Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.03.2020 року у справі №607/3119/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 607/3119/19

провадження № 61-3241 св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Русинчука М.

М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Служба у справах неповнолітніх і дітей Тернопільської міської ради,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2019 року в складі судді Ромазана В. В. та на постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 січня 2020 року в складі колегії суддів Бершадської Г. В., Ткач О. І., Ходоровський М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 та просив передати неповнолітнього сина ОСОБА_3 для проживання з батьком.

В обґрунтування своїх вимог указував, що він і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народився син ОСОБА_3.

Після розірвання шлюбу син проживає разом із матір'ю ОСОБА_2, батько проживає окремо.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 листопада 2018 року в справі № 607/1114/17 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено та визначено спосіб участі ОСОБА_1 в спілкуванні та вихованні його сина ОСОБА_3.

Відповідач чинить йому перешкоди в спілкуванні з сином та ухиляється від виконання вказаного рішення суду, тому позивач уважав, що за таких обставин необхідно передати сина для проживання з батьком.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із бажання дитини проживати з матір'ю, небажання спілкуватися з батьком та того, що батько завдавав тілесні ушкодження дитині, а тому передача дитини для проживання з батьком буде суперечити якнайкращим її інтересам.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 20 січня 2020 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2019 року - без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи та на підставі належних і допустимих доказів дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, а доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

14 лютого 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2019 року та на постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 січня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в даній справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувані судові рішення як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Указує, що рішення судів не ґрунтуються на обставинах справи, факт залякування та завдання батьком дитині тілесних ушкоджень не доведений, як і не доведений той факт, що в найкращих інтересах дитини буде залишитися проживати з матір'ю.

При цьому матеріалами справи підтверджується факт ухилення відповідача від виконання рішення суду про побачення батька з сином, що є підставою для передачі його для проживання з батьком.

Відзив на касаційну скаргу

Відзив на дану касаційну скаргу до Верховного Суду від інших учасників справи не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 2009 по 2012 рік перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народився син ОСОБА_3.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 листопада 2018 року, яке набрало законної сили, в справі № 607/1114/17 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено, ухвалено визначити способи участі ОСОБА_1 в спілкуванні та вихованні сина ОСОБА_3 і встановлено, що батько проводить час із сином за наступним графіком: щопонеділка з 10.00 год. до 12.00 год. ; кожну другу та четверту суботу місяця з 10.00 год. до 18.00 год. ; другу частину щорічних літніх канікул.

ОСОБА_1 неодноразово звертався до правоохоронних органів із заявами про внесення відомостей до ЄРДР про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень щодо умисного перешкоджання йому в участі у вихованні сина.

На відеозаписах нагрудних камер (відеореєстраторів) працівників поліції про події, які мали місце 31 грудня 2018 року, 21 січня 2019 року, 26 січня 2019 року, 07 січня 2019 року, 14 січня 2019 року видно, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існують неприязні відносини щодо побачень батька з неповнолітнім сином. Під час фіксування зазначених подій відповідач пояснила, що ОСОБА_3 не бажає бачитися з батьком, оскільки "батько шарпає його, через що він боїться його".

Відеозаписами нагрудних камер (відеореєстраторів) працівників поліції за 25 березня 2019 року, 13 квітня 2019 року та 27 квітня 2019 року зафіксовано факт відсутності відповідача за місцем свого проживання, відтак неможливості проведення побачень позивачем із своїм неповнолітнім сином.

Відповідно до відеозапису з нагрудних камер (відеореєстраторів) працівників поліції про подію, яка мала місце 29 квітня 2019 року, встановлений факт небажання неповнолітнього ОСОБА_3 проводити побачення зі своїм батьком ОСОБА_1.

Зазначені обставини в суді першої інстанції підтвердили свідки ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, які є працівниками патрульної поліції УПП в Тернопільській області ДПП.

Службою у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради з малолітнім ОСОБА_3 проведено бесіду, під час якої з'ясовано, що він проживає з матір'ю й надалі бажає проживати з нею. З батьком категорично відмовляється проживати та зустрічатися, оскільки він піднімав на нього руку, приходив у школу під час проведення вчителем уроку й вимагав зустрічі. Також ОСОБА_3 зазначив, що батько не знає його вподобань і захоплень.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої, а також апеляційної інстанцій з передбачених пунктом 3 частини 2 статті 389 ЦПК України підстав, відповідно до якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування частини 4 статі 159 СК України.

За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оскаржувані судові рішення відповідають зазначеним вимогам закону.

Відповідно до частини 4 статті 159 СК України в разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним.

Аналіз зазначеної норми права дає підстави дійти висновку про те, що суд при вирішенні спору на підставі частини 4 статті 159 СК України повинен врахувати всі об'єктивні обставини, на підставі яких суд мав би можливість дійти законного висновку у вирішенні заявлених позовних вимог.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до статей 18,27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У пункті 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).

Відповідно до частини 4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Відповідно до статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (частина 1 статті 161 СК України).

Статтею 15 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини.

Ураховуючи вік малолітньої ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3 та її стать, суди обґрунтовано вважали, що на даний час проживання малолітньої доньки з матір'ю, яка фактично проживає з нею з самого народження, буде відповідати саме інтересам дитини, яка потребує постійного догляду та турботи у зв'язку з фізіологічними особливостями, позитивно сприятиме її розвитку як психологічному так і фізичному.

У § 54 рішення Європейського суду з прав людини (далі - СЄПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі "Хант проти України" зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі "Olsson v. Sweden" ( № 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35, 36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (рішення у справі "Johansen v.

Norway" від 07 серпня 1996 року, § 78).

Частиною 1 статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків витікає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 760/20464/17-ц (провадження № 61-48195св18) і від 03 жовтня 2018 року в справі № 394/94/16-ц (провадження № 24284св18).

Суди першої та апеляційної інстанцій, установивши, що відповідач не давала позивачеві можливості зустрітися з сином у зв'язку з тим, що дитина цього не бажала й позивач вів себе агресивно, тобто відповідач діяла в якнайкращих інтересах сина, а також ураховуючи, що дитина постійно проживає з матір'ю, не бажає проживати та спілкуватися з батьком, правильно вирішили, що такі дії відповідача не можна визнавати ухиленням від виконання рішення суду про побачення з батьком, і обґрунтовано зробили висновок про недоцільність передачі неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, для проживання з батьком.

З огляду на диспозитивність частини 4 статті 159 СК України, з урахуванням встановлених обставин під час розгляду справи, суди обґрунтовано не прийняли до уваги посилання позивача на невиконання відповідачем рішення суду як підставу для передачі йому дитини для проживання разом з ним, оскільки усі встановлені обставини справи у їх сукупності, подані докази дають підстави для висновку, що передача дитини на проживання з батьком на даний час не буде відповідати найкращим інтересам дитини.

Під час розгляду справи судами не встановлено, що проживання дитини з батьком позитивно сприятиме її розвитку, оскільки між сторонами існує конфлікт на ґрунті особистих відносин, дитина не виявляє бажання спілкуватися й бачитися з ним, а тому різка зміна постійного місця проживання дитини може негативно вплинути на психологічний стан ОСОБА_3, що буде суперечити його найкращим інтересам.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що підставою касаційного оскарження судових рішень є відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах, а саме частини 4 статі 159 СК України.

Проте, висновок щодо застосування частини 4 статті 159 СК України при вирішенні даної категорії спорів викладений, зокрема, в постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 760/20464/17-ц (провадження № 61-48195св18), від 06 лютого 2018 року в справі № 265/6411/15 (провадження № 61-25270св18).

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною 3 статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 жовтня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 20 січня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

М. М. Русинчук