Історія справи

Постанова

Іменем України

06 червня 2018 року

м. Київ

справа № 641/2444/17

провадження № 61-8237св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9,

треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Корнійчук Олена Валентинівна та приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харченко ІннаАнатоліївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 18 липня 2017 року у складі судді Колодяжної І. М. та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року у складі суддів: Овсяннікової А. І., Коваленко І. П., Сащенка І. С.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 у якому просила визнати недійсними договори дарування від 09 листопада 2016 року № 7198, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Корнійчук О. В. та № 350 від 17 лютого 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харченко І. А.

Позовна заява мотивована тим, що 02 березня 2017 року під час розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_8, ОСОБА_7 до неї про виділ майна в натурі та визначення порядку користування земельною ділянкою їй стало відомо про існування договорів дарування житлового будинку від 09 листопада 2016 року та від 17 лютого 2017 року.

Вказані договори дарування є недійсними, оскільки ОСОБА_8 та ОСОБА_7 не отримували у спадщину частини житлових будинків «А-1» та «Е-» по АДРЕСА_1, а тому вони не могли бути подаровані, як спадкове майно.

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 18 липня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

При ухваленні рішення суди зробили висновок, що позивач не зазначив у чому полягає порушення її прав внаслідок укладання договорів дарування та які її права підлягають відновленню у випадку визнання цих правочинів недійсними.

У листопаді 2017 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржену ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову. При цьому, посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована, зокрема, тим, що вона є власником 1/2 частини будинку літ. «Е», а тому є зацікавленою особою. Окрім того ОСОБА_4 акцентувала увагу, що існує конфлікт між її родиною та адвокатами ОСОБА_6, оскільки за її заявою було відкрито кримінальне провадження. Оскільки ОСОБА_6 розкрадають частину домоволодіння.

У відзиві на касаційну скаргу від 06 квітня 2018 року ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_9 вказують, що оскаржена ухвала апеляційного суду прийнята без порушення норм матеріального права, суди зробили правильний висновок, що позивач не є стороною договорів дарування, а укладені договори не порушують та не зачіпають її прав та інтересів, а тому просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену ухвалу без змін.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_4 є власником 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .

Станом на 03 жовтня 2016 року інша 1/2 частина будинку належали ОСОБА_8 та ОСОБА_7 по 1/4 частини кожному. 09 листопада 2016 року ОСОБА_7 подарувала ОСОБА_8 1/4 частини житлових будинків : літ. «А-1» та літ. «Е-1» з надвірними будівлями за цією адресою.

17 лютого 2017 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5, ОСОБА_6 укладено договір дарування, відповідно ОСОБА_5 та ОСОБА_6 отримали у власність кожний по 1/4 частини житлових будинків: літ. «А-1» та літ. «Е-1» за адресою: АДРЕСА_1.

У абзаці 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернулися до суду.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806цс16).

Встановивши, що позивачем не наведено в чому полягає порушення її прав внаслідок укладення договорів дарування та які її права підлягають відновленню у випадку визнання цих договорів недійсними, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржені рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 18 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О.Антоненко

В.І. Журавель