Постанова

Іменем України

04 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 756/2109/16-ц

провадження № 61-5487св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Журавель В. І., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Крата В. І., КурилоВ. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

представники позивача: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

представник відповідача - ОСОБА_7,

третя особа - Служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації,

представник третьої особи - ОСОБА_8,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якого діє ОСОБА_5, на рішення Оболонського районного суду м. Києва у складі судді Маринченко М. М. від 20 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва у складі колегії суддів: Прокопчук Н. О., Семенюк Т. А., Саліхова В. В.,

від 24 листопада 2016 року

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до підпункту 4 пункту першого розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_6, третя особа - Служба у справах дітей Оболонської районної в

м. Києві державної адміністрації, про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з батьком.

Позовна заява мотивована тим, що 08 вересня 2012 року між сторонами було укладено шлюб. Від спільного подружнього життя мають сина

ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1. Шлюбні відносини між подружжям поступово погіршилися, подальше спільне проживання та збереження сім'ї неможливо. З вересня 2015 року сторони разом не проживають, спільне господарство не ведуть. Крім того, позивач зазначав, що дитина проживає разом з ним та знаходиться на його утриманні.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_3 просив суд розірвати шлюб між сторонами та визначити місце проживання дитини з батьком.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 24 листопада

2016 року, позов задоволено частково.

Шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, зареєстрований 08 вересня

2012 року відділом реєстрації цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 1294, розірвано.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 щодо визначення місця проживання дитини з батьком відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що є підстави для розірвання шлюбу між сторонами. Відмовляючи у задоволенні позову щодо визначення місця проживання дитини з батьком суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем та його представником не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивач працює, має дохід та спроможній самостійно утримувати малолітню дитину.

19 грудня 2016 рокуОСОБА_3, в інтересах якого діє ОСОБА_5, подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог та в цій частині передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник оскаржує рішення судів попередніх інстанцій лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо визначення місця проживання дитини разом із батьком, отже в іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанції не переглядаються.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок Оболонської районної державної адміністраціїв м. Києві про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_10 від 04 квітня 2016 року був складений виключно на основі пояснень ОСОБА_6, а відтак не може вважатися належним доказом у справі. Вказує на те, що відповідачем не було надано доказів на підтвердження самостійного доходу та належних житлових умов в яких вона зможе проживати з їх малолітнім сином. Також суди не взяли до уваги того, що ОСОБА_6 фактично залишила дитину на нього, яка проживає разом з ним та знаходиться на його утриманні. Крім того, судом апеляційної інстанції не надано додаткового часу для підписання мирової угоди та не встановлено доходи на утримання дитини.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

05 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Судами установлено, що 08 вересня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 укладено шлюб.

Від шлюбу у сторін народився син - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Малолітній ОСОБА_9, зареєстрований разом з батьком ОСОБА_3 та тіткою батька ОСОБА_11 у квартирі АДРЕСА_1, власником якої є ОСОБА_11, що підтверджено довідкою форми № 3 комунального концерну «Центр комунального сервісу» № 86/6794 (№ 32549) від 13 липня 2016 року.

Відповідно до акта обстеження житлово-побутових умов Служби у справах дітей Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації від 16 березня

2016 року квартира № АДРЕСА_1, чотирикімнатна квартира з усіма зручностями, облаштована меблями та побутовою технікою, велика, простора, утримується в чистоті та порядку. Під час обстеження дома були присутні малолітній ОСОБА_9 та його батько.

ОСОБА_3 повідомив про те, що ОСОБА_6 з ними не проживає, оскільки не захотіла жити разом з чоловіком та його батьками та виявила бажання проживати окремо та працювати, свого житла у неї немає, вона винаймає квартиру. До сина мати періодично приходить та спілкується з ним. Крім дитини та його батька в квартирі ніхто не проживає. Актом також, встановлено, що для виховання та розвитку дитини створені належні умови, є окрема дитяча кімната, яка облаштована відповідно до віку та потреб дитини. У дитини в достатній кількості є одяг, взуття, продукти харчування та іграшки.

04 квітня 2016 року комісією з питань прав дитини Оболонської районної державної адміністрації у м. Києві було зроблено висновок про те, що комісія не рекомендує визначати місце проживання малолітнього ОСОБА_9,

ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з батьком з підстав того, що на засіданні комісії, яке було проведено 24 березня 2016 року, батько дитини повідомив про те, що він тимчасово не працює, проте дитина знаходиться на повному його утриманні, допомагають його батьки.

Згідно з частинами 2, 8, 9, 10 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У пункті 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).

Відповідно до частини 4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції ООН «Про захист прав і основних свобод людини» передбачено, що кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Відповідно до статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Частиною 1 статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Окрім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов'язки щодо батьків (стаття 142 СК України), у тому числі, й на рівне виховання батьками. У справі «Хант проти України» вказано, що права дитини мають перевагу над правами батьків.

Так, 11 липня 2017 року Європейським Судом з прав людини було винесено рішення у справі «М.С. проти України», у якому йдеться визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками.

При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є не благодійним.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосується дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Аналіз вищезазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків витікає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, і у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

Відмовляючи позивачу у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з батьком, суд виходив з приписів принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, та обмежився констатуванням того, що не встановлено під час розгляду справи тих обставин, за яких малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю. Проте, суди не врахували, що Декларація прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року не є частиною національного законодавства, у той час як Конвенція про права дитини, у якій закладено принцип інтересів дитини понад усім, ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року

Таким чином, суд на порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України 2004 року, на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернув, допустив суттєву неповноту у з'ясуванні обставин справи, визначивши місце проживання дитини разом з матір'ю лише з підстав того, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що він працює, має дохід та спроможний самостійно утримувати малолітню дитину, не перевірив та не спростував належними доказами доводи ОСОБА_3, не здійснив оцінку середовища проживання дитини, не перевірив, яку роль у житті дитини відіграє батько та чи буде відокремлення малолітнього ОСОБА_9 від нього суперечити інтересам дитини, враховуючи те, що дитина проживає з батьком. При цьому тривалість часу, проведеного з батьком, може стати важливим чинником при визначенні найкращих інтересів цієї дитини, про що 11 липня 2017 року Європейський Суд з прав людини зауважив у рішенні у справі «М.С. проти України».

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом повністю не встановлено, а тому судове рішення не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 389, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якого діє ОСОБА_5 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення суду апеляційної інстанції втрачає законну силу та у подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: В. І. Журавель

В.М. Коротун

В.І. Крат

В.П. Курило