Історія справи

Постанова КЦС ВП від 20.06.2018 року у справі №548/15991/13ц

Постанова

Іменем України

06 червня 2018 року

м. Київ

справа № 548/15991/13ц

провадження № 61-3946св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С. (судя-доповідач), СтупакО. В., УсикаГ. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 14 червня 2016 року у складі колегії суддів: Дряниці Ю. В., Карнауха П. М., Кривчун Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

14 серпня 2013 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов обгрунтовано тим, що 02 травня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_3 укладено кредитний кредитно-заставний договір № PLXRRC14420154 (далі - кредитний договір), за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 9900 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки до 02 травня 2011 року. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом на заяві. У зв'язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором станом на 22 липня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 92707,25 грн, що складається з: 5984,20 грн - заборгованість за кредитом; 1268,50 грн - заборгованість за процентам, 2949,54 грн - заборгованість за комісією, 77614,19 грн - заборгованість за пенею, 500 грн - штраф (фіксована частина), 4390,82 грн - штраф (процентна складова).

Посилаючись на зазначені обстаивни, позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором у суму 92707,25 грн та судові витрати у розмірі 927,07 грн.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Останнім рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 29 вересня 2015 року у позові ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції з урахуванням заяви про застосування позовної давності, надану відповідачем, відмовив у позові за спливом позовної давності.

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 14 червня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 29 вересня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитно-заставним договором № PLXRRC14420154 від 02 травня 2008 року: 5078,10 грн - заборгованість за кредитом, процентами та комісією, 17497,03 грн - пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за кредитним договором, а всього 22 575, 13 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції вирішуючи спір, виходив із того, що оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а тому початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Апеляційний суд встановив, що реалізація заставного майна відбулася значно пізніше, ніж передача відповідачем цього майна Банку (01 жовтня 2009 року), а тому виходячи з положень статті 264 ЦК України, такі дії не можуть свідчити про переривання строку позовної давності і дійшов висновку, що переривання загального строку позовної давності не відбулося.

Апеляційний суд вважав, що право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а тому оцінку пропуску строку позовної давності необхідно проводити щодо кожного щомісячного платежу. Кінцевий строк повернення кредитних коштів визначено до 02 травня 2011 року, а з позовом банк звернувся до суду 14 серпня 2013 року, а отже трирічний строк позовної давності обчислюється за кожним окремим щомісячним платежем.

Однак , суд першої інстанції на зазначені обставини не звернув увагу.

На підставі наданих сторонами розрахунків, апеляційний суд встановив, що після закінчення строку дії договору відсотки за користування кредитними коштами щомісячно не нараховувалися, а здійснювалося нарахування лише пені, а тому дійшов висновку про стягнення заборгованості за тілом кредиту, процентами та комісією у межах трирічного строку позовної давності, що передує зверненню до суду, починаючи з травня 2011 року.

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з касаційною скаргою на вказане судове рішення.

29 серпня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3

24 листопада 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу призначено до судового розгляду.

26 січня 2018 року справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на припущеннях та повністю не відповідають фактичним обставинам справи.

При цьому, судом апеляційної інстанції неправильно застосовану позовну давність, оскільки ПАТ КБ «ПриватБанк» про своє порушене право дізнався 01 жовтня 2009 року, що підтверджується актом передачі заставного майна на відповідальне зберігання. Позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі. Отже, зі спливом позовної давності до основної вимоги, позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Позивачем не надано розрахунок належним чином оформлений, а саме : за підписом посадової особи, яка має право складати такий розрахунок та печатки банку, що не відповідає нормативним вимогам до оформлення документів, закріплених в ДСТУ 4163-2003 «Вимоги до оформлення документів», затверджених наказом Держспоживстандарту України від 17 квітня 2003 року № 55.

Крім того, апеляційний суд здійснив розрахунок заборгованості за кредитним договором, виходячи з невірних даних банку, оскільки відсутні дані коли була проведена реалізацію заставного (вилученого) майна та не з'ясовано погашення простроченої заборгованості від реалізації заставного майна.

За клопотанням відповідача суд апеляційної інстанції не витребував всі документи, що стосуються продажу та оцінки заставного майна, що є порушення вимог цивільного процесуального закону. У рішенні судом неправильно вказано найменування договору, а саме: кредитно-заставний договір, в той час, як між сторонами укладено кредитний договір із звичайним картковим рахунком з грошовим лімітом.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Судами встановлено, що 02 травня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_3 був укладений кредитно - заставний договір( далі - Договір), шляхом підписання позичальником заяви позичальника , яка разом з запропонованими Приватбанком Умовами про надання споживчого кредиту фізичним особам ( далі -Умови) та Тарифами складає кредитно-заставний договір. Датою укладення договору є підписання позичальником заяви позичальника(пункт 1.4 Умов).

За умовами якого ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 9900,00 грн зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12,00 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевим терміном повернення до 02 травня 2011 року.

За умовами Договору, боржник зобов'язувався здійснювати щомісячний платіж в сумі 507,81 грн для погашення заборгованості за кредитом, яка складається з заборгованості за кредитом, відсотків, винагороди, комісії та інших витрат.

Відповідно до підпункту 3.3.3 пункту 3.3 розділу 3 Умов банк має право змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування, виконання інших зобов'язань за цим договором у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення. При цьому згідно зі статтями 212, 611, 651 Цивільного кодексу України щодо зобов'язань, строк виконання яких не настав, вважається, що строк настав у зазначену в повідомленні дату. На цю дату позичальник зобов'язується повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, комісію й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором.

У матеріалах справи відсутні дані про направлення банком відповідачу повідомлення про дострокове повернення кредиту, а тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку , що строк виконання зобов'язання Банком не змінювався.

З актів про передачу заставного майна на відповідальне зберігання від 01 жовтня 2009 року випливає, що ОСОБА_3 було передано, а позивачем прийнято на відповідальне зберігання заставлене майно ( а.с. 26,27).

У актах зазначено, що у випадку непогашення наявної простроченої заборгованості та залишку за кредитом у термін до 14 жовтня 2009 року позичальник доручає ПАТ КБ «ПриватБанк» передати на реалізацію заставне майно за ціною, визначеною незалежним експертом, а виручені від реалізації засоби за вирахуванням витрат на проведення оцінки майна направити на погашення заборгованості.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що у період з 18 листопада 2009 року до 15 листопада 2011 року на рахунок банку надійшли грошові кошти за реалізоване майно, які були спрямовані на погашення заборгованості за кредитним договором від 02 травня 2008 року.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 кредитних зобов'язань станом на 22 липня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 92707,25 грн, з якої: 5984,20 грн - заборгованість за кредитом; 1268,50 грн - заборгованість за процентам, 2949,54 грн - заборгованість за комісією, 77614,19 грн - заборгованість за пенею, 500 грн - штраф (фіксована частина), 4390,82 грн - штраф (процентна складова).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що кредитний договір укладено на строк до 02 травня 2011 року, а з позовом ПАТ «КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором до ОСОБА_3 звернулось до суду 14 серпня 2013 року.

14 травня 2014 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася до суду із заявою про застосування позовної давності ( т. 1 а.с. 66).

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України).

Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1926цс15.

За змістом пункту 5.5 Умов термін позовної давності до вимог про стягнення кредиту, процентів за користування ним, винагороди, неустойки-пені, штрафів за договором установлені сторонами тривалістю в п'ять років.

Проте у матеріалах справи відсутні дані, що саме ці Умови складають кредитно-заставний договір, оскільки підпис ОСОБА_3 на них відсутній.

У заяві позичальника від 02 травня 2008 року домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що збільшення позовної давності між сторонами не відбулося.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

У законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) йоговиконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята 5 статті 261 ЦК України).

У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

З урахуванням вказаних норм права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що за умовами кредитно-заставного договору від 02 травня 2008 року погашення кредиту повинно здійснюватись частинами кожного місяця, а тому початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань.

Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що після закінчення строку дії договору (02 травня 2011 року) останні платежі за кредитним договором від реалізації арештованого майна було здійснено працівниками банку шляхом зарахування коштів від реалізації майна: 27 липня 2011 року у сумі 117,00 грн, 01 серпня 2011 року - 47 грн, 12 серпня 2011 року - 144 грн, 15 листопада 2011 року - 100,00 грн. (т. 1 а. с. 36,37).

Щодо зарахування 07 грудня 2012 року 0,50 грн у рахунок погашення заборгованості, яке було здійснено СК «Інгострах», то апеляційний суд виходив з того, що страхова компанія не є стороною укладеного договору та матеріали справи не містять доказів про те, що позичальник уповноважував страхову компанію проводити будь-які зарахування в рахунок погашення ним боргу. Тому апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позивачем не дано доказів, на підставі якого правочину страхова компанія здійснювала будь-які платежі щодо виконання спірного кредитного договору. Такі дії були проведені не особисто боржником, а позивачем, а отже, не відбулося переривання строку позовної давності.

З урахуванням встановлених у справі обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 особисто вчинив дію 01 жовтня 2009 року шляхом передачі Банку заставного майна для подальшої реалізації з метою погашення заборгованості і надалі будь-яких особистих дій, які в свідчили про погашення саме позичальником заборгованості або про визнання ним боргу, останнім не здійснювалося.

Апеляційний суд надавши оцінку наявними у матеріалам справи доказам, дійшов обґрунтованого висновку, що реалізація заставного майна значно пізніше, ніж його передача відповідачем (01 жовтня 2009 року) не може свідчити про переривання строку позовної давності в розумінні норми статті 264 ЦК України.

Встановлено, що відповідно до заяви позичальника (т. 1 а. с. 5), боржник зобов'язувався щомісячно у період з 02 травня 2008 року по 02 травня 2011 року здійснювати погашення заборгованості за кредитом, яка складається з заборгованості за кредитом, відсотками, винагороди, комісії та інших витрат. Погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати, за який приймається період з 18 по 25 число кожного місяця позичальник повинен надавати Банку грошові кошти (щомісячний платіж) у сумі 507,81 грн.

З урахуванням встановлених обставин справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів, процентів за користування кредитом, винагороди та комісії, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу за кожним черговим платежем окремо.

Суд апеляційної інстанції встановлено, що після закінчення строку дії договору відсотки за користування кредитними коштами щомісячно не нараховувалися, а нараховувалася лише пеня.

З урахування наведеного, апеляційний суд виходив з того, щомісячний платіж складається з заборгованості за кредитом, відсотками, винагороди, комісії та інших витрат та визначений в сумі 507,81 грн, з урахуванням дати подачі позову (серпень 2013 року) і заявлене відповідачем клопотання про застосування наслідків пропуску позовної давності, тому дійшов висновку, що заборгованість за тілом кредиту, відсотками та комісії підлягає стягненню протягом трьох років, що передують зверненню до суду і до травня 2011 року. Тобто в межах трирічного строку позовної давності підлягають стягненню щомісячні платежі, починаючи з серпня 2010 року по травень 2011 року (10 місяців), розмір яких становить 5078,10 грн (507,81 грн х 10 міс=5078,10 грн).

З урахуванням заяви про застосування позовної давності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про нарахування пені у межах спеціального річного строку позовної давності, що передує зверненню до суду, тобто з 14 серпня 2012 року по 22 липня 2013 року (в межах заявлених позовних вимог).

Відмовляючи у задоволені вимог про стягнення штрафів, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

З урахуванням установлених обставин справи, аналізу умов Договору та підстав нарахування пені і штрафів, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку , що договором передбачена подвійна цивільно-правова відповідальність за одне й те саме порушення, тому обґрунтовано стягнув з відповідача на користь банку заборгованість у розмірі 22575,13 грн., яка складається із: 5078,10 грн. - заборгованість за тілом кредиту, відсотками за користування кредитними коштами та комісії; 17497,03 грн - пені, навівши при цьому відповідний розрахунок.

Суд апеляційної інстанції встановив фактичні обставини, з якими законодавець пов'язує вирішення спору - строку дії договору, порядку погашення кредиту за договором та строку внесення останнього платежу за ним, погашення боргу від реалізації заставного майна, оскільки зазначені обставини входять до предмета доказування у справі.

Доводи касаційної скарги про те, що позовна давність сплинула, оскільки банк дізнався про своє порушене право 01 жовтня 2009 року, не заслуговують на увагу, оскільки не ґрунтується на умовах договору та обставинах встановлених у вказаній справі.

Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не встановлено, коли саме було проведено реалізацію заставного (вилученого) майна, не з'ясовано погашення простроченої заборгованості від реалізації заставного майна не можуть бути взяті до уваги, так як судом установлено ці фактичні обставини у справі та надано їм належну оцінку. У період з 18 листопада 2009 року по 15 листопада 2011 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на рахунок банку надійшли кошти від реалізації заставного майна, що було враховано судом апеляційної інстанції.

Посилання у касаційній скарзі на те, що у рішенні суду неправильне зазначено найменування договору, а саме: кредитно-заставний договір, в той час, як між сторонами укладено кредитний договір є безпідставними, оскільки у заяві позичальника від 02 травня 2008 року відповідач за власним підписом надав згоду та погодився із всіма її істотними умовами договору, що складають між ним та банком кредитно-заставний договір.

Твердження касаційної скарги про те, що поданий банком розрахунок заборгованості не відповідає вимогам до оформлення документів, закріплених у ДСТУ 4163-2003 «Вимоги до оформлення документів», затверджених наказом Держспоживстандарту України від 17 квітня 2003 року № 55 є безпідставними, оскільки цей стандарт поширюється на організаційно-розпорядчі документи - постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності, зокрема: органів державної влади України, органів місцевого самоврядування; підприємств, установ, організацій та їх об'єднань усіх форм власності, а отже, цей стандарт не поширюється на конкретні спірні правовідносини.

Доводи касаційної скарги про те, що суд визначив розмір заборгованості на підставі неналежних розрахунків, зокрема, вийшов за межі розгляду справи та самостійно провів розрахунки заборгованості за кредитним договором, посилаючись на неправильні вихідні дані розрахунку банку, не заслуговують на увагу суду касаційної інстанції, оскільки при визначенні суми боргу апеляційний суд виходив із виписки банку за період з 02 травня 2008 року по 25 вересня 2013 року (т. 1 а.с. 36,37), розрахунку заборгованості, який не спростовано відповідачем і не доведено й

ого неправильність. Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України ( в редакції 2004 року) суд апеляційної інстанції розглянув спір в межах заявлених банком вимог і на підставі поданих ним доказів у їх сукупності.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують та на законність рішення суду не впливають.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

З огляду на встановлені судами обставини, судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права та відповідають правовим висновкам Верховного Суду України, викладених у постановах від 06 листопада 2013 року у справі №6-116цс13, від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 18 червня 2014 року у справі № 6-61цс14 та від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, а доводи касаційної скарги не спростовують висновки суду апеляційної інстанції.

За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судове рішення апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 14 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов А. С. Олійник О. В. Ступак Г. І. Усик