Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.03.2021 року у справі №204/8037/18

Постанова

Іменем України

26 травня 2021 року

м. Київ

справа № 204/8037/18

провадження № 61-18296св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Державна установа "Дніпровська установа виконання покарань № 4", Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2019 року у складі судді Дубіжанської Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної установи "Дніпровська установа виконання покарань № 4" (далі - ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4), Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтований тим, щоз 21 серпня 2013 року до 08 травня 2014 року він утримувався в ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" - установі для тримання осіб під вартою, в якій були неналежні умови тримання, які суперечили нормам законодавства та статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Згідно з довідкою ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" від 13 липня 2018 року у вказаній установі позивач тримався в таких камерах: камера № 625 площею 7,6 кв. м, розрахована на двох ув'язнених; камера № 630 площею 7,6 кв. м, розрахована на двох ув'язнених; камера № 631 площею 7,6 кв. м, розрахована на двох ув'язнених; камера № 636 площею 7,6 кв. м, розрахована на двох ув'язнених.

Вказана інформація не відповідає дійсності, оскільки згідно з довідкою ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" від 07 серпня 2017 року, яка була видана ОСОБА_2, зазначено такий розмір камер: камера № 625 площею 6,75 кв. м, розрахована на двох ув'язнених; камера № 631 площею 6,71 кв. м, розрахована на двох ув'язнених; камера № 636 площею 6,75 кв. м, розрахована на двох ув'язнених.

Зазначав, що камери не провітрювались, вікна в камерах не відкривались, а штучна вентиляція ніколи не працювала, його співкамерник постійно палив цигарки, у зв'язку з чим у камері стояли клуби тютюнового диму і він був змушений бути пасивним курцем. У камерах були антисанітарні умови, не було необхідних санітарних зручностей, гарачої води, предметів першої необхідності та особистої гігієни, постільна білизна видавалась в поганому стані та не змінювалась протягом часу тримання під вартою - 8 місяців 21 день. Від тривалого використання м'яке наповнення матраців ущільнене по краях, що фактично не дозволяє використовувати матраци за їх призначенням. Харчування погане: одноманітна їжа, відсутні свіжі овочі або фрукти, м'ясо не видавалося. Право митися надавалось один раз на тиждень протягом 15 хвилин.

Прокурор з нагляду за додержанням законності в місцях попереднього ув'язнення при прокурорських обходах та керівництва установи не відреагував на неодноразові усні скарги на вказані порушення умов тримання під вартою.

Умови утримання в ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" були несумісними з людською гідністю. Більшу частину строку, проведеного у ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4", він провів у камерах, площа яких є меншою за мінімальну, рекомендовану Україні Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Бездіяльність керівництва ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" як державного органу не сприяла зміцненню авторитету держави та призвела до глибоких моральних і психологічних страждань, у зв'язку з чим він просив відшкодувати завдану йому моральну шкоду.

Просив суд відшкодувати моральну шкоду в розмірі 70 000,00 грн шляхом списання з Державної казначейської служби України з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України.

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2019 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року, у позові відмовлено.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позовні вимоги про визнання незаконною (неправомірною) бездіяльності чи дій відповідача ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" або їх посадових чи службових осіб ОСОБА_1 не заявляв, жодних судових рішень, якими встановлено незаконність або протиправність таких дій відповідача чи його працівників, до суду не надав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані рішення є незаконними, ухваленими з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суди не врахували, що службові або посадові особи ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" належать до посадових осіб Державної кримінально-виконавчої служби України. Під час виконання своїх службових обов'язків вони керуються відповідними положеннями та нормативно-правовими актами, які закріплені в Законі України "Про ~organization7~" та Законі України "Про попереднє ув'язнення", Кодексом етики та службової поведінки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України та Конвенцією. Отже, співробітники ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" є службовими особами державного органу виконавчої гілки влади, тому матеріальна та моральна шкода, яка завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою відповідно до статті 56 Конституції України.

Зазначає, що його позов є обґрунтованим, ґрунтується, зокрема, на положеннях статті 3 Конвенції і відповідній прецедентній практиці Європейського суду з прав людини.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law37~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law38~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law39~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у жовтні 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law40~.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що з 21 серпня 2013 року до 08 травня 2014 року ОСОБА_1 утримувався під вартою у ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4", що підтверджується довідкою від 13 липня 2018 року № 117-18/К-130.

Згідно із цією довідкою під час перебування у ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" ОСОБА_1 утримувався в таких камерах: маломісна камера № 625 площею 7,7 кв. м, розрахована на дві особи; маломісна камера № 630 площею 7,6 кв. м, розрахована на дві особи; маломісна камера № 631 площею 7,6 кв. м, розрахована на дві особи; маломісна камера № 636 площею 7,6 кв. м, розрахована на дві особи.

Сторони підтвердили та не оспорювали, що розміщення ОСОБА_1 у ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" у камерах № 625,630,631,636 відповідало нормі житлової площі в камері для однієї особи відповідно до Закону України "Про попереднє ув'язнення" та не було меншим за 2,5 кв. м.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

13 вересня 2017 року Уряд (Кабінет Міністрів) України схвалив Концепцію реформування (розвитку) пенітенціарної системи України (далі - Концепція 2017 року), встановивши загальні принципи, які лежатимуть в основі реформування та функціонування пенітенціарної системи в Україні, а такожзапропонувавши шляхи вирішення наявних проблем у цій системі.

У Концепції 2017 року, зокрема, визнано, що умови тримання під вартою в Україні необхідно привести у відповідність із європейськими стандартами.

Згідно з частиною 3 статті 1 Закону України "Про попереднє ув'язнення" тримання осіб, взятих під варту, відповідно до завдань кримінального судочинства здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув'язненими і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.

Згідно зі статтею 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умовивиконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" (далі - Закон) визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження.

Відповідно до статті 2 Закону основними принципами діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, зокрема є: законність; повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина; гуманізм.

Згідно зі статтею 3 Закону правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Відповідно до статті 4 Закону діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина.

Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Згідно з частиною шостою статті 6 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальні органи управління, установи виконання покарань, слідчі ізолятори, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи та організації, створені для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків.

Згідно зі статтею 7 Закону державну політику у сфері виконання кримінальних покарань реалізовує центральний орган виконавчої влади.

Результат системного аналізу зазначених норм права дає підстави для висновку, що Державна кримінально-виконавча служба України - це система, на яку покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

У пункті 85 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Сукачов проти України" зазначено, що держава повинна гарантувати тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув'язнення охорона здоров'я такої особи та її благополуччя забезпечувалася належним чином (див. рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 141 і 142, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v.

Bulgaria), пункти 228 і 229).

У низці справ ЄСПЛ дійшов висновку про існування позитивного обов'язку держави забезпечувати захист від нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження (див. рішення у справах "3. та інші проти Сполученого Королівства" (Z et autres с. Royaume-Uni), № 29392/95, пункт 73, "М. С. проти Болгарії" (М. С. с.

Bulgarie), № 39272/98, пункт 149).

З огляду на зазначені норми матеріального права та практику ЄСПЛ Верховний Суд зазначає, що саме держава в особі органів Державної кримінально-виконавчої служби України несе відповідальність за функціонування пенітенціарної системи, отже, за порушення прав і свобод особи, яка перебуває під вартою.

Відповідно до Конвенції права і свободи людини становлять абсолютну цінність, є невід'ємні і належать кожному від народження. У будь-якому суспільстві вони є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, межі вторгнення в її особисту сферу, встановлюються гарантії захисту і реалізації її прав і свобод. Тому їх забезпечення - одна з найголовніших функцій держави.

Однією з гарантій дотримання прав і свобод людини і громадянина, закріплених в Конвенції, є їх кримінально-правовий захист.

Згідно зі статтею 3 Конвенції категорично забороняється катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Жорстке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватись також вік, стать і стан здоров'я потерпілого.

Відтворення статті 3 Конвенції, що забороняє нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, міститься в статті 28 Конституції України, згідно з якоюкожен має право на повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Ця норма відтворює також відповідні положення Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнятої в 1984 році, учасницею якої є Україна.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про попереднє ув'язнення" осіб, взятих під варту, розміщують у маломісних або загальних камерах з додержанням вимог ізоляції.

Суди встановили, що розміщення ОСОБА_1 у ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" у камерах відповідало нормі площі в камері для однієї особи, встановленій Законом України "Про попереднє ув'язнення", яка не була менше ніж 2,5 кв. м.

Відповідно до частини 2 статті 11 Закону України "Про попереднє ув'язнення" норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра.

Проте визначена частиною 2 статті 11 Закону України "Про попереднє ув'язнення" норма площі в камері для однієї взятої під варту особи є меншою, ніж мінімальний стандарт, рекомендований для України Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, що вже неодноразово констатувалось у рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у справах "Давидов та інші проти України ", "Іглін проти України", "Мельник проти України", і становить проблему системного характеру, яка порушує питання дотримання статті 3 Конвенції.

ЄСПЛ урішенні "Сукачов проти України" (заява № 14057/17) зазначив, що стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства.

Вона містить абсолютну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин або поведінки потерпілого.. Серйозна нестача простору в камері є впливовим чинником під час оцінки, чи суперечили умови тримання під вартою статті 3 Конвенції (див. рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev andOthers v. Russia), пункт 143, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov andOthers v. Bulgaria), пункт 231, а також рішення у справі "Муршіч проти Хорватії", заява № 7334/13, пункт 104). Так, коли особистий простір ув'язненого становить менше 3 кв. м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позовні вимоги про визнання незаконною (неправомірною) бездіяльності чи дій відповідача ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" або їх посадових чи службових осіб ОСОБА_1 не заявляв, жодних судових рішень, якими встановлено незаконність або протиправність таких дій відповідача чи його працівників, до суду не надав.

Додатково суди зазначили, що ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а є юридичною особою, яка самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а тому стаття 56 Конституції України та статті 1173, 1174 ЦК України, згідно з якими відповідальність несе держава, на які посилався позивач, як на правову підставу позову, застосуванню не підлягають.

Верховний Суд не погоджується з висновками судів з огляду на таке.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України).

Верховний Суд зазначає, що згідно зі статтею 1173 ЦК України завдана шкода відшкодовується не безпосередньо, зокрема, органами державної влади, а за рахунок державного бюджету.

Відповідно до статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою. Тобто відповідачем у зазначених категоріях справ є держава Україна, а не посадова особа, орган державної влади чи орган місцевого самоврядування.

До суб'єктів відповідальності згідно зі статтями 1173, 1174 ЦК України належать органи державної влади і управління, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління, їх виконавчі органи, посадові або службові особи вказаних державних органів. Основні ознаки органів державної влади такі: органи держаної влади є складовою частиною апарату (механізму) держави, уповноважені на здійснення завдань і функцій держави, наділені повноваженнями від імені держави (державно-владними повноваженнями). Наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але на відміну від органів державної влади не наділяються владними повноваженнями.

Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов'язками щодо реалізації державної влади.

Верховний Суд зазначає, тлумачення статтей 1173, 1174 ЦК України має здійснюватися в контексті не лише положень ЦК України, а й конституційного припису, а саме: відповідальності держави перед людиною (стаття 3 Конституції України)

Визначені статтями 1173, 1174 ЦК України підстави відповідальності характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою для покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Суди не звернули уваги, що відповідачем у позові також зазначено Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області, а по суті таким відповідачем є держава Україна, яка гарантує дотримання прав громадян та інших осіб (іноземців, осіб без громадянства), зокрема, і під час перебування під вартою та відбування покарання.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина 2 статті 2 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно з пунктом 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Верховний Суд зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, провадження № 14-538цс19, вказано, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави України, не є обов'язковою. Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16, провадження № 61-8385св20.

ЄСПЛ вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (Stankovv.

Bulgaria, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Таким чином, з урахуванням підстав позову, страждання позивача виникли у зв'язку з браком особистого простору під час тримання під вартою, яке саме по собі порушує статтю 3 Конвенції з огляду, зокрема, на суворі обмеження свободи пересування та прогулянок на свіжому повітрі.

Верховний Суд дійшов висновку, що тримання позивача в умовах ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4" було нелюдським і таким, що принижують його гідність протягом тривалого часу, у зв'язку з чим було порушено статтю 3 Конвенції.

Стосовно різних аспектів умов тримання заявника під вартою, на які він посилався у позовній заяві, Верховний Суд зазначає, що незважаючи на структурні проблеми функціонування пенітенціарної системи України, на які ЄСПЛ звертав увагу у своїх рішеннях, у кожній справі такі мають бути доведені.

Обгрунтованим є посилання у касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції допитав двох свідків, ув'язнених ОСОБА_3 та ОСОБА_4, проте не надав оцінки їхнім показанням.

Водночас Верховний Суд зауважує, що на інші докази на підтвердження підстав позову позивач не посилався, суди такі не досліджували та не оцінювали, тому суд касаційної інстанції виходить з тих обставин, які встановлені судами.

У зв'язку з наведеним Верховний Суд зазначає, що в межах розгляду цієї справи права позивача порушені бездіяльністю держави в особі ДУ "Дніпровська установа виконання покарань № 4", вони можуть бути відновлені шляхом компенсації моральної шкоди в розмірі 4 000,00 грн з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України, розмір якої визначено за критеріями, що мають істотне значення та належать до характеру порушень, виходячи з обставин справи з урахуванням критерію справедливості відшкодування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин 1 та 4 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною 6 статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 13 частини 2 статті 3 Закону України "Про судовий збір" судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц, провадження № 14-57цс18, дійшла висновку, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і виріщення цивільних справ з метою захисту порушеного права.

Верховний Суд виходить з того, що позивачі, які згідно зі статтею 3 Закону України "Про судовий збір" звільняються від сплати судового збору, підлягають такому звільненню також і в разі подання ними апеляційних та касаційних скарг.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання позовної заяви майнового характеру фізичною особою справляється судовий збір в розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений в розмірі 1 762,00
грн з 1 січня 2018 року.

Розмір заявлених вимог - 70 000,00 грн (1 762,00 х 0,4 = 704,80 грн - розмір судового збору, що підлягав сплаті при зверненні до суду з цим позовом), розмір вимог, що підлягають задоволенню - 4 000,00 грн (0,06 % - 40,27 грн - розмір судового збору, пропорційний до задоволеної частини вимог), проте з урахуванням мінімальної ставки - 704,80 грн (1 762,00 х 0,4 = 704,80 грн).

Оскільки ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору, то судові витрати за подання позовної заяви у вигляді судового збору підлягають віднесенню за рахунок держави пропорційно до задоволеної частини вимог з урахуванням мінімальної ставки судового збору, встановленого на час звернення з позовом, у розмірі 704,80 грн.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" (у редакції на час подання апеляційної скарги) за подання апеляційної скарги на рішення суду справляється судовий збір в розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" (у редакції на час подання касаційної скарги) за подання касаційної скарги на рішення суду справляється судовий збір в розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

З урахуванням того, щорозмір вимог, що підлягають задоволенню - 4 000,00 грн, а ОСОБА_1 також звільнено від сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг, то судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 1 057,20
грн (704,80 грн х 150%) за подання апеляційної скарги та у розмірі 1 409,60 грн (704,80 грн х 200%) за подання касаційної скарги підлягають віднесенню за рахунок держави (загальний розмір 2 466,80 грн).

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2019 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Державної установи "Дніпровська установа виконання покарань № 4", Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 4 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Судові витрати у вигляді судового зборуза подання позовної заяви в розмірі 704,80 грн віднести за рахунок держави.

Судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 2 466,80 грн віднести за рахунок держави.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко