивача, ступінь вини відповідача, вимоги розумності та справедливості та обґрунтовано встановили розмір відшкодування моральної шкоди.

Також суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для стягнення на користь позивача збитків в розмірі не стягнутої на підставі судового рішення суми грошових коштів у розмірі 19 698,40 грн з огляду на те, що встановлений судами факт бездіяльності державного виконавця не може бути підставою для покладення на державу цивільно-правової відповідальності шляхом стягнення на користь позивача з Державного бюджету України грошових коштів, які були стягнуті рішенням суду з Кредитної спілки "Флагман".

Обґрунтованими є висновки судів про те, що вимоги про стягнення з Державного бюджету України 18 870,99 грн інфляційних втрат та 3 400,00 грн трьох процентів річних за час невиконання рішення суду задоволенню не підлягають, оскільки за змістом частини 2 статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами в цій справі, пов'язані з примусовим виконанням судового рішення, в яких державна виконавча служба не є боржником у грошовому зобов'язанні, натомість несе відповідальність за свої дії чи бездіяльність в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Інфляційні втрати за своєю правовою природою є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, однак Центральний ВДВС м. Миколаєва не є боржником перед ОСОБА_1.

Вказане узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19), від 11 червня 2020 року у справі № 720/454/16-ц (провадження № 61-47441св18), від 12 серпня 2020 року у справі № 761/7165/17 (провадження № 61-20203св19), від 09 грудня 2020 року у справі № 636/2922/18.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, суди дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, від 14 березня 2018 року у справі № 522/3454/16-ц та у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 818/674/17, оскільки висновки суду касаційної інстанції у наведених справах зроблені за встановлення інших фактичних обставин.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи касаційної скарги про застосування судами норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 905/190/18, оскільки судові рішення у зазначеній справі в касаційному порядку не переглядалися.

Доводи про неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-99цс17, зокрема про те, що факт бездіяльності державного виконавця у виконавчому провадження може бути підставою для покладення на державу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодуванню стягувачу шкоди, яка дорівнює вартості заборгованості боржника у цьому виконавчому провадженні, колегія суддів відхиляє, оскільки Верховний Суд України у вказаній постанові таких висновків не викладав.

Посилання ОСОБА_1 у скарзі на те, що суди порушили вимоги частини 4 статті 10 ЦПК України щодо застосування при розгляді справ практики Європейського Суду з прав людини колегія суддів відхиляє, оскільки суди попередніх інстанцій при вирішенні спору враховували практику Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та, визначаючи розмір моральної шкоди, виходили із конкретних обставин справи і характеру спричинених позивачу моральних страждань.

З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно з частиною 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 липня 2020 року залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 червня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков