Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 13.09.2018 року у справі №640/6698/17

Постанова

Іменем України

23 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 640/6698/17

провадження № 61-3952св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Орлова Олена Миколаївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 04 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Кіся П. В., Яцини. В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Орлова О. М. (далі - приватний нотаріус Харківського МНО Харківської області Орлова О. М. ), про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1.

24 грудня 2013 року між ним та ОСОБА_2 був укладений нотаріально посвідчений договір дарування, відповідно до умов якого він безоплатно передав своєму сину ОСОБА_2 право власності на зазначений будинок.

Вказував, що він не мав наміру дарувати будинок, в якому проживає з 2006 року та який є єдиним його житлом, а довіряючи синові, недостатньо приділив уваги змісту договору та вважав, що підписує заповіти на користь останнього та дочки, отже помилявся щодо природи правочину.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір дарування, укладений 24 грудня 2013 року між ним та ОСОБА_2.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 13 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 червня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він помилявся щодо правової природи правочину та вважав, що укладає заповіти на користь своїх дітей, а також щодо того, що оскаржуваний договір дарування від 24 грудня 2013 року вчинено внаслідок помилки. Посилання ОСОБА_1, викладені у позові, ґрунтуються на припущеннях.

Постановою Верховного Суду 16 жовтня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Апеляційного суду Харківської області від 19 червня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що апеляційний суд не дав належної правової оцінки доводам позивача про відсутність його волевиявлення на відчуження будинку, наявність у позивача спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати у спірному будинку після укладення договору дарування.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, до якої приєдналася ОСОБА_3, задоволено.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку літ. "А-2" з підвалом літ. "Ап" та балконом літ. "а1 ", ґанком літ. "а ", а також гаража літ. "Б" за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений 24 грудня 2013 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Орловою О. М. за реєстровим № 1633.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є особою похилого віку, після укладення договору дарування деякий час продовжив проживати у спірному будинку, який є його єдиним житлом, не вчиняв дій, які б могли свідчити про його небажання користуватись спірним будинком, а фактична передача будинку обдаровуваному не відбулась, тому він, укладаючи спірний договір дарування житлового будинку, помилився щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов'язків сторін за цим договором. Враховуючи викладене, відповідно до положень статті 229 ЦК України позовна заява підлягає задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій 27 лютого 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року, а рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 грудня 2017 року залишити в силі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалене без всебічного та повного з'ясування фактичних обставин справи, які мають значення для правильного її вирішення. Підставою касаційного оскарження постанови Апеляційного суду Харківської області від 04 лютого 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 14-129гс19).

Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази. Так, апеляційний суд не врахував наявність інших договорів дарування нерухомого майна, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які за аналогічних обставин укладення позивачем не оскаржуються.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року, зупинено дію постанови Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року і витребувано із Київського районного суду м. Харкова цивільну справу № 640/6698/17.

Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2020 року справу № 640/6698/17 призначено до судового розгляду.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у серпні 2020 року, ОСОБА_1 заперечував проти доводів ОСОБА_2, а оскаржувану постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року вважав законною та обґрунтованою.

Фактичні обставини справи

Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 24 березня 2008 року у справі № 2-1105/08/04 визнано за ОСОБА_1 право власності на двоповерховий житловий будинок літ. "А-2" з підвалом літ. "Ап" (приміщення № 1-17), балконом літ. "а1 ", загально площею 252,8 кв. м, та з ґанком літ. "а ", гараж літ. "Б", паркан № 1, ворота № 2, хвіртку № 3, які розташовані на АДРЕСА_1.

Цим рішенням встановлено, що ОСОБА_1 на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 26 червня 2003 року належить земельна ділянка площею 0,16 га на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Протягом 2003-2007 років ОСОБА_1 за власні кошти на належній йому земельній ділянці на АДРЕСА_1 зведено житловий будинок літ. "А-2" з підвалом літ. "Ап", балконом літ. "а1 ", ґанком літ. "а ", а також гараж літ. "Б".

Комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" 01 серпня 2008 року надало витяг про реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок з надвірними будівлями на підставі рішення Київського районного суду міста Харкова від 24 березня 2008 року за ОСОБА_1.

Відповідно до договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями від 24 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Орловою О. М. за реєстровим № 1633, ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2 житловий будинок літ. "А-2" з надвірними будівлями на АДРЕСА_1.

Дружина дарувальника ОСОБА_4 надала згоду на дарування житлового будинку, набутого у період зареєстрованого шлюбу, що підтверджується її заявою від 21 листопада 2013 року, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Харківського МНО Орловою О. М. за реєстровим № 1494. Зміст цієї заяви доведений до відома обдаровуваного (пункт 7 договору дарування).

Указані обставини також підтверджені нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_4 від 21 листопада 2013 року.

Згідно з пунктом 8 договору дарування сторони обумовили, що в момент вчинення цього договору вони усвідомлювали значення своїх дій і керували ними; мають необхідний обсяг цивільної дієздатності; договір укладений не під впливом тяжкої для них обставини і на вкрай невигідних умовах; договір вчинений не під впливом помилки, обману або насильства; договір вчинений без наміру приховати будь-які інші правочини, не є фіктивним, удаваним.

У пункті 9 договору дарування дарувальник засвідчив, що у результаті дарування житлового будинку з надвірними будівлями не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, у тому числі малолітніх, неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб та інших осіб, яких дарувальник зобов'язаний утримувати за законом чи договором.

Також заявою від 24 грудня 2013 року, посвідченою приватним нотаріусом Харківського МНО Орловою О. М., ОСОБА_1 засвідчив, що відносно житлового будинку літ. "А-2" з надвірними будівлями на АДРЕСА_1, який відчужується, не існує прав малолітніх чи неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування відчужуваним житловим будинком.

У пункті 13 договору дарування сторони підтвердили, що текст цього договору ними прочитаний та їм зрозумілий.

Державна реєстрація права власності на житловий будинок з надвірними будівлями у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 вчинена в день укладання правочину - 24 грудня 2013 року.

Встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2, на момент вчинення спірного правочину йому виповнилось 74 роки.

Дружина позивача ОСОБА_5,1942 року народження, є особою з інвалідністю другої групи за загальним захворюванням, безстроково.

ОСОБА_1 належали житловий будинок та земельна ділянка, площею 0,1 га, на АДРЕСА_2. Вказану земельну ділянку та розташований на ній житловий будинок з надвірними будівлями ОСОБА_1 продав ОСОБА_3 за договорами купівлі-продажу від 20 листопада 2006 року.

Встановлено, що місце проживання ОСОБА_1 з 11 жовтня

1996 року до 12 березня 2012 року було зареєстровано на АДРЕСА_2.

У подальшому, з 25 серпня 2016 року до 28 лютого 2017 року, місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано у квартирі АДРЕСА_3, а з 23 березня 2017 року - на АДРЕСА_4. За цією ж адресою з 23 березня 2017 року також зареєстроване місце проживання ОСОБА_3.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено, й це вбачається з матеріалів справи, що постанова Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, позивач зазначав, що уклав спірний договір унаслідок помилки, оскільки вважав, що насправді укладає заповіт на свою дочку ОСОБА_3. Проте після укладення спірного правочину відповідач звернувся до ОСОБА_3 з вимогою звільнити житловий будинок.

Вирішуючи указаний спір, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 є людиною похилого віку, за станом здоров'я потребує стороннього догляду, і укладаючи договір дарування жилого будинку, діяв під впливом помилки щодо правової природи договору, що є підставою для визнання цього договору недійсним відповідно до вимог статті 229 ЦК України.

Разом з тим, апеляційний суд не звернув увагу на таке.

Частиною 1 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити Частиною 1 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 , 3 статті 215 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини 1 статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" від 06 листопада 2009 року № 9 роз'яснено судам, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення.

Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Стаття 81 ЦПК України покладає на сторін обов'язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України.

Надаючи оцінку поданим сторонами доказам, суди повинні оцінювати кожний доказ окремо, а потім надавати оцінку сукупності доказів у їх співвідношенні. При цьому суд має з'ясовувати як належність та допустимість доказів за формою та їх відношенням до правовідносин між сторонами, так і за їх змістом.

Посилання позивача на наявність помилки під час укладення оспорюваного правочину обмежується його доводами про інше розуміння правової природи правочину, ніж договір дарування. При цьому вирішальним у сприйнятті змісту укладеного правочину позивач визначає наміри щодо укладення заповіту на житловий будинок саме на ОСОБА_3.

Водночас позивач не зазначив, які саме положення договору дарування є такими, що спричинили неправильне розуміння ним як правової природи правочину, так і відомостей про особу, якої цей правочин стосується.

Так, позивач не обґрунтував належним чином, як саме його внутрішня воля щодо складання заповіту та волевиявлення на передачу житлового будинку ОСОБА_3 як мета правочину (заповіту), який він насправді хотів вчинити, були змінені впливом ОСОБА_2, та у чому саме такий вплив полягав.

Системний аналіз положень статей 203, 717 ЦК України вказує на те, що посилання позивача на благополучні відносини в сім'ї, довіру між членами сім'ї та відсутність у зв'язку з цим сумнівів щодо правової природи правочину, який він насправді мав укласти, не є тими обставинами, які б вплинули на його волевиявлення.

Посилання позивача ОСОБА_1 на погіршення стосунків в сім'ї між ним, його дочкою ОСОБА_3 та його сином ОСОБА_2 через декілька років після оформлення договору дарування не доводять існування помилки саме під час підписання ним зазначеного договору.

Інших підстав для визнання договору дарування недійсним позивач не вказав.

Тобто недоведеним є факт неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин, що вплинуло на його волевиявлення.

Покладаючи в основу ухваленого рішення такі обставини, як похилий вік ОСОБА_1, наявність у нього захворювань, обумовлених віком, та необхідність стороннього догляду, що спричинило неправильне сприйняття ним правової природи правочину, апеляційний суд не зазначив, якими доказами вони підтверджені.

Водночас з матеріалів справи вбачається, що до моменту укладення між сторонами спірного правочину (з 11 жовтня 1996 року до 12 березня 2012 року) місце проживання ОСОБА_1 було зареєстроване у будинку на АДРЕСА_2.

Жилий будинок та земельна ділянка за вказаною адресою належали ОСОБА_1 на праві приватної власності та були відчужені ним ОСОБА_3 за договорами купівлі-продажу від 20 листопада 2006 року.

Із 25 серпня 2016 року до 28 лютого 2017 року місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано у квартирі АДРЕСА_3, а з 23 березня 2017 року - на АДРЕСА_4. За цією ж адресою з 23 березня 2017 року також зареєстроване місце проживання ОСОБА_3.

Згідно з доводами позовної заяви та поясненнями ОСОБА_1 він дізнався про укладення оспорюваного правочину у квітні 2017 року після повідомлення відповідачем ОСОБА_3 про її виселення з будинку на АДРЕСА_1.

Зазначене спростовує доводи позивача про те, що будинок на АДРЕСА_1 як з 2006 року, так і на момент звернення до суду з позовом (у травні 2017 року) був та залишається єдиним його місцем проживання.

Крім того, апеляційний суд всупереч вимогам статей 89, 263, 264, 367 ЦПК України не надав належної правової оцінки наявним у справі доказам, зокрема договору дарування земельної ділянки від 24 грудня 2013 року, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та посвідченому приватним нотаріусом Харківського МНО Орловою О. М. за реєстровим № 1637.

За змістом указаного договору ОСОБА_1 (дарувальник) безоплатно передав у власність ОСОБА_2 (обдаровуваного) земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Зазначене свідчить про те, що 24 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського МНО Орловою О. М. два договори дарування нерухомого майна, які стосуються окремо земельної ділянки на АДРЕСА_1 та житлового будинку, розміщеного на цій земельній ділянці. Проте позивач порушує питання про визнання недійсним у зв'язку із вчиненням помилки лише одного з цих правочинів.

Доводи касаційної скарги про наміри позивача на укладення саме заповіту на вказаний будинок на ОСОБА_3, а не договору дарування спростовуються також таким.

Позивач, зазначаючи про помилковість сприйняття правової природи правочину, який мав намір укласти, не пояснив суду обставин щодо неврахування ним зазначення у договорі прізвища, ім'я та по батькові відповідача.

Крім того, наміри позивача на укладення саме заповітів на користь своїх дітей спростовуються відсутністю такого правочину щодо ОСОБА_2.

Зазначені обставини були враховані судом першої інстанції під час розгляду справи, суд надав наявним у матеріалах справи доказам належну правову оцінку відповідно до положень статей 212, 213, 214, 303, 315 ЦПК України 2004 року та, на думку колегії суддів Верховного Суду, ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову у зв'язку з недоведеністю позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Переглядаючи рішення районного суду в апеляційному порядку та ухвалюючи нове рішення у справі, апеляційний суд відповідно до положень статей 89, 263, 264, 367 ЦПК України не встановив обставин справи, від яких залежить правильне вирішення спору, зокрема, не врахував, що для визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом помилки, істотне значення має з'ясування можливості особи розуміти зміст укладеного правочину та його правову природу.

Отже, рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню.

Натомість суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність визначених законом підстав для визнання недійсним договору дарування, укладеного 24 грудня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2.

Статтею 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Харківської області від 04 лютого 2020 року скасувати, рішення Київського районного суду м. Харкова від 13 грудня 2017 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк