Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 31.01.2019 року у справі №130/2141/17

Постанова

Іменем України

06 червня 2019 року

м. Київ

справа № 130/2141/17

провадження № 61-2355 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сімоненко В. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю. та Петрова Є. В.

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк»

відповідач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_4 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - Служба у справах дітей Жмеринської міської ради Вінницької області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 12 жовтня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 19 грудня 2018 року (у складі суддів: Голоти Л. О., Денишенко Т. О., та Рибчинського В. П.) у справі за позовом акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк») до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про виселення без надання іншого житлового приміщення,

ВСТАНОВИВ :

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

12 вересня 2017 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулось з цим позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - Служба у справах дітей Жмеринської міської ради Вінницької області, про виселення без надання іншого житла та просило виселити відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі, яка розташована в

АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстраційного обліку у органі МВС України, до повноважень якого входять питання громадянства, іміграції та реєстрації фізичних осіб, компетенція якого територіально поширюється на адресу вказаної квартири, без надання іншого житлового приміщення.

На обґрунтування позовних вимог посилалось на те, що 04 жовтня

2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру, загальною площею 37,7 м2 за адресою:

АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 29 травня

2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Жмеринського районного нотаріального округу Драчевською Л. О. та зареєстрований у державному реєстрі № 2559. Після отримання права власності на вказану нерухомість позивач намагався отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення таких дій стала реєстрація та проживання в ньому відповідачів, які на його думку підлягають виселенню з вказаної квартири без надання іншого приміщення.

Банк направляв відповідачам письмову вимогу про добровільне звільнення приміщення та зняття з реєстраційного обліку, однак законні вимоги відповідачами виконані не були, тому банк звернувся з цим позовом та просив його задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області

від 12 жовтня 2018 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог АТ КБ «Приватбанк» суд першої інстанції виходив з того, що квартира, яка розташована в АДРЕСА_1 та яка відповідачем ОСОБА_1 була передана в іпотеку, не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 23 травня 2008 року, а була придбана ОСОБА_1 до 29 травня 2008 року,

тоді як кредитний договір між позивачем та відповідачем було укладено

29 травня 2008 року, тобто раніше ніж відповідач отримала кредитні кошти.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем заявлено позовні вимоги про виселення без зазначення іншого житлового приміщення, а тому відповідно до статті 109 ЖК України в задоволенні позову слід відмовити, оскільки за встановлених судом обставин виселення проводитися тільки з наданням іншого житлового приміщення, яке повинно бути зазначене у рішенні суду.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 12 грудня 2018 року апеляційну скаргу АТ КБ «Приватбанк» залишено без задоволення, а рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області

від 12 жовтня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що доводи апеляційної скарги АТ КБ «Приватбанк» не заслуговують на увагу, оскільки вони не є достатніми та суттєвими для задоволення скарги й скасування правильного, об`єктивного судового рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Такі доводи суперечать реальному стану речей та є, фактично тлумаченням норм матеріального права на свою користь, свідчать про незгоду з висновками суду першої інстанції, викладеними в оскаржуваному судовому рішенні.

Находження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

23 січня 2019 року АТ КБ «Приватбанк» звернулось до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 12 жовтня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 19 грудня 2018 року з пропуском строку на касаційне оскарження судових рішень.

Заявник просив поновити пропущений ним строк на касаційне оскарження судових рішень посилаючись на те, що копію постанови суду апеляційної інстанції вони отримали лише 27 грудня 2018 року, що підтверджено копією конверта Вінницького апеляційного суду щодо направлення копії судового рішення АТ КБ «Приватбанк».

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2019 року поновлено АТ КБ «Приватбанк» строк на касаційне оскарження судових рішень, відкрито касаційне провадження та витребувано з Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області цивільну справу № 130/2141/17.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі АТ КБ «Приватбанк» просило скасувати рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області

від 12 жовтня 2018 року, постанову Вінницького апеляційного суду

від 19 грудня 2018 року та ухвалити нове судове рішення по задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій були порушені норми матеріального та процесуального права та вимоги чинного законодавства України, а саме статті 41 Конституції України, та статей 317, 319, 321, 391 ЦК України. Судами не враховано той факт, що АТ КБ «Приватбанк» є власником зазначеної квартири, а отже суди безпідставно відмовили у задоволенні позову посилаючись на те, позивач звернувся із позовом про виселення без надання іншого житла, тому на думку скаржника позовні вимоги мають бути задоволенні у повному обсязі, оскільки відповідачі не є власниками квартири.

Відзив на касаційну скаргу

Відзиви на касаційну скаргу АТ КБ «Приватбанк» до Верховного Суду не надходили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна АТ КБ «Приватбанк» на підставі договору іпотеки від 29 травня

2008 року на праві власності належить квартира

АДРЕСА_1 загальною площею 59,8 м2.

У цьому помешканні зареєстровані та фактично проживають відповідачі у справі - сім`я ОСОБА_1 , у складі якої є двоє дітей 2000 та 2008 року народження. 19 липня 2017 року АТ КБ «Приватбанк» направив відповідачам претензію від 11 липня 2017 року з вимогою добровільно звільнити займане приміщення, однак сім`я ОСОБА_1 вимоги власника квартири протягом визначених тридцяти днів не виконала.

Судами також було встановлено, що ОСОБА_1 є власником особового рахунку житлової площі в АДРЕСА_1 .

Сім`я складається з шести осіб: ОСОБА_1 , 1981 року народження,

ОСОБА_4 , 1976 року народження, ОСОБА_2 , 2000 року народження,

ОСОБА_3 2008 року народження, ОСОБА_5 , 1949 року народження,

ОСОБА_6 , 1973 року народження (копія довідки КП «Жмеринкакомунсервіс» № 164 від 03 листопада 2016 року).

Відповідно до пункту 33.3 копії договору іпотеки квартири від 29 травня 2008 року, посвідченого державним нотаріусом Жмеринського районного нотаріального округу Драчевською Л. О., в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором відповідач ОСОБА_8 (Іпотекодавець) надала в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру № 77, загальною площею 59,8 м 2 , житловою площею 37,7 м 2 .

Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого виконкомом Жмеринської міської ради Вінницької області 10 березня 1994 року відповідно до Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» на підставі рішення цього ж виконкому від 10 березня 1994 року № 1553, договору купівлі - продажу, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 23 травня 2008 року за № 2912638, зареєстрованого 27 травня 2008 року в КП ВООБТІ та 17 березня 1994 року записано в реєстрову книгу № 54 за реєстровим № 5746.

Крім того, судами було встановлено, що квартира в АДРЕСА_1 належала на праві спільної власності ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , на праві спільної часткової власності

ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , загальна площа квартири становить 59,8 м2 (копії свідоцтва про право власності на житло від 10 березня 1994 року).

Відповідно до копії договору купівлі - продажу від 23 травня 2008 року відповідачка ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 3/4 частки квартири АДРЕСА_1, загальна площа якої - 59,8 м2.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК Українипідставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Верховний Суд у складі колегії суддів вважає, що судове рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши доводи касаційної скарги АТ КБ «Приватбанк» Верховний Суд у складі колегії Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина 1 статті 5 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений, або інший погоджений сторонами строк, добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Частиною другою статті 109 ЖК УРСРвстановлено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, від

25 листопада 2015 року № 6-1061цс15, від 16 грудня 2015 року

№ 6-1469цс15 та від 10 лютого 2016 року № 6-2830цс15, в яких були встановлені подібні правовідносини та аналогічні фактичні обставини.

Крім того, зазначене узгоджужється із позицією висловленою у постанові Верховного Суду у справі № 631/716/15-ц (провадження № 61-27418св18).

У справі, що розглядається, новий власник житла, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього.

Разом з тим із усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 109 ЖК УРСР закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Ураховуючи наведене Верховний Суд у складі Третьої судової палати касаційного цивільного суду вважає, що суди діяли згідно із законом.

Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, невододіючий власник несе певні обмеження.

Крім того, відповідно до Закону України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким запроваджено мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, а саме: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу»та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку.

Аналізуючи зазначений Закон можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав

громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами та забезпеченими іпотекою. Держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.

Зазначена правова позиція міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18)

АТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з позовом про виселення відповідачів з будинку без надання іншого житлового приміщення.

Разом з тим, встановивши, що право власності на передану в іпотеку банку квартиру було набуто не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованих висновків про неможливість виселення відповідачів без надання їм іншого житла, а отже правильно застосував положення частини другої статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39 та 40 Закону України «Про іпотеку».

Доводи касаційної скарги АТ КБ «Приватбанк» та посилання в касаційній скарзі на неправильне застосування судами норм матеріального права спростовуються змістом наведених вище норм матеріального закону, які судами застосовано правильно.

Наведені у касаційній скарзі доводи позивача зводяться до незгоди з висновками суду першої та апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

З огляду на наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів вважає, що судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням Конституції України, Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про заставу», статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку», а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК Українипередбачено якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» залишити без задоволення.

Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області

від 12 жовтня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного суду

від 19 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Сімоненко

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров