Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 28.11.2019 року у справі №342/130/19

Постанова

Іменем України

02 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 342/130/19

провадження № 61-20999св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач),

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О, Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Максюти І. О., Бойчука І. В., Матківського Р. Й.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом визнання відповідача такою, яка втратила право користування ним та зняття з реєстраційного обліку.

Позов мотивований тим, що позивач є власником будинку в с. Стрільче, Городенківського району, Івано-Франківської області з 1995 року. Даний будинок йому подарував батько. В цьому будинку зареєстрована і його колишня дружина, яка з 2006 року їздить на заробітки в Чехію і з котрою він розлучився в 2014 році.

Весь тягар утримання будинку позивач несе самостійно. Відповідач більше чотирьох років не проживає у будинку, не є членом сім'ї позивача і її реєстрація в ньому є суто формальна.

Реєстрація відповідача у будинку позивача перешкоджає йому в отриманні субсидії.

Позивач повідомив ОСОБА_2, що з моменту припинення шлюбу між ними, вона більше не зможе користуватися його будинком для свого проживання. Також позивач стверджує, що відповідач добровільно забрала свої речі і проживає в м. Прага.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області суду від 08 серпня 2019 року у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом втрати особою права користування ним та зняття з реєстраційного обліку відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що поважними причинами відсутності відповідача за вказаною адресою є: її знаходження на роботі за межами України і до розірвання шлюбу і на даний час; неприязні стосунки з позивачем, який перешкоджав відповідачу у користуванні жилим приміщенням, а саме повідомив відповідачу, що після розлучення вона не має права проживати в будинку, в якому вона зареєстрована, про що зазначено ним у позовній заяві, в якій також зазначено, що з приїздом відповідача у них виникали конфлікти, позивач змінив вхідні замки, у зв'язку із чим у серпні 2018 року відповідач не мала змоги пройти до будинку та викликала з цього приводу працівників поліції.

Позивачем не доведено, що саме реєстрація в спірному будинку відповідача перешкоджає йому ним користуватись як власнику та отримувати, зокрема, субсидію, оскільки ним не подано доказів на підтвердження даних фактів, як і не обґрунтовано чому саме реєстрація колишньої дружини йому в цьому перешкоджає, оскільки у будинку крім них ще зареєстрований син ОСОБА_3.

Короткий зміст рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 08 серпня 2019 року скасовано, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено частково, визнано ОСОБА_2 такою, яка втратила право користування жилим будинком за адресою АДРЕСА_1, у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Постанова мотивована тим, що відповідач мала доступ до будинку, замінивши на власний розсуд замок на вхідних дверях і нею суду не надано доказів, які б свідчили про активні дії позивача, спрямовані на створення їй перешкод у користуванні будинком. Відповідно до пояснень відповідача у будинку вона не проживає більше одного року, оскільки сама зазначає період близько п'яти років.

Таким чином, даний будинок не є її постійним місцем проживання. Сам по собі факт прибуття у будинок 26 серпня 2019 року не дає підстав вважати, що відповідач використовувала будинок як житло для постійного проживання і з цього дня не підлягає обчисленню строк відсутності колишнього члена сім'ї у житлі.

Враховуючи, що жодних доказів про періоди свого проживання у будинку відповідач не надала, цей строк слід обчислювати з часу набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу між сторонами, оскільки це не суперечить поясненням сторін, зокрема і поясненням відповідача органу поліції. Відповідач не надала і жодних доказів про поважні причини відсутності у будинку, як і доказів про відсутність у неї іншого житла.

У разі виникнення спору між власником і членами його сім'ї суд враховує, що право члена сім'ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися відповідно до вимог статей 405, 406 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність без поважних причин члена сім'ї понад один рік у спірному жилому приміщенні, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частини 2 статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Бажання власника використовувати свій будинок для власного проживання, має істотне значення. Оскільки ці обставини встановлені в судовому засіданні, то позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані та підлягають задоволенню. Це не перешкоджає відповідачу звернутися до позивача із позовом про компенсацію коштів, вкладених нею у ремонт будинку.

Враховуючи те, що Закон України від 11 грудня 2003 року "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, Закон України від 11 грудня 2003 року "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" підлягає застосуванню до всіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання. При визнанні судом осіб такими, які втратили право користування жилим приміщенням, юридичним наслідком є зняття таких осіб з реєстраційного обліку за адресою зазначеного житла.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

27 листопада 2019 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року, просила суд скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 08 серпня 2019 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2020 року відкрите касаційне провадження за зазначеною касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року справу призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, призначивши справу на 06 листопада 2019 року, позбавив відповідача взяти участь у справі через представника, оскільки її представник у той день приймав участь у засіданні Одеського окружного адміністративного суду, про що повідомив суд апеляційної інстанції та просив суд відкласти судове засідання, однак суд відмовив у задоволенні цього клопотання. Відповідач у судове засідання не викликалася, оскільки вона на той час працювала у м. Прага.

Позивач не має документів, що підтверджують його право власності на будинок, в якому зареєстрована відповідач. Наданий суду договір дарування свідчить про те, що позивачу належить сусідній із спірним будинок, в якому проживає його брат.

Апеляційний суд не дав належної оцінки обставинам, з огляду на які відповідач не проживала у будинку, в якому зареєстрована, та не застосував норми права, що підлягали застосуванню.

Позивач подав позов 01 лютого 2019 року і на той час сплило лише 5 місяців і 5 днів з моменту подій 26 серпня 2018 року та 27 серпня 2018 року, коли позивач не пускав відповідача до будинку і коли вона сама вселилася до будинку.

Питання права проживання відповідача у будинку регулюється Житловим кодексом Української РСР (далі - ЖК Української РСР) і не регулюється ЦК України, на який послався апеляційний суд.

Відповідно до статті 71 ЖК Української РСР за тимчасово відсутньою особою право на проживання зберігається впродовж 6 місяців, або на весь час роботи, характер якої обумовлює відсутність наймача.

Рішення суду апеляційної інстанції є порушенням статті 8 Конвенції і незаконним втручанням держави у право відповідача на житло, що підтверджує практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (зокрема, рішення у справах "Садов'як проти України ", "Кривіцька та Кривіцький проти України", "Захентнер проти Австрії", "Коннорс проти Сполученого Королівства", "Станкова проти Словаччини", "МакКенн проти Сполученого Королівства ", "Косіч проти Хорватії", "Пауліч проти Хорватії ", "Беєлер проти Італії", "Спорронг і Льоннрот проти Швеції", "Кривенький проти України ", "Рисовський проти України").

Позиції інших учасників

У березні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити касаційну скаргу без задоволення.

Відзив мотивовано тим, що доводи касаційної скарги про неправомірний розгляд справи без представника відповідача, є безпідставними, оскільки апеляційний суд відкладав судове засідання, призначене на 10 жовтня 2019 року за заявою представника відповідача з огляду на його участь у судовому засіданні в Одеському окружному адміністративному суді. Наступне судове засідання було призначене на 06 листопада 2019 року, а строк для апеляційного розгляду закінчувався 09 листопада 2019 року, що виключало повторне відкладення розгляду справи.

У позивача наявний договір дарування будинку, в якому зареєстроване місце проживання відповідача, від 21 жовтня 1995 року.

Постанова апеляційного суду відповідає змісту позовних вимог, що спростовує твердження відповідача про вихід апеляційного суду за межі позовних вимог.

Припинення права колишнього члена сім'ї на проживання у житлі, що належить іншій особі, відповідає правовій позиції, висловленої Верховним Судом у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц.

Оскільки шлюб між сторонами розірвано рішенням суду, що набрало законної сили 20 січня 2015 року, то з цього часу обраховується строк, коли відповідач втратила право на проживання у будинку. Відповідач у поясненні поліції від 28 серпня 2018 року вказує, що не проживає у будинку впродовж 5 років.

Проживання відповідача у м. Прага не є вимушеним. Відповідач працює і проживає у м. Прага.

У поясненнях поліції щодо факту заміни нею замка у будинку відповідач не заперечувала проти того, що замінила замки без згоди позивача, позбавивши його доступу до будинку.

Відповідач є сторонньою людиною для позивача. Актами обстеження будинку у липні 2019 року підтверджено непроживання відповідача у будинку.

Позивач самостійно оплачує комунальні платежі за будинок, ремонтує будинок.

Відповідач впродовж 4 років не проживає у будинку та не утримує його.

Факт непроживання у будинку власника не позбавляє його прав на нього.

Позивач утворив сім'ю з іншою жінкою і не може проживати з колишньою дружиною.

Також факт реєстрації відповідача у будинку обмежує можливість позивача отримати субсидію.

Наведені у касаційній скарзі рішення ЄСПЛ процитовані вибірково без урахування їх змісту.

Позивач не підписувала касаційну скаргу, оскільки перебуває за кордоном.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною 1 статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Фактичні обставини, встановлені судом

ОСОБА_1 є власником жилого будинку на АДРЕСА_1, що підтверджується копією договору дарування від 21 жовтня 1995 року, зареєстрованого в реєстрі за № 302, що був подарований позивачу його батьком ОСОБА_4.

Позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 лютого 1989 року.

Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 26 грудня 2014 року, яке набрало законної сили, шлюб розірваний.

Відповідно до довідки від 11 січня 2019 року № 39, виданої виконавчим комітетом Стрільченської сільської ради Городенківського району Івано-Франківської області в будинку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані позивач ОСОБА_1, відповідач ОСОБА_2 і їхній син ОСОБА_1,1996 року народження.

Відповідач була зареєстрована у спірному будинку як член сім'ї позивача - дружина, оскільки сторони проживали однією сім'єю, мають двох синів, а тому відповідач у встановленому законом порядку набула права користування вказаним будинком.

Після розірвання шлюбу спільно сторони не проживають, спільного господарства не ведуть, спільного бюджету не мають, не заперечують, що не є членами однієї сім'ї. Отже, відповідач ОСОБА_2 з 20 січня 2015 року втратила статус члена сім'ї позивача.

З 2006 року відповідач працевлаштована за межами України та періодично приїжджає в Україну і прибуває у місце реєстрації у будинок АДРЕСА_1. Останній раз вона перебувала за місцем реєстрації 26 серпня 2018 року.

Відповідно до матеріалів перевірки Городенківського відділення поліції за заявою ОСОБА_2 від 26 серпня 2018 року відповідач зверталася до поліції, заявивши про викрадення її особистих речей ОСОБА_2, і пояснила, що вони з позивачем впродовж п'яти років разом не проживають сім'єю, будинок належить позивачу на підставі договору дарування, позивач забрав речі, придбані під час їх шлюбу за кошти, які належали їй особисто, з приводу чого виникли претензії до ОСОБА_1, заперечувала, що вона ламала замок на вхідних дверях будинку, зазначаючи про цілісність замків.

Згідно з матеріалами перевірки Городенківського відділення поліції за заявою ОСОБА_1 від 27 серпня 2018 року позивач звертався до поліції з приводу пошкодження 26 серпня 2018 року без його згоди відповідачем вхідних дверей у жилому будинку, встановлення іншого замка, ненадання йому ключів, що створило для нього перешкоди у користуванні будинком. У поясненнях відповідач не заперечувала, що вона змінила замок на вхідних дверях.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Доводи касаційної скарги про незаконну відмову апеляційного суду у відкладенні розгляду справи 06 листопада 2019 року є безпідставними.

Процедурні питання, пов'язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, вирішуються судом апеляційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному ЦПК України для постановлення ухвал суду першої інстанції (частина 2 статті 381 ЦПК України).

Згідно з частиною 1 статті 240 ЦПК України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною 1 статті 240 ЦПК України.

Відповідно до частини 2 статті 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого частини 2 статті 223 ЦПК України строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до частини 2 статті 223 ЦПК України судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження; 5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.

Доводи касаційної скарги та матеріали справи свідчать про відсутність обставин, наведених у частині 2 статті 223 ЦПК України.

Відмовляючи у задоволенні клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи, апеляційний суд правильно зазначив, що апеляційне провадження відкрито 10 вересня 2019 року, розгляд справи 10 жовтня 2019 року відкладався у зв'язку з неявкою у судове засідання відповідача та її представника на 06 листопада 2019 року, визначений законом строк розгляду справи в апеляційній інстанції закінчується 09 листопада 2019 року, а представником відповідача не подано клопотання про продовження строку розгляду справи.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачу не належить будинок, у якому зареєстроване місце проживання відповідача, спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій обставинами, переоцінка яких перебуває за межами повноважень Верховного Суду відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України.

Аргументи касаційної скарги щодо незаконності висновків суду апеляційної інстанції про наявність підстав для визнання відповідача такою, яка втратила право користування будинком, є необґрунтованими.

Згідно із статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною 1 статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини 4 статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частини 4 статті 156 ЖК УРСР, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно із частиною 1 статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Жиле приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України власник жилого будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

За статтями 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статтями 12, 81 ЦПК України.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач набула право на проживання у будинку, що належав позивачу як його дружина.

Статус члена сім'ї відповідач втратила внаслідок розірвання шлюбу з позивачем та припинення спільного проживання з ним однією сім'єю.

Разом з тим, втрата статусу члена сім'ї власника сама по собі відповідно до норм матеріального права не припиняє право на проживання у житлі, що раніше виникло за волею його власника.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із частиною 2 , 4 статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві ". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України", ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві".

Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).

У статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно із частиною 2 статті 12 ЦК України нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

У частині 2 статті 405 ЦК України передбачено, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до встановлених обставин справи відповідач впродовж тривалого часу після розірвання шлюбу на підставі судового рішення від 26 грудня 2014 року постійно проживає у м. Прага, маючи там місце роботи, що також визнається відповідачем.

Багаторічне проживання відповідача у іншій державі та невикористання спірного будинку для проживання не давали законних сподівань відповідачу щодо збереження за нею права на проживання у будинку за відсутності згоди на це його власника.

Відповідно до частини 2 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

У частині 6 статті 13 ЦК України у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд правильно виходив із доведеності непроживання відповідача з позивачем після розірвання шлюбу у зв'язку з постійним проживанням у м. Прага, що не є поважною причиною збереження права на проживання у будинку, з огляду на що право власності позивача на жиле приміщення (будинок) підлягає захисту.

Посилання відповідача на створення позивачем перешкод у користуванні спірним будинком у серпні 2018 року не змінює правомірність висновків апеляційного суду про те, що відповідач втратила право на проживання у будинку, оскільки відповідні обставини мали місця після спливу нормативно встановленого строку, після закінчення якого особа вважається такою, яка втратила право на проживання у будинку.

Установивши, що відповідач добровільно добровільно припинила проживання у зв'язку з виїздом на роботу до Чеської Республіки та після розірвання шлюбу у цьому приміщенні не проживала постійно, а також ураховуючи те, що матеріали справи не містять переконливих доказів на підтвердження поважності причин непроживання відповідача у спірному будинку впродовж встановленого законом строку, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Аргументи касаційної скарги про те, що відповідач не втратила інтерес до спірного житла, не заслуговують на увагу, оскільки реалізація даного інтересу здійснюється відповідачем у спосіб, що порушує права власника такого житла та не може вважатися добросовісним з огляду на обставини довготривалого невикористання відповідачем спірного житла для проживання.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами ЦК України до спірних правовідносин, а також виходу суду апеляційної інстанції за межі позовних вимог, є необґрунтованими, засновані на неправильному розумінні скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина 2 статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до статті 416 ЦПК України у резолютивній частині постанови суд касаційної інстанції зазначає про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З огляду на те, що суд не змінює рішення та не ухвалює нове рішення, перерозподіл судових витрат, а також розподіл судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, суд не здійснює.

Керуючись статтями 141, 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Ігнатенко Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М.

Ю. Тітов