Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.07.2018 року у справі №365/762/17

Постанова

Іменем України

06 травня 2020 року

м. Київ

справа № 365/762/17

провадження № 61-38367св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа - Управління Державної міграційної служби України в Київській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Панченко Богдан Валерійович, на рішення Згурівського районного суду Київської області від 12 лютого 2018 року у складі судді Хижного Р. В. та постанову Апеляційного суду Київської області від 23 травня 2018 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Верланова С. М., Олійника В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заяви

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання особи на момент проголошення незалежності України - 24 серпня 1991 року.

Заява мотивована тим, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Грозний Російської Федерації. З метою вступу до навчального закладу у червні 1990 року переїхав на територію Української РСР, де проживав у своєї баби у смт Згурівка Згурівського району Київської області без реєстрації місця проживання до січня 1992 року.

Встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року йому необхідно для встановлення його належності до громадянства України і можливості реалізації ним своїх громадянських прав щодо отримання паспорта громадянина України.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив встановити факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Згурівського районного суду Київської області від 12 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 23 травня 2018 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що встановлення або оформлення належності до громадянства України проводиться в позасудовому порядку відповідними державними органами, тоді як заявником не доведено наявність у нього труднощів чи неможливість оформлення належності до громадянства України шляхом звернення до компетентних органів Державної міграційної служби України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У червні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його заяви.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, посилаючись на те, що звернення до суду з цією заявою є передчасним, оскільки він не звертався до міграційної служби в позасудовому порядку, не врахували, що факт постійного проживання особи станом на 24 серпня 1991 року встановлюється судовим рішенням до початку процедури оформлення належності до громадянства України шляхом звернення особи в органи міграційної служби з відповідною заявою.

Так, Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001, у редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006, визначений перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України.

Пунктом 7 Порядку передбачено, що встановлення належності до громадянства України стосується, зокрема, громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспортах громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Пунктом 8 Порядку визначено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає:

а) заяву про встановлення належності до громадянства України;

б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального органу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);

в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Отже, позасудова процедура встановлення належності до громадянства України можлива лише за умови надання особою органам міграційної служби судового рішення, яким встановлено факт постійного проживання цієї особи на території України на момент проголошення незалежності України - 24 серпня 1991 року.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні його заяви.

Крім того, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, апеляційний суд не навів мотивів відхилення його доводів, викладених в апеляційній скарзі.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Грозний Чечено-Інгуська АРСР.

Із листопада 1984 року ОСОБА_1 був членом Московського райкому ВЛКСМ м. Рязань та з грудня 1984 року по квітень 1989 року сплачував членські внески.

У 1986 році ОСОБА_1 вступив до Профспілки робітників просвіти вищої школи і наукових закладів, профком студентів радіотехнічного інституту. З 1986 року до 1987 року сплачував членські профспілкові внески. Після квітня 1989 року заявник жодних профспілкових внесків не сплачував.

Згідно з довідкою, виданою СГ ТОВ «Жоравське», ОСОБА_1 з вересня 1990 року по листопад 1991 року працював у КСП «Жоравське» Яготинського району Київської області.

Станом на 23 січня 2018 року заявник проживає по АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 3, статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.

У частині першій статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

З указаного вбачається, що законом передбачено вставлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться і факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій, посилаючись на те, що встановлення або оформлення належності до громадянства України проводиться в позасудовому порядку відповідними державними органами, а заявником не доведено наявність у нього труднощів чи неможливість оформлення належності до громадянства України шляхом звернення до компетентних органів Державної міграційної служби України, не врахували, що предметом вимог заявника було не отримання громадянства, а встановлення юридичного факту, який дасть право відповідним органам вирішувати питання про надання громадянства України.

Так, встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України. Про належність до громадянства України таких осіб може свідчити наявність у паспортах громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або 13 листопада 1992 року.

Пунктом 3 частини другої статті 9 Закону України «Про громадянство України» визначено, що безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п`яти років є однією з умов прийняття до громадянства України.

Відповідно до пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, (далі - Порядок) громадяни колишнього СРСР, які не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає:

а) заяву про встановлення належності до громадянства України;

б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);

в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Згідно з пунктом 44 Порядку, у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Отже, одним із документів на підтвердження обставин для встановлення належності до громадянства України є рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року, на що суди попередніх інстанцій уваги не звернули.

Крім того, посилаючись на передчасне звернення до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання особи на момент проголошення незалежності України, суди не врахували норми процесуального права та роз`яснення, викладені у рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002.

Пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб`єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб`єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

З огляду на це, суди попередніх інстанцій неправильно застосовали норми матеріального права, не виконали вимоги, передбачені процесуальним законодавством України щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

За викладених обставин рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Панченко Богдан Валерійович, задовольнити частково.

Рішення Згурівського районного суду Київської області від 12 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 23 травня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк