Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.02.2018 року у справі №478/204/17

Постанова

Іменем України

07 червня 2018 року

м. Київ

справа № 478/204/17

провадження № 61- 7114 св 18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: державне підприємство «Володимирське», Регіональне відділення Фонду державного майна України по Миколаївській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 05 вересня 2017 року у складі судді Томашевського О. О. та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 20 листопада 2017 року у складі суддів: Серебрякової Т. В., Галущенка О. І., Самчишиної Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до державного підприємства «Володимирське» (далі - ДП «Володимирське»), Регіонального відділення Фонду державного майна України по Миколаївській області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та сум, що належать до виплати при звільненні.

Позовна заява мотивована тим, що її незаконно, з порушенням вимог чинного законодавства було звільнено з посади начальника господарського відділу ДП «Володимирське» на підставі статті 38 КЗпП України, оскільки заява про звільнення написана під тиском і примусом й відповідно не відповідає її волевиявленню. Крім того, наказ про звільнення підписаний виконуючим обов'язки директора ДП «Володимирське», який не мав на це відповідних повноважень.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 05 вересня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_4 було подано заяву про звільнення за статтею 38 КЗпП України, за власним волевиявленням, будь-яких дій, які свідчать про тиск на позивача та упереджене ставлення до неї, виконуючий обов'язки директора ДП «Володимирське» ОСОБА_5 не вчиняв.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 20 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 05 вересня 2017 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог без змін, апеляційний суд погодився з висновками районного суду щодо відсутності правових підстав для їх задоволення.

15 грудня 2017 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення в частині відмови у задоволенні вимог про скасування наказу, поновлені на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити вказані вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано те, що заява про звільнення з роботи подана нею за примусом, звільнення проведено без погодження з працівником дати звільнення, а наказ підписано керівником, який не мав на це відповідних повноважень.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

21 березня 2018 року ДП «Володимирське» подало відзив на касаційну скаргу.

Відзив мотивовано тим, що звільнення позивача із займаної посади було проведено з дотриманням вимог чинного трудового законодавства, на підставі її власноруч написаної заяви, а оскаржувані судові рішення ухвалені із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Миколаївській області у поданому 21 березня 2018 року відзиві на касаційну скаргу зазначило, що здійснює лише контроль за ефективністю використання, збереження та обліку закріпленого майна, питання щодо кадрових питань не входить до його повноважень.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено, і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення судів ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Миколаївській області від 02 липня 2016 року № 349-п «Про розірвання контракту від 19 лютого 2004 року № 507 з керівником ДП «Володимирське» та звільнення ОСОБА_6» з 11 липня 2016 року виконання обов'язків директора ДП «Володимирське» було покладено на ОСОБА_5

Відповідно до листа Регіонального відділення Фонду державного майна України по Миколаївській області від 12 липня 2016 року № 11/772 у зв'язку з проведенням приватизації, розірвання трудового договору з працівниками ДП «Володимирське» з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, за винятком звільнення на підставі пункту 6 статті 40 КЗпП України або вчинення працівником дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення на підставі пунктів 3, 4, 7, 8 статті 40 та статті 41 КЗпП України.

ОСОБА_4 працювала у ДП «Володимирське» на посаді виноградаря з 20 квітня 2016 року, на підставі наказу № 61-К від 1 вересня 2016 року переведена на посаду начальника господарського відділу цього підприємства.

06 січня 2017 року ОСОБА_4 подала на ім'я виконуючого обов'язки директора ДП «Володимирське» ОСОБА_5 заяву про звільнення з займаної посади у зв'язку з постійним приниженням її честі, гідності та ділової репутації виконуючим обов'язки директора ДП «Володимирське» ОСОБА_5, а також у зв'язку з переїздом на нове місце проживання, з 06 січня 2017 року. Вказана заява зареєстрована у журналі вхідної кореспонденції підприємства двічі 06 січня 2017 року за вхідним № 5 та 10 січня 2017 року за вхідним № 14.

Наказом від 10 січня 2017 року № 4-К ОСОБА_4 звільнено з посади начальника господарського відділу ДП «Володимирське» за власним бажанням згідно статті 38 КЗпП України з 10 січня 2017 року.

Цього ж дня виконуючим обов'язки директора ДП «Володимирське» ОСОБА_5, інспектором відділу кадрів ОСОБА_7 та охоронцем підприємства ОСОБА_8 складено акт про відсутність ОСОБА_4 на робочому місці.

Отже, позивач свою заяву про звільнення з роботи не відкликала та на роботу після спливу строку, у який вона просила про звільнення, не вийшла, що свідчить про її волевиявлення на припинення трудових відносин із відповідачем.

Згідно розрахункового листа за січень 2017 року та відомості на виплату грошей за січень 2017 року, з позивачем проведено повний розрахунок у зв'язку зі звільненням, що підтверджується підписом останньої. Трудову книжку ОСОБА_4 отримала 17 січня 2017 року поштою, оскільки на виклики відповідача не з'являлася.

Згідно з частиною другою статті 22 КЗпП України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Статтею 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Пунктом 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що у справах про звільнення за статтею 38 КЗпП України суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.

Установивши, що 06 січня 2017 року ОСОБА_4 подала заяву, яка двічі була зареєстрована відповідачем, про звільнення її із займаної посади з 06 січня 2017 року за статтею 38 КЗпП України(а.с. 19, 42), що надавало підстави та зобов'язувало відповідача провести звільнення позивача на її вимогу, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про законність звільнення позивача і відсутність підстав для задоволення її позовних вимог про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Доводи ОСОБА_4 про те, що її примусили написати заяву про звільнення за власним бажанням, висновків суду не спростовують, оскільки нею не надано доказів на підтвердження здійснення на неї тиску з боку керівництва підприємства або його неправомірних дій.

За наведених обставин доводи касаційної скарги про те, що заява про звільнення з роботи подана нею за примусом, а наказ підписано керівником, який не мав на це відповідних повноважень, не дають підстав для скасування оскаржуваних рішень суду, так як зводяться до переоцінки доказів, такі доводи були предметом розгляду суду першої та апеляційної інстанцій і не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 05 вересня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 20 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов А. С. Олійник Г. І. Усик