ПОСТАНОВА

Іменем України

06 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 212/5156/15-ц

провадження № 61-1923св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі судді Дехти Р. В. від 10 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі колегії суддів Михайлів Л. В., Барильської А. П., Ляховської І. Є. від 02 березня 2016 року,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 01 липня 2015 року звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПАТ «ЦГЗК») про захист своїх трудових прав, порушених під час звільнення, просив суд стягнути з відповідача на свою користь невиплачену вихідну допомогу при звільненні у сумі 20 153, 04 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 80 612,00 грн, компенсацію втрати частини доходу у зв'язку із порушенням строку її виплати у сумі 28 082, 04 грн, а також суму відшкодування моральної шкоди в розмірі 20 000, 00 грн.

На обґрунтування позову ОСОБА_3 посилався на те, що, починаючи з 01 лютого 1978 року, він працював на різних посадах на підземних роботах на шахті імені Орджонікідзе, яку 01 січня 1999 року передано до складу ВАТ «ЦГЗК». Позивач наполягав на тому, що працював на тому самому підприємстві понад 30 років - з 1978 року і до дня звільнення - 02 липня 2008 року. У квітні 2015 року позивач дізнався про допущене відповідачем при його звільненні порушення Галузевої угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки (далі - Галузева угода). Так, при звільненні позивача з підприємства відповідач зобов'язаний був виплатити йому вихідну допомогу у розмірі тримісячної заробітної плати (як працівнику, який працював на підприємстві 20 й більше років), що здійснено не було. В якості підстави для відмови відповідачем у виплаті одноразової вихідної допомоги наводилися такі доводи, що позивач працював на підприємстві відповідача з 1999 року до 2008 року, що становить менше 9 років, за таких обставин виплата вихідної допомоги не передбачена. Позивач вважає, що незаконними діями відповідача порушено його законне право на отримання вихідної допомоги в розмірі трьох середньомісячних заробітних плат, встановлене Галузевою угодою, йому завдано моральну шкоду, розмір відшкодування якої становить 20 000,00 грн.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 вересня 2015 року, за заявою позивача, позовні вимоги ОСОБА_3 до ПАТ «ЦГЗК» в частині стягнення суми компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строку її виплати в розмірі 28 082,04 грн залишено без розгляду.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 вересня 2015 року позов задоволено частково, стягнуто з ПАТ «ЦГЗК» суму вихідної допомоги у розмірі 20 153, 04 грн, суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 20 000, 00 грн, суму відшкодування моральної шкоди у розмірі 4 000, 00 грн, здійснено розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим що, позивач працював на шахті імені Орджонікідзе понад 30 років. Ця шахта входила до складу різних організацій. Враховуючи, що позивач звільнився із займаної посади 02 липня 2008 року, під час здійснення повного розрахунку при звільненні відповідач зобов'язаний був виплатити йому одноразову допомогу в розмірі тримісячної середньої заробітної плати, що передбачено в пункті 6.1. Галузевої угоди. Судом встановлено порушення статті 116 КЗпП України, що стало підставою стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, при обрахунку якого судом застосовано принцип співмірності суми недоплати та заявленої позивачем вимоги, з урахуванням чого розмір належного до стягнення середнього заробітку судом визначено у сумі 20 000, 00 грн.

Судом першої інстанції встановлено, що з 01 лютого 1978 року ОСОБА_3 працював на шахті імені Орджонікідзе, яка була структурним підрозділом ВАТ «Кривбасзалізрудком». На підставі договору оренди від 30 грудня 1998 року № 1280-14-11198 на правах оренди шахта ім. Орджонікідзе перебувала в складі ВАТ «ЦГЗК» з 01 січня 1999 року.

ОСОБА_3 19 листопада 2001 року звільнено з підприємства у зв'язку із скороченням штату згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, проте рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 січня 2003 року запис про звільнення під № 21 у трудовій книжці позивача визнано недійсним та поновлено позивача на роботі підземним гірничим майстром шахти імені Орджонікідзе ВАТ «ЦГЗК». Позивач 02 липня 2008 року звільнився з роботи за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію за статтею 38 КЗпП України. Запис скріплений печаткою ПАТ «ЦГЗК».

Позивач ОСОБА_3 працював на підприємстві відповідача понад 20 років і його звільнено з підприємства у віці 54 років.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 вересня 2015 року змінено в частині визначення розміру відшкодування моральної шкоди, стягнутої з ПАТ «ЦГЗК», його зменшено з 4 000, 00 грн до 1 000, 00 грн, в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовувалося тим, що відповідно до Галузевої угоди наведена одноразова допомога (щодо стягнення якої виник цей спір) відноситься до інших виплат, що не передбачені нормативно-правовими актами (окрім Галузевої угоди), обов'язок з її виплати встановлено додатково при припиненні трудового договору у зв'язку із виходом на пенсію. Враховуючи, що вихідна допомога, яка мала бути виплачена позивачу у зв'язку з виходом на пенсію за власним бажанням, входить до виплат, на які працівник має право згідно з умовами колективного договору при звільненні на пенсію, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що в цьому випадку право працівника на звернення до суду за захистом своїх прав не обмежено будь-яким строком в силу частини другої статті 233 КЗпП України, а тому застосування до позовних вимог про стягнення вихідної допомоги наслідків пропуску строку звернення до суду є безпідставним.

Відповідно до статті 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про оплату праці» форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами.

У пункті 7.5 Колективного договору ВАТ «ЦГЗК» встановлено обов'язок з виплати працівникам при виході на пенсію та звільненні за власним бажанням вихідної допомоги в залежності від тривалості безперервного стажу роботи на підприємстві: від 20 і більше років - у розмірі тримісячної заробітної плати, починаючи з 2-ого кварталу 2007 року, за умови якщо працівник звільнився за власним бажанням протягом одного місяця після досягнення ним пенсійного віку (жінки 55 років, чоловіки 60 років).

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що станом на день звільнення позивача діяла зазначена Галузева угода. Пунктом 6.1 розділу 7 «Соціальний захист та задоволення духовних потреб» Галузевої угоди, встановлено, що власник за рахунок коштів підприємства у порядку та на умовах, передбачених колективним договором, зобов'язується виплачувати працівнику при виході на пенсію одноразову допомогу в розмірі, що залежить від стажу його роботи на підприємстві, але не менше 20 років, - тримісячної заробітної плати. Відповідно до отриманої судом відповіді Центрального комітету профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості від 19 січня 2016 року № 03/18 Галузева угода гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки поширюється на ПАТ «ЦГЗК».

Суд апеляційної інстанції, зменшуючи розмір відшкодування моральної шкоди, врахував характер і тривалість страждань позивача, тяжкість завданої моральної травми.

Заявник ПАТ «ЦГЗК», не погодившись із ухваленими судовими рішеннями судами першої та апеляційної інстанцій, звернувся з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з вимогою про їх скасування й постановлення нового судового рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

На обґрунтування вимог скарги заявник посилався на те, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи, що призвело до порушення норм матеріального та процесуального права. Заявник вважав, що судами не враховано того, що позивач звільнився з підприємства ПАТ «ЦГЗК» у другому півріччі 2008 року і на момент звільнення він не досяг встановленого пенсійного шестидесятирічного віку для чоловіків. Отже, при звільненні його з роботи 02 липня 2008 року не проведено виплату вихідної допомоги на законних підставах. Додатковими доводами заявника є те, що судами не досліджено фінансової платоспроможності відповідача на час звільнення ОСОБА_3 й можливості сторони роботодавця щодо виплати цих коштів позивачу.

На переконання заявника, суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно навели посилання на частину другу статті 233 КЗпП Українищодо незастосування строку звернення до судудо спірних правовідносин, оскільки вимогами ОСОБА_3 є стягнення одноразової вихідної допомоги працівникам, які виходять на пенсію, що не є вимогою про оплату праці, а отже, судом підлягає застосуванню позовна давність строком у три місяці, передбачена статтею 233 КЗпП України, та має бути відмовлено у задоволені позову з цієї підстави.

Позивачем, який не погодився з доводами заявника, подано відзив на зазначену касаційну скаргу, у якому ОСОБА_3 просив касаційну скаргу відповідача відхилити, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

У відзиві позивачем вказано, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що дія Галузевої угоди поширюється на підприємство відповідача й для врегулювання зазначених правовідносин підлягають до застосування саме положення Галузевої угоди, а не колективного договору. Посилався на те, що одноразова допомога входить до складу заробітної плати, а також що до зазначеного спору строк звернення до суду, зважаючи на правила частини другої статті 233 КЗпП України в системному зв'язку з положеннями статей 1 та 12 Закону України «Про оплату праці», не застосовується.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 березня 2017 року відкрито касаційне провадження, ухвалою від 09 березня 2017 року справу призначено до розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів») касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року № 2 початком роботи Верховного Суду визначено 15 грудня 2017 року.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, - як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом.

Справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ).

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції підлягають застосуванню правила статті 400 ЦПК України, згідно з якою під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За правилом частини другої статті 389 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки оскаржуваних судових рішень визначено відповідно до положень статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV), згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону від 18 березня 2004 року № 1618-ІV), а касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Частково задовольняючи позов ОСОБА_3, суди першої та апеляційної інстанцій, на підставі встановлених обставин й поданих сторонами доказів, застосувавши положення статей 36, 38, 116, 117, 233 КЗпП України й правила Галузевої угоди, зробили правильний висновок про те, що право ОСОБА_3 порушено в результаті невиплати йому вихідної допомоги під час звільнення.

У статті 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 01 липня 1993 року № 3356-XII встановлено правило, згідно з яким умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод. Таке саме правило щодо умов колективних договорів передбачено й статтею 16 КЗпП України.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про стягнення суми грошових коштів за правилами Галузевої угоди, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що умови Колективного договору підприємства погіршують становище позивача у порівнянні з умовами Галузевої угоди, у зв'язку із чим зробив обґрунтований висновок про застосування правил саме Галузевої угоди, виконання якої є обов'язком для відповідача. Суд врахував, що з часу звільнення позивача відповідач не провів з ним повного розрахунку, вихідна допомога не виплачена, а тому наявні підстави для стягнення з ПАТ «ЦГЗК» середнього заробітку за час затримки розрахунку за наведеним розрахунком суду з урахуванням меж позовних вимог й співмірності суми недоплати.

Право працівника на належну заробітну плату кореспондується із обов'язком роботодавця нарахувати йому виплати, гарантовані державою, й виплатити їх; тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» структура заробітної плати складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати, а також інших заохочувальних та компенсаційних виплат. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів реалізації трудових правовідносин - відплатність праці, який відображено у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії» від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечуватиме достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя. Такі зобов'язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону України «Про оплату праці».

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, наведеним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Зазначене дає підстави для висновку, що до складу заробітної плати найманого працівника входить винагорода за виконану роботу, як це встановлено статтею 94 КЗпП України і статтею 1 ЗаконуУкраїни «Про оплату праці», та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 цього Закону України.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП Україниу разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Як визначив Конституційний Суд України у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України та статей 1 та 12 Закону України «Про оплату праці», реалізація права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. В аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Отже, суди зробили правильний висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

З огляду на зазначене Верховний Суд оцінює як безпідставні доводи ПАТ «ЦГЗК» щодо спливу строку звернення до судуу цих правовідносинах, а так само невіднесення одноразової грошової допомоги, належної до виплати позивачеві згідно з правилами Галузевої угоди, до структури заробітної плати.

Щодо доводів відповідача про застосування до зазначених правовідносин правил Колективного договору, а не Галузевої угоди Верховний Суд зробив висновок про те, що положення Галузевої угоди та Колективного договору підприємства гарантії соціального захисту працівників, які були чинні на час звільнення позивача із підприємства, є відмінними.

Так, в пункті 7.5. Колективного договору, укладеного генеральним директором відповідача та спільним представницьким органом первинних профспілкових організацій ВАТ «ЦГЗК» на 2007-2008 роки, передбачена виплата працівникам, які досягли пенсійного віку (жінки 55 років, чоловіки 60 років) одноразової допомоги в розмірі, залежному від безперервного стажу роботи на підприємстві; з ІІ півріччя 2007 року здійснювати таку виплату за умови, якщо працівники звільняються за власним бажанням протягом одного місяця після досягнення ними пенсійного віку.

Відповідно до п. 1.13 Галузевої Угоди гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки вона набирає чинності з 1 січня 2007 року і діє до укладення нової або перегляду цієї Угоди. Станом на день звільнення позивача діяла вказана Угода. В пункті 6.1 розділу VI Галузевої угоди «Соціальний захист та задоволення духовних потреб» на 2007-2008 роки, встановлено, що власник за рахунок коштів підприємства у порядку та на умовах, передбачених колективним договором, зобов'язується виплачувати працівнику при виході на пенсію одноразову допомогу у розмірі, залежному від стажу його роботи на підприємстві, але не менше - при стажі від 20 років і більше років - тримісячної середньої заробітної плати.

Галузевою угодою передбачена виплата при виході на пенсію працівнику одноразової допомоги залежно від стажу, в Колективному договорі встановлено додаткові вимоги до працівника, зокрема додатково встановлено мінімальний вік виходу на пенсію, погіршене становище працівників підприємства, оскільки обов'язки роботодавця обмежено виключно випадками звільнення працівників протягом одного місяця після досягнення ними пенсійного віку.

З огляду на таку невідповідність колективного договору правилам, встановленим в Галузевій угоді, а також через об'єктивне погіршення становища працівників підприємства умовами колективного договору до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме правила Галузевої Угоди.

Судом апеляційної інстанції належним чином враховано, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідачів та інших обставин. Зокрема, враховуються характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, конкретних обставин по справі і наслідків, що наступили. Таким чином, судом апеляційної інстанції враховано характер і тривалість моральних страждань позивача, тяжкість завданої моральної травми, об'єктивно визначено розмір відшкодування моральної шкоди у сумі в 1 000, 00 грн.

Верховний Суд зробив висновок про безпідставність тверджень ПАТ «ЦГЗК» щодо недосягнення пенсійного віку ОСОБА_3 станом на день його звільнення з підприємства відповідача, оскільки у трудовій книжці позивача в записі від 02 липня 2008 року зазначено про його звільнення з роботи за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію за статтею 38 КЗпП України.

Оцінюючи доводи скарги щодо тривалості стажу роботи позивача на підприємстві, Верховний Суд виходить з правил частин третьої та четвертої статті 36 КЗпП України, згідно з якими зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору; у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується.

Зважаючи на встановлені судами обставини, доводи касаційної скарги щодо невстановлення приналежності ПАТ «ЦГЗК» до ТОВ «Метінвест Холдинг» станом на день підписання останнім Галузевої угоди, є безпідставними, що ґрунтуються на формальних міркуваннях. За правилом частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Посилання відповідача на недослідження судами обставин можливості власника/роботодавця щодо визначення в колективних договорах підприємств окремих умов та порядку надання соціальних гарантій Верховний Суд оцінює як такі, що зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо їх оцінки, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені в статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, зважаючи на невстановлення Верховним Судом порушень норм процесуального права й неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, взявши до уваги положення статті 410 ЦПК України, суд зробив висновок про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень в незміненій частині - без змін.

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 31 березня 2016 року зупинене виконання рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Зробивши висновок про залишення без змін рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у справі, Верховний Суд, керуючись частиною третьою статті 436 ЦПК України, поновлює їх виконання.

Керуючись статтями 388, 389, 400, 402, 409-410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 вересня 2015 року в частині, що залишена без змін судом апеляційної інстанції, та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року, що зупинене до завершення касаційного провадження у цій справі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді А. С. Олійник

С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик